ЗЕЛЕНІ ЯБЛУКА БАТЬКІВЩИНИ

Поділитися
«Тяжко в одвічнім бою» Беру до рук тоненьку книжечку віршів поетеси Марії Воробей «Під небом акропольським», що вийшла у видавництві «Дніпро» коштом автора...

«Тяжко в одвічнім бою»

Беру до рук тоненьку книжечку віршів поетеси Марії Воробей «Під небом акропольським», що вийшла у видавництві «Дніпро» коштом автора. «Тим, хто самотужки вирятовує свій рід в тяжкі для України часи, — мої поетичні рядки». Це присвята...

І з перших її сторінок постає картина, типова, напевно, для міст та містечок Чехії, Польщі, Бельгії... власне, де нас тільки немає (ось лишень поети серед заробітчан є не скрізь):

«Сонні Афіни.

Ранок недільний.

Біженці з рідних країв...

Наче тут — Україна

свята й неподільна —

Розпростерта для крадіїв.

Люду ж площею, люду...

То — слов’яни...

«Якось жиєм... »

Хтось — плаче,

а хтось — радіє,

Хтось флегматично жує...

Хтось протиснеться

свічку ставити —

драхми в руці...

А на приступці до собору

у чорнім — старці, старці...

— Є робота! —

То я просила б...—

Профіль різьблений,

згин руки...

Молода і здорова сила —

ні по чому, за копійки...

— Хто з Тернополя?

Туга бездонна.

Тут — жура,

вдома — борги...

Попід храмом

зійшлися мадонни

На торги...»

Поетові важко вижити в сучасному світі, особливо в сучасній Україні. Ті замовкають під тяжким пресом вродженої непрактичності і принизливих злиднів, ті в прозу йдуть чи в есеїстику, а найбільш закоренілі витворюють свої герметичні світи, замикаючи їх трохи снобістськими шифрами від непосвячених. Але що дивно: попри те, що не тільки практичний люд, а й редактори та видавці і чути про поезію не хочуть, — земля навіщось усе ж таки народжує поетів. Чи то вона мудріша за хитренького обивателя...

Ця тоненька поетична книжка — насичена, як маніфест. Марія Воробей ніколи не ховалася від життя, вона не витворювала свого окремішнього замкненого поетичного світу. Сказати, що вона була і є на вістрі українських реалій, — трохи банально, але це буде найточніше. І у своїй творчості вона чи не відважніша за багатьох із нас: її поетика живиться не минулим, не традиційним набором поетичних кліше, не фантазіями: її слово органічно переплавляє в тонку поетичну матерію неймовірно складне життя сучасної жінки-українки.

Українська жінка не здригнулася перед несподіваними метаморфозами дійсності. Якщо чоловіки можуть собі дозволити втечу з поля бою чи тимчасовий відступ, то жінка — ні: там, за нею, — її сім’я, її діти. І ось вона з глибоко прихованою іронією констатує:

Скинули ярма, одначе

Тяжко в одвічнім бою...

Чом не рятуєш, козаче,

Вільну голубку свою?

Вражає її тягар, міра відповідальності, яку вона завдала на свої тендітні плечі. Це справді несподівано: адже звідусіль доводиться чути, що ми ж буцімто не винні, за що нам така кара Божа? А Марія раптом заявляє:

До того всесвітнього лиха

Знову причетна я...

Це — позиція, варта щонайвищої поваги і щонайпильнішої уваги. Бо лише визнавши частку своєї вини за все, що сталося з людством, ми скинемо фатальний тягар національної і своєї персональної неспроможності.

Світлиця «Веретено» і три заповітних задуми Марії Воробей…

У 90-х роках залишки двох літературних об’єднань — Броварського та літстудії при журналі «Ранок» — вряди-годи збиралися на єдиному п’ятачку, який був доступний після ліквідації більшості студій, — у світлиці «Веретено», де хазяйнувала невтомна Марійка Воробей. Увечері світлиця гуділа, як вулик: то сходилися школярі й дошкільнята зблизька і здалеку на опанування народних ремесел. Звучала сопілка, — згодом у «Веретені» зорганізувався чудовий ансамбль сопілкарів. Сопілкарства дітей навчав колишній Маріїн чоловік, відомий фахівець цієї справи Віктор Терещенко, йому допомагала донька Оксана, студентка музфаку педінституту. Молодша, Світлана, студентка худтехнікуму, вела гуртки малювання, ткацтва, гобелена.

