Згаслі зорі

«Не вдарте жінку навіть квіткою!» — благав у п’єсі «Народний Малахій», один із героїв Миколи Куліша.

Громадянська війна кинула жіноцтво у жорстоку політичну гру. З’ясувалося, що рівність — це рівність не тільки перед смертю, а й щодо права бути в таборах і в тюрмах.

У 1927 році драматург ще не вповні уявляв собі, що стає з жінкою, коли вона потрапляє у лабети в’язниць та концтаборів. На Соловках жінки переносили непідйомні сирі цеглини — «кирпичики» і крутили «веревочки» у канатній майстерні. Жінки працювали у лікарнях, на кухні, шили білизну, доглядали дітей чекістів, навчали дружин чекістів гарних манер. Уся брутальна лексика великої російської мови, виливалася на жінку, принижуючи її. За погано виконану роботу їх чекало покарання, — заслання на острів Зайчики, який правив за жіночий ізолятор.

Дуже швидко жіноцтво збагнуло, що пряма боротьба з обставинами неможлива. Хоча траплялось і непередбачуване. Молода дружина розстріляного поета Ярославського кинула камінь у начальника табору, і він її застрелив. Залишилась єдина для жінки форма самозахисту — не втрачаючи людської гідності, послідовно і вперто виконувати свої обов’язки стосовно світу і людей.

У таборі на Соловках опинилась і красуня-філософ Юлія Данзас, і «леді» Висоцька з родини багатих купців, і вже немолода баронеса Гольдгойєр, і чимало інших.

Гідно відбула соловецькі тортури жінка похилого віку, баронеса, родичка міністра імператорського двору Наталія Фредерікс. У роки війни вона працювала медичною сестрою у шпиталі. Коли баронесу заарештували, їй було майже 60 років.

У книзі письменника Ширяєва «Невгасима лампада» є спогади про неї. У жіночій казармі Наталія Фредерікс не забувала про своє шляхетне виховання. Увечері ретельно чистила одяг, милася холодною водою, перед сном молилась і тихо лягала на вузький тапчан. Жінок поступово підкорила ця спокійна, врівноважена натура, і Наталію навіть зробили прибиральницею у казармі — вона могла більше не тягати «кирпичики», що давало шанс вижити. Та справи обернулися по-іншому. У таборі спалахнула епідемія тифу. Непритомні хворі лежали у бараку на підлозі. Через дику антисанітарію всі були приречені на смерть. Керівник лікарні прийшов до жінок із проханням йти у санітарки. Піднялася тільки одна баронеса. Пізніше до неї приєдналося ще кілька жінок — серед них артистка соловецького театру, колишня повія Сонька-Глазок. Обидві: баронеса і повія, доглядали хворих, а потім захворіли самі, лягли поруч на брудну підлогу і вже не встали.

Серед тих, кому теж не бракувало співчуття до хворих, була і Володимира Антонівна Крушельницька. Крушельницькі були знані і шановані у Галичині. Після переїзду до Харкова у 1934 році вся родина Крушельницьких зазнала репресій, а Володимира, разом з батьком, опинилася на Соловках. Володимира, що здобула фах дерматолога у Відні, почала працювати у лікарні. Стриману Крушельницьку згадують у спогадах нечисленні в’язні, яким пощастило дожити до кращих часів. Згадує її і Юрій Чирков, який потрапив на Соловки 15-річним хлопцем і тільки завдяки турботам Крушельницької піднявся на ноги, вижив.

«Не вдарте жінку навіть квіткою…»