Щоденник гімназиста

Нещодавно в Одесі під час капітального ремонту навчального корпусу аграрного університету (колишня П’ята гімназія) було виявлено дивом уцілілу «Тетрадь для записыванiя уроковъ» гімназиста п’ятого класу Олександра Коновалова. Зошит, який пролежав під підлогою 105 років, — безумовно, знахідка сенсаційна. І унікальна, тому що це примірник одного з перших щоденників, які в 1901 році тільки запровадили. На титульному аркуші зазначається: «Визнаючи корисним дати батькам можливість щодня стежити за уроками, які задаються впродовж тижня їхнім дітям, п. Міністр Народної Освіти вважає за потрібне зробити розпорядження про введення у вживання зошита для записування уроків». Там-таки перелічуються за ранжиром відповідальні державні особи: «Міністр Народної Освіти генерал від інфантерії Петро Семенович Ванновський, Товариш Міністра Народної Освіти, Сенатор, Таємний Радник Іван Васильович Мєщанінов і Попечитель Одеського Навчального Округу Таємний Радник Хрисанф Петрович Сольський».

«Носити неодмінно на спині»

Кого тільки не бачили ці стіни! У коридорах колишньої П’ятої гімназії брязкали шпорами денікінці, офіцери ступали східцями, притримуючи шаблі. Тільки скрип підлоги видавав м’який котячий поступ грецьких гвардійців Антанти, на ногах у них були вигадливі кирпаті «чуні» з помпонами, які збирали реп’яхові колючки у Відраді. Тут крокували червоногвардійці, стукали милицями поранені румуни (у приміщенні в період окупа­ції розміщувався шпиталь для румунських офіцерів). Після війни в розорених коридорах, де ще пахло ліками, стукали дерев’яними стукалками військовополонені німці — стукалки видавали замість розбитих чобіт, щоб конвой чув кроки. І, нарешті, тут писало шпаргалки не одне покоління майбутніх агрономів (у будинку понад півстоліття розміщуються факультети аграрного університету).

А щоденник, бідака, все лежав. Кутки його погризли миші, — можливо, папір смачно пахнув пиріжками, — але повністю так і не скришили. Німий свідок тих часів непогано зберігся — щоб уже в новітній історії пред’явити гріхи гімназиста. Оцінки в Саші Коновалова були, прямо скажемо, скромні: французька (переклад байки «Лисиця і ворона») — «3», геометрія — «3», алгебра — «2», латинська — «3», історія стародавнього світу — «2». А закон божий — чомусь «3+». Можливо, плюсик був доставлений із розпачу, а підсліпуватий панотець не помітив. Навпроти рядка «німецька» Коновалов із задоволенням писав сірим розведеним чорнилом: «Не вчу». Двад­цять третього квітня Саша на полях для домашніх завдань пише: «Праздникъ». Причому розгонисто, на всі дні скопом, повторювати зайвий раз усе слово лінується.

Затяжний «праздникъ» оголо­шений на честь «тезоименитства Ея Императорскаго Величества Го­сударыни Императрицы Алек­сандры Федоровны». До речі, крім дати іменин Марії Федорів­ни, у щоденнику зазначені дні народження Государя Спадкоємця Великого Князя Михайла Олек­сандровича, Августійших Дочок (чотири персони), Августійших Сестер (дві персони), Великих Князів і Княгинь (35 персон), а також Августійших Дядьків та Тіток (12 персон). Чомусь фамільярно зазначено саме «Теток». Як усе-таки добре, що в узаконених сьогодні щоденниках не треба записувати дні народження спадкоємців і спадкоємиць прези­дентів від різних шлюбів (до десятка персон)! Безперечно, це сер­йозне завоювання демократії.

Перейти «четвіркову» межу Олександру не вдавалося. Вдома його напевно за це карали, тому він і «поховав» щоденник, коли майстрові перестилали в гімназії підлогу. Щоденник фіксує неуспіхи Коновалова не за рік, а тільки за друге півріччя — з січня по 15 квітня. Боротьба Саші зі щоденником за перше півріччя, мабуть, теж закінчилася його «втратою».

«Стукацькі» права щоденника були захищені одним із пунктів «Требованiй», надрукованих у ньому ж: «Вирушаючи для занять у навчальний заклад, а також і повертаючись із нього, учні зобов’язані все класне приладдя (і насамперед горезвісний щоденник) мати в ранцях, які повинні носити не в руках, а неодмінно на спині». Виходячи ж із навчального закладу, «кожен учень має привести свій одяг до порядку і пристебнути ранець, щоб не мати потреби турбуватися про це, перебуваючи вже на вулиці».

Гуляння на дачі Ланжерон (Бельвю)

Зрозуміло, підлогою, під якою лежав щоденник, ходили чинно та бігали підстрибуючи не тільки ледарі коновалови. Зі стін П’ятої одеської гімназії вийшли брати Катаєви, автор повісті «Діти підземелля» Воло­димир Короленко, творець стрептоміцину, лауреат Нобелівської премії Зельман Абрахам (Соло­мон Якович) Ваксман, письменник Корній Чу­ковський. У Корнія Івановича є чудова дитяча повість «Срібний герб», написана у ключі «Швамбранії» Льва Кассіля. Срібний герб із цифрою «5», що означала приналежність до П’ятої гімназії, навряд чи не найпрестижнішого навчального закладу міста, носили на кашкеті. Якщо гімназиста виганяли з установи, то директор забирав у нього герб. Відраховані шибеники носили «порожній» кашкет із викликом. «Безкокардним» спів­чували й заздрили водночас. Можна зрозуміти, чому заздрили, — за обмеженнями і заборонами губилася мала дещиця дозволів.