Та над цією оазою дитячого дозвілля і творчості дамокловим мечем нависало кілька серйозних загроз. Нагадаю, на початку 90-х Україна взяла курс на ринок. Від дикої капіталізації доти повністю усуспільненої країни постраждали насамперед діти. Їх спочатку позбавили звичного дозвілля в гуртках та секціях, а по тому зробили ці осередки платними й, отже, недоступними для багатьох. У «Веретені», куди приходили дітки далеко не багатіїв, заняття залишалися безплатними. До того ж, містився заклад, вважай, у центрі міста. Марія боролася за свою світлицю, як могла. Орендна плата за приміщення ставала дедалі нестерпнішою, та й жити за щось треба було. На певний час вирятував бізнес. Праця у «Веретені» була для душі, а заробляли на торгових точках, базах. Старші гуртківці теж працювали реалізаторами. Часті виїзди на ярмарки, участь у радіопередачах принесли закладові славу, про світлицю заговорила інтелігенція, майстри народних промислів. Певні кошти виділив фонд «Відродження», міськрада. Та «Веретено» потребувало меценатів постійних і щедрих, а такі не знаходилися. Тиск на світлицю не припинявся, і заклад довелося розформувати.

З листа Марії Воробей: «Разом з доньками все ще мрію, що настануть кращі часи, ми розбагатіємо і зможемо здійснити три заповітних задуми: 1)заснувати в Києві незалежний культурний центр у власному будинку з майстернями з народних ремесел; 2)видати (чи перевидати) дорогі для нас книжки у власному оформленні; 3)збудувати храм у рідному селі Соболівці... (Броварщина. — Г.П.

Свавілля чиновників та побори на ринку невдовзі позбавили нелегкого хліба малих підприємців, серед них була і Марія.

М.В.: Про все це я пишу в романі: нахабство збирачів ринкового збору, рекет, зростання податкових платежів. Зрештою — цілковита відсутність хоч якоїсь стабільності: вранці підприємець може просто не знайти свого робочого місця, проплаченого на кілька місяців наперед, гарантованого угодою. Так сталося і на Центральному ринку: місця знищили протягом вихідних, не попередивши працівників. Від того ми з доньками зазнали величезних збитків.

«Ми — Овени, і як нас люблять справи!»

Спочатку, ще в застійні часи, Марія вчителювала та вже тоді змушена була, так би мовити, крутитися. Садили з сестрою полуниці, а весною возили машиною продавати в Прибалтику. Її за те викликали у міськвно і звинувачували у спекуляції, а в неї перед очима стояла довга дорога, на якій треба було тиснути до 100 км на годину, щоб ягоди не втратили товарного вигляду, а на дорозі сліди аварій — залізо, кров, полуниці... Зате влітку могла дітей возити на лиман, почала будуватися.

М.В. — Вперше виїхала я за кордон, до Греції, на півроку, на час літніх канікул у 1995 році за порадою лікарів, щоб полікувати молодшу доньку Світлану від чорнобильських недуг. В Афінах пішла працювати в дім до хворої жінки. За зароблені гроші видала книжку віршів «Жертовник» (1995р.). Решта пішла на розкрутку бізнесу в Києві. Перші враження від роботи в чужому домі, від Еллади склали основу книжки віршів «Під небом акропольським».

«Так, я тобі служниця, та — не раба!»

Не власність я твоя, лиш покоївка...» — напише у «Містерії» Марія Воробей, відтворюючи діалог зі старою, яку доглядала під час свого першого приїзду до Греції. Повернулася в Україну, зробила перерву, знову спробувала заробляти малим бізнесом, і знову довелося його згортати. Отож українська поетеса, у минулому — дипломований педагог, дипломований бджоляр — вдруге опинилася в Елладі…

З листа Марії Воробей: «Я заглибилась у це життя, трохи пізнала психологію заробітчан-емігрантів. І ...жахнулася. Про це треба написати правду. Адже це не тільки розлука матерів із сім’ями, суцільна навала розпаду сімей. Це — глибше і трагічніше. Адже та жінка, що пожила тут чи в іншій країні, не зможе повернутися до попереднього життя (за малим винятком), бо фактично тієї жінки вже не існуватиме. Моя донька змінилася настільки за рік, що її не впізнають знайомі. Розвіюються ілюзії, щезає сентиментальність, а натомість виробляється абсолютна інтуїція на зло, інстинкт самозбереження та виживання. Аж до жорстокості. Майже третина цього не витримує, повертається або скочується на слизьке (цигарки, горілка, торгівля тілом, обман...), аби вижити та нашкребти грошей для дітей, що недоїдають в Україні. У дочки виробився такий вольовий характер, що я аж охаю.

