Голгофа Миколи Зерова. «Навіщо на Соловках перекладати Вергілія?»

Коли 20-річний студент університету Коля Зеров у 1910 році блискуче переклав оду Горація «До Левконої», майбутнє юнака здавалось ясно визначеним. Його, без сумніву, чекала блискуча професорська кар’єра. Та вже у 1918 році, коли Зеров надрукував свій переклад, ніхто б не наважився заглянути навіть у найближчі дні. Революція і громадянська війна встановили свої закони... Своє літочислення.

«Гроно нездоланих співців»

Зеров надто багато знав, щоби повірити, ніби історія людства справді починається з 1917 року. Його улюблений античний світ знав усе. Знав і про виникнення імперії, і про її розквіт, занепад і зникнення з мапи світу. У давньому Римі від митців не вимагали войовничих подвигів. Поети втомлені війнами. Тому й тікали з галасливого Рима у затишні міста до берегів Неаполітанської затоки. Тут і жив Вергілій, той найулюбленіший Зеровим поет, що створив сповнені розмаху й сили описи мандрівок Енея. А вічно людське було для Зерова сильнішим за швидкоплинне — класове і партійне. Навіть сучасність виблискувала для молодого вченого старовиною.

Блажен, хто в рокові часи

Не почував на власній шкурі

І бачив явища понурі

В аспекті втіхи і краси —

Знав революцію з фасаду.

Не відав труса ані гладу.

Зеров у революційні часи працював учителем у тихій Баришивці поблизу Києва. А з 1923-го він уже професор Київського університету. «У дні борні і суєти, ти, — благопосланий патрицій», — вітав Миколу Зерова Максим Рильський. Талановиті перекладачі, поети, філологічна еліта, зібралися у гурт, що його назвали «неокласики».

«Неокласики» мріяли і берегли зв’язки із давньою європейською культурою — вічним джерелом пізнання людини і мистецтва. «Неокласичний генерал» — насмішкувато титулує Зерова Михайло Драй-Хмара, який до речі, переклав «Божественну комедію» Данте, рукопис якої можливо і тепер знаходиться в спецхрані.

З 1926 року «неокласиків», яких називали «гроном нездоланих співців», починають цькувати. Вони відступають. «Ми стали скромні... стали непомітні, скупі на жест і мову запальну». Весною 1929 року розпочинаються арешти української інтелігенції. ОДПУ готує процес — проходив у березні 1930 році —фантастичної Спілки визволення України (СВУ), що виникла у хворобливій уяві партійної інквізиції. На сцену оперного театру у Харкові виводять 45 чоловік, хоча стільців стояло 46. А скільки народу лишилося ще у підвалах та по камерах! У цей час слідчий на процесі Соломон Брук виголосив: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна… Кого не поставимо — перестріляємо».

Підсудні, всі, як у виставі, визнавали свої «провини». Всі нібито вели контрреволюційні розмови під час зустрічей. Зеров теж розгублено видушує: «Так». «Як ти міг, Миколо», — питає його Рильський. «Розумієш, Максиме, увесь час ліз мені у вічі вільний стілець, і не міг я відкараскатись думки, що його поставлено для мене». Докладніше читайте «ДТ», № 9 — 2005 р. У статті професора Юрія Шаповала «Театральна історія».

Восени 1934-го Зерова вигнали з університету. Для Миколи Костянтиновича настають чорні дні. Зеров шукає порятунку і їде до Москви. Там його 28 квітня 1935 року заарештовують. От і дочекався він свого стільця.

Судять Зерова, «керівника терористичної групи», у Києві у лютому 1936-го. Вирок — 10 років спецтаборів. У жахливій лотереї йому випадають Соловки. У залізній валізі «їхала» з ним із паперами та теплими речами «Енеїда» Вергілія для перекладу українською мовою. «Навіщо і для кого тепер перекладати?» — питали його. «Щоб не загубити зв’язків з минулим та для відчуття єдності особи», — відповідав 46-річний професор.

«Долі нашої смутний узор»

Зеров потрапив на Соловки у червні 1936 року. У листах до дружини він хотів створити враження, що знаходиться не у таборі смерті, а у творчому відрядженні й інтенсивно «працює розумово».

«Родная моя Сонушка! Занятия мои идут в прежнем порядке. Все тот же Вергилий, все тот же Лонгфелло. Шекспир все еще ожидает очереди... Я почти ежедневно час-другой сижу над итальянской грамматикой. Если можешь, не оставляй меня без денег. К весне из носильных вещей мне понадобятся калоши». Микола Костянтинович працює над перекладом Вергілієвої «Енеїди» та «Пісні про Гайавату» Генрі Лонгфелло.

Калоши Зерову не знадобилися. Постановою «трійки» Управління НКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року він був розстріляний разом із десятками інших діячів культури з України. Хоча серед зеків довго трималася легенда, що в’язнів одного з етапів потопили на баржі у холодному Білому морі. І буцімто там загинув Микола Зеров.

Свічки і теплий чад

З високих хор

Лунає спів туги і безнадії

Навколо нас кати і кустодії,

Синедріон і Кесар і претор,

Це долі нашої смутний узор,

Для нас пересторогу

півень піє,

Для нас на дворищі

багаття тліє.

І темний круг

євангельских історій,

Звучить,

як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи...

Цими словами із Вергілія ми і завершимо розповідь про загибель Зерова на Соловках.