Між Гірібасівською та Силіконовою долиною

«У продажу свіжі труси»

Люди облаштовуються у злагоді зі своєю мінливістю. У курортному містечку Монтерей, що за 140 миль на південь від Сан-Франциско, до дощатого паркана переконливо прибито бляшку «Проспект Миру». Раритет справжній, добротно емальований, із блакитнуватим, як в очних білків, відливом. За кущами жасмину причаїлася дачка відставного військового аташе американського посольства в Москві. Цілком можливо, екс-аташе, будучи на пенсії, щиро сумує за проспектом Миру, де злетіла у високості його кар’єра.

Бульвар Гірі пронизує півострів наскрізь — від студеної затоки до океану. Так, ніби вулиця, названа на честь Джона Вайта Гірі, губернатора Сан-Франциско часів золотої лихоманки, прагне підкреслити, що огорнутий романтичним флером і шаруватими туманами Сан-Франциско є середнім населеним пунктом з населенням усього 700 тисяч жителів — менше, ніж в Одесі. Звісно, цифра не враховує нескінченної низки пришляхових містечок: Койот, Сан-Мартін, Мадрон — і так ледь не до Лос-Анджелеса. На перехрестях Гірі немає привезеного з Дерибасівської покажчика, але навіть китайці, малайці, філіппінці, мексиканці — жителі найстрокатішого за етнічним складом району Річмонд інакше, як Гірібасівською, цю артерію не називають.

Через дефіцит зелені, розгонисту ширину і супутню спеку Гірібасівська сприймається вічною вулицею новоселів. Бульвар Гірі разів у десять довший за головну вулицю Одеси і чимось скидається на Адміралтейський проспект кінця 1950-х, тільки замість саджанців платанів його супроводжують безпорадні пальми, від яких ані холодку, ані зелені. До речі, навіть пальми тут емігранти, їх завезли з Канарських островів.

Моложавість Гірібасівської почасти логічна, Сан-Франциско — не древнє і аж ніяк не манірне місто, воно на півсотні років молодше за Одесу і на сто старше за Іллічівськ.

Досить популярний на Гірібасів­ській магазин зі звичною блакитною вивіскою «Гастроном». Якби років
15 тому побачив її, може, й розчулився б, але зараз чомусь бере острах. У стилізованому гастрономі можна купити домашню ковбасу з часничком, яку роблять за стіною, борщ за п’ять доларів, харчо, грибний суп і окрошку. Прозора пластикова баночка дозволяє вивчити вміст (чи не надто рідке), її вистачає на дві порції. Хазяїн торгової точки Марк покинув Хмельницький 30 років тому.

— Як бізнес? — цікавлюся.

— Російськомовні стурбовані кризою і стали менше їсти, — зізнається хазяїн «Гастроному».

Щоправда, виручають вихідці з ПСА, котрі приохотилися сьорбати борщ.

На тротуарі перед входом безплатно пропонуються російськомовні газети «Кстати», «Запад-Восток», «Взгляд». «Бажаю познайомитися з чоловіком без імміграційних проблем», пише в тижневик «С утра до вечера» Фаїна З. У них теж шукають якомога надійнішого, але на першому плані все ж таки не шкідливі звички, а легалізація. За свіжі випуски «Аргу­ментов и фактов» і «Литературной газеты» потрібно платити.

Сусідня торгова точка із сюрпризом пропонує «Посилковий міст до Москви, Одеси, Гомеля та ін.». Мабуть, по посилковому мосту й надходять до Марка свіжі московські газети. А може, й свіжі труси. У міні-маркеті «У Миши» перед стійкою так і написали: «У продажу свіжі труси!». Таких прохолодних трусів вільно-сімейного крою на «Привозі» вже давно не пропонують.

Хвиля за хвилею

Гірібасівська впирається в роз­простаний океан. За кілометр ліворуч — Батарея Девіса, бастіон, де стояли корабельні гармати головного калібру, вона скидається на нашу 411-ту: армований бетон, елеватори і транспортери для подачі гранд-снарядів, підземні ходи сполучення. Щоправда, на відміну від нашої, батарея Девіса в Другу світову не стріляла, японці не поткнулися в Каліфорнію.

Східчаста оторочка прибою в мереживах піни. Накат в океані не припиняється навіть у штиль і є вічним, як хвилі еміграції. Або рееміграції. Хоча й рідко, але іноді бриз повертає із суходолу до океану. Odessa-daily повідомила, що торік з Одеси подалися на ПМП в різні країни 193 особи, а прибули 640. Частка американської рееміграції не зазначалася, але тенденція явно окреслилася. Офіційна статистика характеризує насичення вектора дуже умовно. Нерішучі до пуття не знають, виїхали зовсім чи ні, багато хто не визначився, в який бік податися остаточно, і перебувають у мляво наростаючій розгубленості. Ті, хто повернувся, прирікають тепер себе на тугу за Сан-Франциско. Ще Оскар Уайльд сказав: «Можна залишити Сан-Франциско, але він ніколи не залишить вас».

Земля, на якій ми стоїмо і яка прийняла моїх друзів, — своєрідний останній за ліком бастіон вітчизняної еміграції. Далі бігти нема куди, за обрієм знову рашн, Маршаллові та Соло­монові острови до уваги не беремо.

Новий рік сюди приходить в остан­ню чергу. Океан за обрієм розполовинила Лінія зміни дат, котра робить зигзаг біля островів Тонга. На Тонга в Нукуалофу колись заходив «Леонід Собінов», і я писав у вахтовому журналі одну й ту саму дату два дні поспіль — ми робили «кругосвітку».

Ми бредемо по прибережній піщаній стежинці біля витоку нинішнього бульвару Гірі, Гірібасівської. У різний час і за різних обставин топтали її Френ­сіс Дрейк, Річард Стівенсон, Марк Твен, Джек Лондон. Із Френсісом Дрейком усе зрозуміло: іще 1579 року дер­жавний пірат Френсіс Дрейк назвав цю землю Форт Президіо, оголосив такою, що належить королеві Єлизаветі I і вибрав якорі — море кличе.

Достатньо було тільки обжити ці мальовничі береги, де цілий рік щось цвіте, як ринули потоки емігрантів. З Росії в перших десантах їхали молокани та старообрядці. Старообрядців не влаштував благодатний край, де ростуть цитрусові, їм було потрібне випробування на межі людських можливостей, і вони подалися на Аляску. А роботящі молокани добряче допомог­ли після землетрусу 1906-го, коли місто фактично відбудовувалося наново. Цікаво, що якраз напередодні зем­летрусу затіяли ремонт Свято-Троїцького кафедрального собору на Гірібасів­ській, і дзвін буквально за два дні до землетрусу спустили на грішну зем­лю, це його й урятувало. А розбивати­ся було чому, дзвін на 144 пуди було від­лито на згадку про убієнного Олек­сандра ІІІ, він справно дзвонить і досі.

При соборі зареєстрований, а можливо, й досі існує Спілка російських морських офіцерів. Когось із Далекого Сходу прийняла ця земля, а більша частина ескадри у зв’язку з революційними подіями пішла на Філіппіни на острів тайфунів Тубабао. Батюшка Іоанн Шапошников, який приїхав сюди слідом за паствою з Харбіна, теж зняв­ся курсом на Тубабао, хоча мав аме­риканську візу. Щоб духовно підтримати бідуючих співвітчизників. Чим не цільова жертовна рееміграція?

Під час революції Мейджі, котра вибухнула 1868 року в Японії, Каліфорнія прийняла великий потік бунтівних японців.

Політичним біженцем був у Каліфорнії й Олександр Керенський. Перший прем’єр Росії влаштувався простим працівником у недержавному Стен­фордському університеті і без будь-яких амбіцій сумирно виконував якісь обов’язки, щось підшивав, ніс на підпис доповідні. Тут-таки, у Стен­форді, не так уже й давно інша історично перша особа Росії, а саме перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов «володів переповненим залом» — так розповідав очевидець Гена.

Окрім політичної, була гуманітарна еміграція, інтелектуальна, бізнес-еміграція, кримінальна просочилася — досить згадати гучний арешт російського авторитета. Певну лепту в загальний потік вносить усиновлення сиріт, теж найчастіше зі скандалами та викриттями. Пережили й дражливу зраду резидентів радянських спецслужб, під яку грубо підводять політичне підґрунтя. І, нарешті, шлюбні знайомства. Останній потік еміграції — інтернетдівчата (не плутати з інтердівчатами). Російськомовні панянки несамовито арканять американських женихів із допомогою світової павутини.

