ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО МЕЦЕНАТСТВА, АБО МЮЗИКЛ ПО-КИЇВСЬКОМУ

Що природно, те не потворно — а пристрасть до імітації властива людині з дитинства. Це до того, що нічого поганого у прагненні зробити як у сусіда, а можливо, й краще, ніж у нього, немає. Інколи навіть трапляються невеличкі сенсації, правда, тут не всі способи годяться. Та повальна мода на мюзикли докотилася й до нас — і це факт, перед яким поставила київського глядача прем’єра нового спектаклю «Шоумен» за п’єсою Жана Ануя. Щоправда, здогадатися без програмки було б складно — надто вже вільною виявилася фантазія постановника Юрія Кочевенка, який замахнувся створити спектакль комбінованого жанру з метою, ні багато ні мало, повернути українського глядача українському ж мистецтву. Це — майже цитата з прес-релізу, в якому, якщо забрати велику частину прикметників, можна було б уловити загальну ідею постановки. А вона справді монументальна. Інша річ, що неглибокий провінційний пафос здатен на корені знищити будь-які, найблагородніші починання.

Афіша спектаклю проголошувала: Перша Прем’єра Першого в Україні Великого театру антрепризи «Зірки Оболоні» — навіть для початку надто вже помпезно, а якщо до того ж врахувати недавні експерименти Жолдака та Гришковця, то стає й геть незрозуміло, як можна повернути глядача культурі, нічого не знаючи про її останні події. Однак, попри очевидні невідповідності, прем’єра відбулася — на сцені Дитячого музичного театру на Подолі.

Звісно ж, в умовах нашої боротьби за виживання будь-яке меценатство слід «вдячно приймати»; безумовно, нашій культурі давно потрібні оновлення, підтримка й навіть реклама, без якої сьогодні, хоч як крути, а не обійтися. Та про новаторство, реформування чого-небудь чи про серйозний вплив на свідомість глядача мають говорити або вражена публіка, або захоплені критики. А робити настільки вагому заявку на геніальність наперед — прямо скажемо, не дуже далекоглядно. Особливо якщо врахувати, що якихось видатних режисерських новацій у цій досить-таки легковагій постановці мені розгледіти не вдалося.

Головний козир новонародженої антрепризи — виконавський склад: Лесь Задніпровський, Олександр Бондаренко, Ольга Сумська, Людмила Смородіна, молодь — в особі Назара Задніпровського й Тетяни Шахової. Завдяки їхньому визнаному талантові спектакль сприймається легко й цікаво, за винятком тих моментів, коли під оркестр, що гримить музичними банальностями, на сцені з’являється балет «Оболонь», який за рівнем підготовки ледве дотягує до самодіяльного гуртка. Проте — у кабарешному декорі, що безглуздо й гротескно випадає зі стилю постановки. Втім, момент епатажу, вочевидь, полягає саме в такому оформленні дійства, яке запросто могло б стати одним із рядових репертуарних спектаклів якоїсь київської театральної сцени, якби не крайня амбіційність його творців та натхненників.

Нинішня постановка не стала явищем. Хоча б уже тому, що розмаху обмаль, а неоковирність і нашвидку склепана композиція свідчать не про високий рівень, а про бажання, як тепер кажуть, «повипендрюватися». Щоб викликати в натовпу сміх, багато не треба — але можна це зробити витончено, а можна й не дуже. «Шоумен» розрахований на «масового глядача» — а йому, судячи з підходу постановника Юрія Кочевенка, доступні лише прості форми. Хоча претензія на драматургію теж є — щоправда, міркування про сенс життя видаються вставним епізодом на догоду традиціям. До речі, поняття елітарності, за Кочевенком, — надумане, а справжнє мистецтво має бути доступне всім. Тому в перспективі спектакль планують вивезти в люди — тобто в гастрольне турне по Україні.

І тут постає одне з основних запитань — хто і для чого, власне, спонсорує весь цей, як свідчать ціни на київські квитки, вочевидь малодохідний захід? Невже наявний прецедент справді безкорисливого, благородного меценатства? І чому тоді на мюзикл гроші є, а сотні серйозних культурних ініціатив у друзки розбиваються об фінансові рифи (за прикладами далеко ходити не доводиться — останні чутки, що проведення конкурсу Горовиця висить на волоску саме з матеріальних причин, — ще одне підтвердження сумної долі високого мистецтва в нашій країні)?..

Київський завод «Оболонь» давно проводить рекламно-спонсорську політику, звісно, переважно ставлячи на імена, що окуповуються. У цьому ж випадку лише наївний оптиміст може передбачити масову популярність «Шоумена». Крім того, бодай про приблизні суми, витрачені на постановку, мені довідатися в режисера не вдалося. Гонорари вітчизняних зірок, які, до речі, є єдиним складом антрепризи на сьогодні і збираються самотужки подужати гастрольний марафон, також залишаються за кадром. А на поверхні — тріумф масштабу настільки місцевого, що нагадує мілновського Кролика з його численними друзями й родичами — адже теж натовп виходить.

Щоб надати спектаклеві більшого національного забарвлення, переклад тексту українською зробив сам Лесь Задніпровський. Завдяки його людській і професійній енергетиці спектакль, загалом, і справив, наскільки це було можливо, приємне враження. А ось Ольга Сумська сподобалася в основному завдяки несподівано гарному й сильному вокалу, зовсім невластивому звичайно акторкам драматичного театру. Пальму першості за природність і щирість гри я б віддала Тетяні Шаховій — саме вона, попри невеличку за обсягом роль, зуміла зацікавити, захопити, зачарувати. Отже, у виборі артистів організатори не помилилися.

А говорячи про сам спектакль, без акторської гри, — він нудний і малоцікавий, проблеми, які в ньому порушуються, розглядаються до дрібниць, — настільки вічні, що вже й оригінальності хочеться. Говорити про актуальність для нашого сьогоденного буття просто не доводиться — коло тем до загальнолюдського масштабу не дотягує, а для середньостатистичного обивателя надто екзотичне. Плюс дія, що відбувається в Парижі, — хороший початок для відродження національного театру.

Напевно, проблема як у відсутності конкуренції, так і в небажанні вчитися на висококласних прикладах. Ось і силкуємося стрибнути вище голови, хоча нічого поганого в обміні досвідом я, чесно кажучи, не бачу. Прем’єра, яка відбулася, а особливо її фінал, — лише сколихнула неприємні думки про ущербну свідомість, якій повсякчас хочеться комусь щось доводити.

Мені дуже важко уявити, щоб, скажімо, Любимов або будь-хто з уславлених режисерів після спектаклю замість слів подяки закликав публіку пишатися своїм російським походженням. Чому в нас це є символом відданості Батьківщині — зрозуміти не можу. А проте саме так Кочевенко подякував першим глядачам новоствореного українського шоу-продукту. Мабуть, наша ментальність досі не в змозі прийняти того факту, що істина пізнається не лише в порівнянні, а й у якості, про яку в нас намагаються думати якнайменше. Сумно, що підліткове прагнення одягтися більш строкато, тільки б тебе помітили, дотепер переважає у більшості сучасних українських діячів мистецтва. Втішає лише одне — якщо наші артисти можуть, вміють і хочуть перетворювати посередній задум на цукерку, то є надія, що й глядач наш виросте поступово з дитячих штанців самозахоплення, роззирнеться і зрозуміє: рухатися вперед можна, тільки якщо є стимул, а здорове суперництво цілком здатне народжувати талановиті постановки. Було б лишень із ким змагатися.