Живи так, ніби це твій останній день

У Канаді до людей похилого віку ставлення особливе. Взяти бодай саме словосполучення — «людина похилого віку». Літніх людей тут зазвичай так не називають. Тут немає ні «старих», ні «похилих», ні «літніх». Є лише «старші», або ж «сеньйори». І ставлення до них шанобливе — як до старших. Причому на всіх можливих рівнях, починаючи від федерального і кінчаючи провінційним чи муніципальним.

Працюючи в Канаді журналістом, познайомився з більшістю з майже 40 тамтешніх етнічних громад. Але такого явища, як у рідній українській, не довелося побачити ніде. Йдеться про справді унікальну громадську інституцію під назвою Суспільна служба українців Канади. Її коріння слід шукати у Фонді допомоги українців Канади. Цю добровільну організацію ще 1945 року заснував Комітет українців Канади з метою надання допомоги українським біженцям, котрі приїхали до Канади після Другої світової війни, і тим, які ще чекали в Європі на еміграцію.

У жовтні 1953 року відбулися загальні збори фонду, де громада визначила потребу в організації його окремого — Торонтського — відділу. На тих зборах, власне, й було створено Комітет суспільної служби як самостійної організації, метою якої став розвиток загальних суспільних послуг для української громади в Торонто. Але вже впродовж наступних десяти років фонд зазнав реорганізації і став називатися Суспільна служба українців Канади. Відразу ж її активісти заснували Бюро порад і створили кілька програм для старших. Усі послуги надавалися, як і багато що в Канаді, на добровільних засадах, хоча спочатку й не повний робочий день. Проте лише в 1968 році організація була легалізована і визнана урядом провінції Онтаріо.

Першого січня 1971 року Суспільна служба була зареєстрована як некомерційна благочинна організація. Тоді ж придбано будинок в Торонто, де вона базується й донині. Тепер уже послуги надавалися не тільки для старших, а й для молоді і повний робочий день, було також збільшено кількість благочинних акцій, отримано перші урядові дотації.

У 1990-х роках дістали подальший розвиток суспільні та групові програми для старших, а також семінари для нових емігрантів. Наприкінці 1990-х і на початку 2000 року вперше в українській громаді організовано специфічні семінари, присвячені питанням боротьби проти знущання з жінок і старших, проти побутового насильства в родині. Провадилися навчання з дисциплін, дуже важливих у Канаді, але незнаних в Україні, а саме — з комп’ютерних технологій та користування Інтернетом для старших. Тоді ж уперше в українській громаді Торонто було організовано громадські групи підтримки для жінок — жертв знущання.

Такою є коротка історія
унікального явища, що зветься Суспільною службою українців Канади. Вражає те, що з’явилася вона у країні «капіталістичних монстрів» та «чистогану», як нас учили колись. Втім, ця історія має прямий і логічний зв’язок із сьогоденням.

Нині започатковані понад 50 років тому різноманітні програми підтримки не тільки для старших, а й усіх етнічних українців, а особливо тих, хто емігрував останнім часом, множаться й розвиваються з урахуванням нових вимог. Проте, зрозуміло, найбільше уваги — старшим людям. На них, на їхні потреби й розраховано більшість програм.

Усі програми поділено на дві основні групи: суспільна допомога та розважальні. Фахівці служби суспільної допомоги працюють на добровільних засадах під егідою програми Бюро порад. Тут будь-хто може отримати справді кваліфіковану пораду з різних питань канадського життя. Тим, хто має проблеми з англійською, тут допоможуть підготувати усні й письмові переклади документів, заповнити різноманітні бланки на вимогу офіційних урядових інстанцій, захистити права своїх клієнтів у соціальних, правових, пенсійних справах, налагодити контакти із соціальними та медичними службами і навіть заповнити податкову декларацію. Тут-таки допоможуть з інтеграцією та пристосуванням до нових життєвих умов у чужій країні, з пошуками житла та роботи. Причому в багатьох випадках немає потреби особисто з’являтися до офісу служби. Волонтери регулярно відвідують своїх підопічних у державних домах суспільної опіки (що геть не схожі на будинки пристарілих, бо кожен мешканець такого будинку в Канаді має власне помешкання, цілодобовий медичний нагляд і мало не ресторанне харчування), лікарнях та приватних будинках.