Сьогодні на останній, дещо однорідній, хвилі культурної еміграції, де не помічено прозаїків і поетів, упевнене місце в галереях Каліфорнії посіли російськомовні художники. Це вже не передостання хвиля, з якою Америка визнала чи бодай оцінила Шемякіна, Медведєва, Іофіна, Межбер­га, а найостанніша. На її гребені сюди потрапили полотна Вітковського, Самсонова, Попова. Можна назвати два десятки імен, на які ходять у галереї Саусаліто, Меттерея, Кармела. Є спеціальні тури по галереях, люди купують путівки і їдуть, аби придбати картини, не виключено, що й російського художника, ім’я якого на слуху.

Вітковський, котрий перекочував із Бостона, орендував салон у найреспек­табельнішому і найдорожчому районі Сан-Франциско біля набережної Ебар­кадеро, де тісняться вікторіанські особняки. Робіт художників південноросійської школи, земляків-одеситів, у цьому ряду щось не помічено.

Трусопідіймальниця Міка

Зі Свято-Троїцького собору виходить теща мого приятеля Дані від третього шлюбу. Через неістону різницю у віці Даня називає її Мікою. Міка працювала «трусопідіймальницею» (так це тут називається) у самотньої бабусі Хани. Бабуся днями відмучилася на 90-му році, і Міка ставила за упокій її душі свічку. Щоб після цього йти з іншим дорученням у синагогу Еммануель, що поблизу. Доручення від «курсу молодого бійця» — нині живої Розалії Соломонівни. Більше місяця бабу Розу доглядальниці не витримують, у Міки ж «карантин» тривав п’ять місяців, як в «учебці»: підйом за десять секунд, відбій чотири рази. Коли Міка зібралася-таки на дембель, а Розалія: «Ти від мене не підеш. У мене пропали срібні кошерні ножі», Міка залишила їй 700 доларів і пішла. Менеджер потім повернув, а Розалія на Геловін надіслала подарунковий скелетик і навантажила якимось дорученням у синагозі.

У малому залі синагоги Еммануель — раз на тиждень збори ветеранів Другої світової. Ще півроку тому сюди навідувався вівторками бадьорою ходою Олександр Григорович, Данин тато.

Тато жив неподалік у типово «сталінській» триповерхівці з колонадою і балюстрадою. Я й не думав, що в Сан-Франциско є державні будинки, споруджені з таким урочистим пафосом. Ванна в однокімнатній квартирі сягала розмірів кімнати в комуналці на Франца Мерінга, котра вважалася за одеськими стандартами просторою, за що її єдину шанобливо величали «залою». Звісно, в Одесі про «сталінські» апартаменти Данин тато не смів і мріяти. У США ж для ветеранів війн та бойових дій (Корея, В’єтнам, Ірак, Афганістан та ін.) знижка на вхідний квиток до Морського музею Сан-Дієго скромна, три-чотири долари, але зате державні квартири в «сталінках» надають усього через два роки.

Можливо, гуляючи серед «сталінсь­ких» колон балконом другого поверху, який трохи менший за Тираспольську площу, Олександр Григорович згадував визволення Бессарабії
1939-го. Йому було про що згадувати. Під час переправи на лівий берег Волги, будучи зампотехом батальйону, залишив на правому березі якісь запчастини чи техніку, скоріш за все мертву, непридатну. Довелося знову повертатися в обложений Сталінград, інакше — трибунал.

У внучки залишилися медалі за оборону Одеси, Сталінграда, два ордени Вітчизняної війни, дві Червоні Зірки, усе акуратно зберігається на подушечках у містечку Кенвуд під Сан-Франциско. Потрапивши під жор­на хрущовського скорочення «мільйон двісті», Олександр Григорович звільнився з бажанням і полегшенням, скромно, без амбіцій працював, і теж із бажанням, у КБ конструктором, колекціонував марки.

На роликах у «Катину чайну»

Силіконова долина розташована за 20 миль від Сан-Франциско по дорозі в аеропорт «Сан-Хосе». Знаменита долина трохи схожа на Тимірязєвську академію в розпал канікул: зелено й безлюдно, по широких бульварах поважно тупають ворони.

— Долина ж дихає переривчасто у зв’язку з кризою, — кажу я Дані. — Про це вже втомилися писати газети.

— Ти помиляєшся, хоча труднощі, безумовно, стриножують. Молоді хлопці з наших емігрантів зробили Google! Починали в гаражі, нажили мільярди...

