Землею — палуба, бульваром — боут-дек біля труби…

Груди курсанта Ростовського-на-Дону морехідного училища Юрія Прібиткова прикрашають два бойові ордени, якими нагороджувалися виключно офіцери, —Червоного Прапора і Вітчизняної війни II ступеня. Ось такі приходили перевірені війною абітурієнти. Вступали ж фронтовики-лейтенанти в середній навчальний заклад на загальних засадах, щоб знову, не нарікаючи й не вимагаючи привілеїв, марширувати під барабан, днювалити в кубрику біля тумбочки і в час побудки кричати поставленим командирським голосом «Р-рота-а, підйом!»

На форменій «голландці» немає стрічок за поранення, а їх було в його військовій долі три, причому два тяжкі та ще контузія. У першому повоєнному наборі мореходки не заведено було козиряти пораненнями, демобілізоване покоління все було посмуговане шрамами. І навіщо лікарів дражнити? Вони легко могли відбракувати блукальця морів, обмежити район плавання, дописавши: «Придатний без заходів у тропіки, Арктику та Антарктику». А що це за умовне плавання без тропіків і папуг?! Ні, на каботаж покоління переможців у жодному разі не погоджувалося. І, зрозуміло, командир штурмової роти Юрій Прібитков навіть своїм найвірнішим дружкам по екіпажу мореходки не казав, що в рідне село Погорєлово Кубиноозерського району Вологодської області листоноша приносив дві «похоронки»: першу в 41-му на рядового Прібиткова і другу в 43-му уже на лейтенанта Прібиткова.

Із ведмежих закутків Вологодчини походили моряки й першопрохідники Прібилови, які відкривали і приєднували до Росії-матінки північні землі. Ім’ям Прібилових названі море, острів, губа. Корені прізвищ, як бачите, мають однаково збірне значення. Неясний поклик мандрів покликав у дорогу і Юрія Прібиткова. По закінченні дев’ятого класу Юрій вступив на підготовче відділення Ленінградської лісотехнічної академії. Влітку 1941-го трудовий десант практикантів висадили в Лапландському державному заповіднику, заснованому на територіях, анексованих після фінської кампанії. Місця на південних схилах Хібіни були необжитими і мальовничими. Про початок війни здогадалися, коли 26 червня побачили дев’ять літаків, які низько летіли з боку Фінляндії. «Фокке-Вульфи» летіли бомбити Мончегорськ.

Коли через два з половиною місяці Юрія виписали, він повернувся в Погорєлово. Більше повістками не турбували: єгерю, котрий уже нюхнув пороху, було тільки вісімнадцять. Через півроку, коли досяг призовного віку, його послали у Великий Устюг, в евакуйоване з Білорусі Пуховичинське піхотне училище — прискорено навчатися на офіцера.

Через чотири місяці лейтенант Прібитков прибув на Північно-Західний фронт. Призначили взводним у П’ятий танковий корпус 11-ї армії — колишньої 18-ї «ополченської», яка за оборону Москви однією з перших була визнана гідною звання гвардійської. У вересні-жовтні 43-го після жорстоких боїв визволили Городок і Полоцьк, а потім наступ захлинувся. До травня
1944-го 11-та гвардійська застрягла на вітебському виступі, який здавався неприступним.

Наприкінці травня рушили пішим ходом під Оршу: перед операцією «Багратіон» командування затіяло перегрупування частин. Штурмовій роті Прібиткова було наказано захопити село Іваньково з оборонними пунктами і забезпечити рух наших танків по шосе Вітебськ—Орша. У бої за Іваньково рота втратила 18 чоловік убитими, але забезпечила просування 11-ї армії стратегічно важливим шосе.

До самої Березіни у німців не було підготовлено серйозних оборонних споруджень. Наступали форсовано, доки не зав’язнули в позиційних боях на підходах до Німану. Під Каунасом траншею накрило розривами шестиствольного міномета. Прібиткова поранило в голову і груди, контузило. У госпіталі під Смоленськом протримали два з половиною місяці. Після виписки вже у Східній Пруссії наздогнав 11-ту дивізію під командуванням легендарного генерал-майора Циганкова, на честь якого в Калінінграді споруджено стелу.