Для того щоб люди не почувалися самотніми, започатковано й іншу сферу діяльності суспільної служби — розважальну. Зрозуміло, розваги ці досить специфічні — з огляду на вік контингенту. Скажімо, від понеділка до п’ятниці кожен охочий може завітати до просторої зали суспільної служби. Цей захід так і називається «Завітайте до нашої домівки». Тут є мала бібліотека, українські часописи, комп’ютер з доступом до Інтернету. І, звичайно ж, кава. По понеділках працюють гуртки ручної праці: вишивання, ткацтва, розмальовування кераміки та писанкарства. Після занять усіх запрошують на спільний обід. По вівторках у залі збираються любителі гри в бінго, їх теж пригощають кавою і солодощами. По середах запрошує на гостину «Світлиця для старших». Присутнім пропонують доповіді на різні українські та українсько-канадські теми, відеофільми, музичні розваги, святкування важливих подій і вшанування відомих осіб української історії та літератури. Подається чай і калач. А у святочний час — спільна кутя. Щочетверга — так званий «День розваг». Гості мають можливість пограти в шахи, в карти, ознайомитися з пресою. І знову ж таки — з кавою, чаєм і калачем. Усі сходини відбуваються з вересня по червень, з перервами у святочний час. У січні — традиційна Маланка, а влітку всі мають нагоду поїхати на прогулянку в цікаві мальовничі місцевості Онтаріо або ж відвідати музеї.

А найпопулярнішим заходом є, звичайно, «Бабин борщ». Цей імпровізований обід, що складається з борщу, вареників та десерту коштує гостям усього лише п’ять доларів. І, нарешті, останній масовий захід для старших людей — гімнастика, що проводиться двічі на тиждень. Утім, зрозуміло, навіть не в борщі чи бінго справа. Все робиться лише з однією метою — спілкування, подолання самотності, на яку прирекло людей невблаганне життя.

Але не тільки цим опікуються в соціальній службі. Спілкування спілкуванням, але життя вимагає й істотнішої допомоги, суто матеріальної. І для цього при службі створено цілий ряд доброчинних фондів.

Скажімо, Фонд доброго самарянина. Він був заснований Суспільною службою українців Канади в жовтні 2000 року для допомоги членам української громади, котрі потрапили в скрутну ситуацію, коли всі інші можливості вже вичерпано. Є встановлені критерії для оцінки потреби та отримання допомоги від фонду.

Фонд імені Маркіяна Охримовича, який був заснований на вшанування пам’яті організатора та першого голови Суспільної служби, покликаний підтримувати студентів університетів та коледжів. Хочеться сподіватися, що після закінчення навчання стипендіати підуть слідами Маркіяна Охримовича і послужать своїми знаннями його благородній справі — допомоги членам української громади в Канаді.

Є й іще один специфічний фонд — імені Ковалишиної—Марущака. Заснований він 1988 року, коли Суспільна служба отримала пожертву (сім тисяч доларів) від Олени Ковалишиної та Дмитра Марущака. Вони заповіли, щоб щорічні відсотки за цим вкладом використовувалися на фінансову допомогу студентам, які її потребують, в Україні.

А тепер, власне, про кошти — звідки їх беруть ентузіасти Соціальної служби? Зазначимо, що уряд Канади підтримує подібні некомерційні організації, але, зрозуміло, не в повній мірі. Тільки чверть річного бюджету на всі заходи Служба отримує у вигляді державних субсидій та фінансування окремих програм, отримуючи цільові гранти. Решта — справа самих «суспільників». Гроші заробляють, скажімо, організацією всіляких ярмарків, де на продаж виставляються вишиванки чи крашанки, виготовлені самими ж підопічними служби. Або, наприклад, вареники і голубці, які мають величезний попит не тільки серед української громади. Але чи не найбільша частка коштів — добровільні пожертви самих українців, від 20 доларів аж до 70 тисяч.

У самій Соціальній службі багато чого незвичного. По-перше — сам факт її існування. Жодна етнічна група, яка проживає нині в Канаді, нічого подібного не має. По-друге, її унікальність полягає в тому, що цією неоціненною допомогою старшим опікуються волонтери. Це цілий волонтерський рух, і він існує лише в Канаді. Нині понад 300 осіб щодня віддають свій вільний час і сили для того, щоб старші люди не почувалися самотньо, не страждали від браку уваги, не кажучи вже про гроші чи харчі. Без волонтерів просто неможливо було б робити те, про що йшлося вище. Адже у штаті Соціальної служби нині всього четверо службовців. І всі вони, як і добровольці, живуть за заповітом: живи так, ніби це твій останній день.