Гадаю, навряд чи такого масштабного комерційного успіху слід очікувати в найближчому майбутньому. На затребуваності наших емігрантських молодих дарувань позначається й аутсортинг. Замовлення на програмний напівфабрикат усе ж таки вигідніше розміщати в Індії. А пошуковик Google у ході своєї нестримної експансії дедалі більше наражається на непереборні перешкоди, дирекція компанії сперечається з Yahоo через розміщення реклами. Проте програмний «російський» прорив мусується в емігрантському середовищі.

«Засновник одного із найпопулярніших інтернет-пошуковиків Google, наш колишній співвітчизник, а нині громадянин США, 33-річний Сергій Брін, заробив близько 11 млрд. дол. і продовжує примножувати статки, адже Google отримує гроші за кожен захід на рекламне посилання, — пишуть у пресі. — Він живе в невеликій трикімнатній квартирі, сидить за кермом недорогої «тойоти». У «неправильного мільярдера» немає ні яхт, ні вілл. У нього навіть немає спортивного суперавтомобіля. За чутками, Сергій їздить на «Пріусі», непомітній, але екологічно просунутій «тойоті», що працює не лише на бензині, а й на елект­риці. На роботу, як і багато інших директорів Google, він нерідко добирається на роликах, а під час перерв грає на автостоянці в роликовий хокей. Ка­жуть, на роликах він відвідує численні російські ресторани Сан-Франциско, зокрема «Катину чайну».

На роликах у Сан-Франциско справді є де спуститися з вітерцем, деякі вулиці мають ухил до 35 градусів. Спуски без насічки, бо в Сан-Фран­циско не буває ожеледиці, тут 11 місяців індіанське бабине літо і тільки один — випадкове міжсезоння.

Трамвайні елегії

Ми виходимо на Маркет, головну вулицю міста. Повз нас привидом пробирається, спотикаючись на світлофорних перехрестях, діючий трамвай-раритет, загадково ожила в іншій півкулі копія 23-го маршруту, котрий стрясав деренчливими нутрощами Канатну—Свердлова.

До Маркету підходить фунікулер, який дереться на горбаті вулиці по захованому в пазу бруківки тросу. На кінцевій трамвайник-мексиканець вручну розвертає поворотне коло, публіка стає на поличку-карниз вагончика, до болю схожого на вкорочений дачно-тропічний трамвай 18-го маршруту. Будучи учнями десятого класу, ми з Данею стояли на такому трамвайному виступі 18-го і курили «Памір».

Кажуть, Батьківщину не вибирають. Батьківщину, вибачте, вправі вибирати лише ті, кому є що запропонувати. Щоб заслужити почесне місце в Силіконовій долині або в одному з найгарніших міст світу Сан-Фран­циско, а не вимагати допомоги з підйомними. Приїзд Бродського, котрий писав, до речі, і англійською, для Америки, безперечно, безцінне надбання. Ці одиничні емігранти-самородки, як правило, позбавлені забобонів або борються з ними. «На Васильевский остров я приду умирать» — писав, але так і не вибрався.

Можна скільки завгодно бадьоритися, але відтік уже намітився. Як і при­тік із Південно-Східної Азії. На­приклад, кандидатом у супервайзери Сан-Франциско рекомендовано пані Алісію Вонг. Про це повідомляла газета Asian Week, яку безплатно підкидали до Даниного будинку в Дейлі-Ситі, де я гостював. Район поголовно філіппінський, чим не показник? Тож замість вибулих слов’янських прізвищ у Силіконовій долині можуть з’явитися короткі, схожі на стрекіт колібрі або на присвист фонтана кита.

Що принесе ця хвиля? Час покаже. Але притік із ПСА, без сумніву, із культурними запитами. У неділю, коли відвідування художнього музею в Ситі-Парку безплатне, черга була, як у Мавзолей, і в ній переважали вихідці з ПСА. Бага­то хто стояв у черзі з дітьми, причо­му не нудилися, а жили очікуван­ням зустрічі з високим мис­тецтвом, і дітки не пхикали. В азіатському тижневику є й рекламка російсь­кого телебачення. Seen Russia from your house — написано. Намальовано аероплан, кот­рий буксирує транспарант у сонячну Каліфорнію. На транспаранті лаконічний напис: PUTIN.