Немає дня, щоб ми не згадували рідну домівку, батьківщину. Аннуська навіть яблука на ринку вибирає зелені-презелені, каже, що схожі вони на українські, з нашого саду».

«О псино Лізо...»

В одному з листів Марія вислала пачку віршів про кохання — і така в них була нерозтрачена і сильна ніжність, якась зболена навіть, приречено-сумна.

З листа Марії Воробей: «Бачилися ми по вихідних, але я мала добу, день і ніч, любові і щастя. А потім почалися перші непорозуміння. Греки не люблять сімейних жінок, люблять самотніх, вони егоїсти. А ми, українки, в першу чергу дбаємо про своє чадо. Любов до дітей вище всякої. Все вилилось у вірші… А тут міняє Греція гроші. Для них, постійних до неможливого, — це катастрофа. Відразу погіршився рівень життя. Євро принесло зубожіння і багато непорозумінь. Зарплати впали, греки відмовлялися платити за роботу. Пішло безробіття поміж емігрантів. А люди все їхали сюди... Жінки мого віку (50-річні) потерпали, нас перестали потребувати, хапали молодих, до 30 років. Котрими можна попихати.

Я засіла за творчу працю. Адже стільки задумів! Проза у квітні-травні-червні витіснила вірші. Я виписала врешті давно омріяний образ Степанихи, ще низку оповідань із давно задуманого. Але Степаниха забрала в мене кілька ночей, доки я не виплакала в Музи для неї вихід із ситуації... Зустріла в парку священика Олексія з Черкас, моїх років, гуляв із чужою дитиною, а я — із внучкою. Вперше в житті висповідалася священику. Він благословив мене на роман: «Отак і пишіть, як мені розповіли, всю правду».

Скільки задумів, начерків, планів, нереалізованих за роки в Україні, змогла реалізувати за рік роботи за робочим столом тут! Звісно, були перерви: двічі приїздила Світлана з Лондона на оздоровлення, ми завзято обговорювали макети наших нових книжок. Сім папок лежить нині на столі. Сім книжок. Завершена книжка віршів для дітей, наближаються до омріяного вигляду «Наділ» (вірші, поема, драма), «Досвітки» (оповідання, повість). Чекає фіналу «Княгиня гір». Дописується книжечка про сопілки та джоломиги. Новорічні свята, феєрверки, гуляння в Афінах, — а я пишу сцену розкуркулення мого роду і плачу. Ночами лягали на папір сонети, присвячені мамі, — минало 40 день по ній.

Чую щодня голос мами, яка повторювала нам безліч разів: «Ви благородного роду, діти мої, живіть, працюйте, щоб не сміялися люди, щоб жили не гірше за інших…» Це й було стимулом для всієї нашої родини: побудуватися, насадити сади, виростити дітей... Мені несказанно пощастило в житті: мене виховували пречудові батьки, у мене зразково порядні доньки, які безмежно люблять мене, а ще маю щебетушку Аннусю, для якої живу…»

…Якщо не знати Маріїної поезії, в якій прозорим словом промовляє її душа, то можна подумати, що... що, зрештою, все гаразд. Вона, невтомна і діяльна, ніколи не скаржилася. А скільки б ще могла зробити для України! Та її, як і мільйони інших, молодих, сильних, розумних, злочинна система вигнала на чужину, що виявилася милосерднішою за свою державу. Живе Марія в Афінах, пише вірші, роман, внучку доглядає. А мене печуть її рядки:

О псино Лізо, твої мудрі очі,

А в них — моя

туга бездонна…

…Щедрі об’їдки зі столу,

Старезні лапища,

Велика втома…

Заздрю щастю собачому:

Ти — вдома…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі