Гітари вигин жовтий...

Судячи з усього, в Києві стало одним фестивалем більше — триденний гітарний марафон, який відбувся в столиці наприкінці грудня, став подією, якої чекали давно. І переповнений зал філармонії тому безумовне підтвердження.

Чесно кажучи, гітара як концертний інструмент у моїх очах завжди поступалася визнаним лідерам, таким, як рояль, віолончель, скрипка. Але попит, який існує на цей струнний інструмент, не може не наштовхувати на думку, що саме їй, гітарі, належить негласна першість із популярності. Адже не секрет, що гітарні класи в ДМШ не стоять пусткою, більше того, наплив бажаючих опанувати гітарою не тільки не слабшає, а й найчастіше перевищує можливості шкіл і педагогів.

Однак не слід плекати зайві надії — хоча навчитися грати на гітарі може практично кожен, по-справжньому, майстерно, цікаво грають лише одиниці. Оскільки, як і будь-який інший інструмент, гітара любить професіоналів. Котрі так рідко збираються в нашому місті в такій кількості, щоб просто пограти для публіки.

Так, саме просто — не задля премій, нагород, звань і лауреатств. Не задля шалених гонорарів і навіть не задля престижу. Просто тому, що гітарний фестиваль для його організаторів — давня мрія, і він нарешті відбувся.

Програму складали серйозно — починаючи з першого дня в учасників вільної хвилинки не було: у той час як одні репетирували, інші брали участь у майстер-класах, обмінювалися досвідом, порадами, думками. Запрошені гості Жауме Торрент (Іспанія) і добре знайомий киянам Паоло Пергораро (Італія) вирішили не обмежуватися сольними концертами, а ще й дали двочасові майстер-класи молодшим учасникам фестивалю — хоча бути присутнім на цих заходах могли абсолютно всі бажаючі, причому безплатно.

Слід сказати, що такого ажіотажу з боку публіки важко було очікувати, однак квитки розметали моментально. Крім того, організатори фестивалю подбали і про цінову доступність — нижньою планкою стала сума в три гривні, цілком прийнятна навіть для студентського гаманця.

Особливо пощастило на фестивалі студентам класу гітари, оскільки з’явилася чудова можливість не тільки себе показати, а й інших подивитися — як визнають самі гітаристи, сьогодні частіше можна почути естрадних виконавців, а от класичну гітару в Україні ще не оцінили належним чином. І це так — висококласних гітаристів воліють слухати в записі, але не через музикантський снобізм: просто не так вже часто зустрічаються гітаристи-гастролери, та й гітарні концерти взагалі.

Відкривала фестиваль виставка музичних інструментів «Ямаха», на котрій усім бажаючим давалася можливість пограти самим і послухати виконавців — учасників фестивалю. А вечірній концерт Жауме Торрента виявився особливо цікавий тому, що виконавець привіз у репертуарі і власні твори, а авторська гра удвічі цікавіша. Опус під назвою «Подорож у чарівний світ» Торрент побудував у формі сюїти — чергування програмних номерів, абсолютно картинних, немов із казкового збірника, втягувало слухача в дійство, котре складно назвати просто грою на гітарі. Інструмент був використаний не тільки для отримання звуків, а й для шумів, постукувань, а перший і останній номер, які символізували початок і, відповідно, кінець подорожі на чарівному поїзді, супроводжувалися гучними свистками, на диво точно передаючи атмосферу вокзалу, гудіння поїздів, котрі вирушали в дорогу. З подорожі Жауме Торрента повертатися було шкода — своєрідність музиканта не лише в його гармоніях та образах, а й у тому, який настрій він створює в залі.

Другий день почався майстер-класом Торрента, а ввечері на концерті в Малому залі філармонії свою майстерність демонстрували найкращі гітаристи київської музичної академії — ліміт часу в 25 хвилин, наданий кожному, можна було використати на власний розсуд, обираючи програму за смаком і до душі. Хтось із молодих віддав перевагу гітарним перекладенням Баха, хтось, як Олексій Василенко, розважав публіку витонченим джазом Мореля Боса ін Ре, а хтось, як Євген Мітін, взагалі влаштував театр одного музиканта, виконавши п’єсу «Перед стратою» із циклу «Ранок останнього дня», в якому було все: і скрип дверей, і останні надії, і теплі спогади, і напружене чекання, і, нарешті, свист гільйотини, удар і тиша...

Іншою була програма Паоло Пергораро, на концерт якого зібралися, мабуть, усі затяті гітаромани столиці. Мерц, Бах, Хенц і Альбеніс являли собою «джентльменський гітарний набір» і повністю виправдували очікування публіки, котра вже знала, що вона хоче почути від гостя. Втім, чимало знахідок було в звучанні — воно у Пергораро оксамитове, тепле, округле. Його майстер-клас відбувся уранці наступного дня, а за ним пішла чергова обойма талановитої молоді, цього разу з консерваторій та академій із всієї України. Одеса, Львів, Донецьк і Харків продемонстрували не лише професіоналізм і музичну єдність, а й ту дружню підтримку, котра особливо цінна сьогодні, у тих обставинах, що змушують людей бути терпимішими одне до одного і прагнути почути не лише слова, а й те, що за ними криється.

На заключний концерт зібрався вже звичний, але через те не менш приємний аншлаг — головний заводій та ідейний натхненник фестивалю Андрій Остапенко приготував з такої нагоди Іспанський концерт для гітари з оркестром Стецюна для початку. І не прогадав: романтична мелодика, котра дещо нагадувала музику до кінофільмів, налаштувала на відповідний піднесено-святковий лад, і в цій тональності пройшов весь вечір. Ще один концерт, але вже Кастельнуво-Тедеско, виконав Олег Бойко, якого давно знають, люблять і захоплено приймають у Києві, а Жауме Торрент грав свій власний гітарний концерт, дуже тонкий, незвичний і по-справжньому елегантний. Симфонічний оркестр Національної філармонії під управлінням Ігоря Палкіна подарував слухачам вишукане Адажіо Семюеля Барбера — воістину королівський подарунок, особливо коли врахувати, як нечасто нас балують такими родзинками, віддаючи перевагу заграним, але популярним класичним хітам.

І що цікаво — після фестивалю не тільки захотілося частіше слухати гітарну музику, а й виникло бажання якомога ближче познайомитися з композиторами, що створюють музику для гітари, творчість котрих не те щоб величезна, але цілком значна і цілком заслуговує на увагу. А іноді — й захват.