Доки Прібиткова повертали в госпіталі до активного життя, в 11-ту дивізію прийшов нагородний лист зі ставки. Орденом Вітчизняної війни нагородили посмертно.

Після лікування прибув у військкомат, доповів за формою, хоробро козирнув, хоча піднімати руку було важко. А йому сказали:

— Досить, лейтенанте, навоювався. Вже є наказ Верховного таких, як ти, більше на фронт не пускати.

Юрій послав заяву в ростовську мореходку й отримав відмову. Виявилося, беруть тільки до 20 років, а двічі орденоносцю Прібиткову в 1945-му виповнилося 21. Написав лист у Ростов-на-Дону, і начальник училища Володимир Кузьмич Захаров відповів: «Приїжджайте!»

…Із молодого штурмана виріс досвідчений командир, старпом китобійних флотилій «Слава» і «Радянська Україна».

Якщо на фронті лейтенантові Прібиткову підпорядковувалися штурмова рота до 80 багнетів, то в південній півкулі коло обов’язків значно розширилося, а підлеглих було 240 чоловік: палубників, матросів-роздільників, робітників жирзаводу, обслуговуючого персоналу. Серед останніх — тридцять жінок, а до жінок, як відомо, потрібен штучний підхід. Усі ці зібрані за оргнаборами від Курил до Калінінграда люди тяжко трудилися в умовах Заполяр’я при майже невпинній хитавиці, і керувати їхньою роботою було дуже непросто.

У промисловому сезоні 1950/1951 року паровий мисливець «Слава-5», куди після захисту диплома отримав призначення відмінник Прібитков, до речі, відразу третім помічником, «п’ятірочка», добув найбільше китів. Безумовно, Прібиткову щастило, гарпунером на «п’ятірці» був легендарний Василь Логинович Тупиков, йому в цьому ж рейсі присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці.

Ось уривок зі щоденника третього помічника Прібиткова:

«Величезна гороподібна хвиля впала на китобоєць. Стрілка кренометра вперлася в обмежувач «52 градуси», її заклинило. Я повиснув на містку, ноги волокло потоком води, але втримався. Судно підвелося. Машина — «стоп».

— Що можна сказати? — запитав капітан Аркадій Михайлович Морозов.

— Чудові морехідні якості! — відповів я.

Сьогодні рівно три місяці рейсу. Усі 23 чоловіка на борту поріднилися, знаємо подробиці біографій. Землею стала хитка палуба, бульваром — боут-дек біля труби, де не так дме і не так заливає. Тут людина по-справжньому очищається від будь-якого сімейного бруду. Вмійте, дружини, цінувати цю чистоту в чоловіків!

Бушує шторм вісім-дев’ять балів, але шукаємо китів, розгортаємося на гребенях. Загарпунили 69-го. Малувато».

Одного разу в 1954-му Юрій Прібитков помітив із ходового містка в бінокль дивну плутану хвилю. Водяна стіна наближалася й росла на очах. Про всяк випадок зняв вахтового матроса з правого крила містка. Хоча вал-убивця не заскочив їх зненацька, базу поклало на борт, надбудову заввишки 18 метрів накрило, вентиляційними шахтами в черево ринула вода. Здавалося, критичного кута досягнуто і база вже не повернеться на рівний кіль. Коли ж судно перестало хитатися, побачили, що загородження містка разом із планширом лежать на палубі. Хвилею видушило вікна містка. Осколки скла завтовшки двадцять міліметрів порізали обличчя вахтовому матросові, однак ніхто не загинув.