«Учням, безумовно, забороняється відвідувати маскаради, клуби, трактири, кав’ярні, кондитерські, більярдні, оперетковий театр, балетні вистави, кафе-шантани, публічні бали в зібраннях і клубах, сімейні вечори, публічні танцювальні вечори в танцмейстерів, приватні спектаклі», — зазначалося у щоденнику. А також «засідання цивільних і військових окружних судів, публічні кабінети для читання і публічну бібліотеку». З бібліотеками вже очевидний перебір.

Дозволялося відвідувати, з благословення навчального начальства, «засвідчені особливими відпускними квитками, драматичні та оперні вистави в театрах, цирк, дитячі публічні вечори, уроки танців у танцмейстерів і лотереї з доброчинною метою». Але заодно у «Примечанiи» зазначалося: «учням не дозволяється брати участь у продажу лотерейних квитків або бути в ролі розповсюджувачів».

У разі «відмови в пред’явленні відпускного квитка» спостерігач мав право «звертатися по сприяння міської поліції». До такого насильства не доходило навіть у 57-й школі, яка розміщувалася за квартал від П’ятої гімназії. Наставники-«спостерігачі» три­віально ламали указки об спини бешкетників. Городові, звісно, на вечірках завада, і тому, думаю, відпускні квитки гімназистами старших класів підроблялися, як у нас — звільнення в армії.

У списку немає заборони на відвідування синематографу. Адже, нагадаю, читачу, це тільки 1902 рік. Немає ще ні кіно, ні польотів Єфімова на аероплані, ні бельгійського електричного трамвая. І до повстання на броненосці «Князь Потьомкин Таврический» аж три роки. І браунінгів «Смит и Вессон», гадається, тоді ще в ранцях не носили, виконуючи вимогу, відповідно до якої учням суворо заборонялося «поводження з вогнепальною зброєю та порохом». Це вже після Лютневої революції студенти й гімназисти, які наводнять міліцію (засновану після лютого 1917-го), допадуться до зброї і почнуть стрілятися через нерозділене кохання.

Що ж дозволялося відвідувати «без особливого дозволу»? Об’єкти і заходи перелічені: «публічні гуляння на дачі Ланжерон (Бельвю), на Малому і Се­редньому Фонтанах та на лиманах, ялинки і звіринець». Крім того, було знято заборону зі «школи малювання, виставок картин, гуляння на бульварах». Дозволялося фланірувати «в Міському саду (за винятком тієї частини, де розміщується кафе-шантан), на Дерибасівській вулиці та в Олександрівському саду».

На Дерибасівській можна було прогулюватися і лорнувати панянок упродовж усього року, але тільки до настання сутінок. У інших місцях діапазон відвідування варіювався залежно від сезону. Так, прогулянки учнів дозволялися з 1 травня по 15 серпня до десятої години вечора, із 15 серпня по 1 квітня — до сьомої, а з 1 квітня — до восьмої.

Як відомо, відповідно до «Правил поведінки радянських моряків», звільнення за кордоном теж дозволялися до темряви. І теж було заборонено відвідувати трактири й кафе-шантани. Відвідували аптеки — там купували спирт. Ось звідки переписували «Правила» для моряків!

Сьогоднішня розкріпачена юнь сенсу гімназичних обмежень просто не зрозуміє. За сто метрів від колишньої П’ятої гімназії біля кінотеатру «Палладіум» школярі кучкуються до ранку.

…А щоденник міг би й пропасти. Будинок П’ятої гімназії споруджувався в 1887 році, і, безумовно, завершення будівництва стало подією для міста. Навіть досяжну для огляду до кінця вуличку всього на три квартали назвали Гімназичною. Побудований із черепашнику, будинок за 130 років, природно, постарів, просів, тріщини досягли фронтону. Якби керівництво аграрного університету не вишукало коштів для масштабного рятівного ремонту, який повернув місту цей, без перебільшення можна сказати, палац, то будівля могла тривіально зруйнуватися. Не відразу, звісно, а вроздріб. Міська влада створила б комісію (із зацікавлених осіб), і підписали б будинку акт-вирок: «У зв’язку з інтенсивною експлуатацією та природним зносом прийшов у повну непридатність...» Технологія вже неодноразово апробована. Стару будівлю оголошують аварійною, потім перекупники продірявлюють дах, підпилюють крокви, щоб вона зруйнувалася рівномірно по периметру. Сторожам дається розпорядження допомагати ночами об’єкту руйнуватися. А вже після бульдозерних робіт на бажаному місці ударно споруджують багатоповерховий термітник. Але, на щастя, цього не сталося. Інакше щоденник був би похований під руїнами.

Залишається додати, що дальшою музейною долею щоденника клопотатиметься ректор аграр­ного університету Сергій Сергійович Корлюк. Отож щоден­нику пощастило. І всім нам.