Іншим разом на стоянці в Ріо-де-Жанейро не повернувся зі звільнення третій механік. Доти втеч із суден флотилії не було, капітан-директор флотилії Соляник стривожився. Спустили катер, і Прібитков вирушив на берег з аварійною партією й поліцейським. Сполохи реклами на березі заважали розгледіти сиротливий вогник сигнального буя, який огороджував підводні скелі, катер знайшов риф, отримав пробоїну і став швидко заповнюватися водою. З’ясувалося, що забули взяти рятувальні «лайф-джекети». Поліцейський роздягнувся, акуратно склав форму і став молитися, бо не вмів плавати. Юрій Панасович виділив стражу порядку єдиний рятувальний круг — так і транспортували його до підоспілого плавзасобу. Зниклий же механік нервував у барі на березі. З’ясувалося, хлопець познайомився з дівчиною, та запросила його додому, чинно познайомила з домашніми, і блукалець морів тривіально спізнився на останній рейдовий катер.

Довгі роки Юрій Панасович Прібитков був правою рукою легендарного капітана-директора Олексія Миколайовича Соляника, чиїм ім’ям торік названо морехідне училище рибної промисловості. Досі Юрій Панасо­вич живе в тому самому «китобійному» будинку на розі Дерибасівської та Ришельєвської, де у флігелі розміщується управління «Антарктики» і де містився кабінет О.Соляника. До речі, в цьо­му самому будинку мешкав і Михайло Водяний, ім’я якого носить Одеський театр музкомедії.

Гаражі Прібиткова і Водяного стоять майже впритул, траплялося і по-сусідському чарку перехилити, доки дружини тривогу не забили, — народний артист був товариською й доступною людиною. Правда, за перемогу або з нагоди 23 лютого цокатися не доводилося: як правило, ці дати поглиналися дев’ятимісячними рейсами, які тривали з жовтня по перші числа червня, коли відцвітає біла акація.

…Час немилосердно проріджує ряди ветеранів війни. Через очевидний дефіцит повноцінних учасників пам’ятних подій, тих, як мовиться, хто від дзвінка і до дзвінка мотав онучі, у фокусі суспільної уваги — призовники 1944 року, діти війни й катакомб, постарілі сини полків, кораблів, малолітні партизани, чиїх заслуг ніхто не применшує.

Прібиткова ж мобілізували вісімнадцятилітнім на четвертий день війни.

Чому про Юрія Панасовича не писали досі у виданнях для широкої аудиторії, а не внутрішніх, корпоративних, як тепер сказали б? Чому стався такий інформаційний промах, чому виграшну тему не загарпунили?

Перебільшена скромність виглядає непереконливо. Скромному і боязкому старпому, який не може поставити на місце баламута в палубній команді чисельністю три роти, робити на судні нічого. Гадаю, річ у тому, що досягнення Юрія Панасовича в мирний час заступали героїчні військові епізоди. Його прізвище часто можна бачити на сторінках пожовтілих номерів «Советского китобоя», де радіоповідомлення з кораблів-мисливців скидаються на зведення з фронту. Ці підшивки стали раритетами, нащадки промисловиків бережуть їх на антресолях.

По-друге, не писали, тому що тоді воєнні події були чимось віддаленим. На «Славі» плавав матросом першого класу Герой Радянського Союзу учасник Григор’ївського десанту П.Дубинда, Герой Радянського Союзу полковник А.Борщов, який вилетів на допомогу Армії Крайовій і посадив штурмовик на п’ятачку у Варшаві, трудився на «Славі» боцманом Бєляков, повний кавалер орденів Слави, були навіть панфіловці, які дивом вижили.

По-третє, у проміжках між рейсами старпом Юрій Панасович Прібитков був зайнятий ремонтами флотилії на заводі імені Орджонікідзе в Севастополі, сім’єю, врешті-
решт, отож на інтерв’ю часу не вистачало.

…Одного разу перед приходом у Монтевідео на рейді відбивали раштовками іржу, ґрунтували, фарбували корпус, обдертий до металу торосами й рапанами. Безперервне фарбування в морі, до речі, — це насамперед головний біль старпома. Ошвартувалися в повному параді.

Американський військовий криголам «Глетчер», що повернувся з моря Росса, стояв біля сусіднього причалу в іржавих патьоках. Коли наших моряків запросили до американських колег на борт, адмірал Кеннон Дюфик підняв келих і сказав:

— Прошу офіцерів США підвестися і випити за здоров’я російських моряків. Ось так треба любити своє судно і свою країну!