Зеєловські висоти

Вони лежать за граніт-
ною аркою залізнично-
го мосту, піщано-жовті, брунатні, мовби потомлені леви.

Колись про ці висоти напишуть поеми й симфонії. А, може, й не напишуть: війни минають і забуваються. Бо пам’ять у людства коротка. Що б не робилося в світі славного, трагічного і найстрашнішого, ніхто не передбачить, що буде потім? Як оцінять усе це прийдешні покоління? А зараз... Ще мовчать гармати і кулемети, ще зариваються в землю солдати ворожих армій обабіч мосту й залізничного полотна. І сувора артилерія котить та й котить сюди асфальтом за потужними тягачами та вертлявими джипами — підплигує на вибоях гумовими колесами, немов радіє, ніби поспішає на свято.

Гармати у наступі легкі й веселі, а у відступі завжди важкі, похмурі, мов гріхи прочан. Артилеристи кажуть, що від кордонів до Дніпра і Волги тягли їх, немов на Голгофу. А від Волги, Дону й Дніпра гармати котяться майже самі, і жодна з них не відстала.

Пушки к бою едут задом —

Это сказано не зря...

Сунуть від Одера до Зеєловських висот задимлені танки, могутньо й погрозливо рокочуть. А поміж ними — таємничо-принишклі «Катюші», загорнуті в брезент — цей одвічний сейф засекреченого військового світу. Роботящі ЗІЛи та всюдихідні «Студебеккери» з ящиками снарядів та патронів у кузовах вище кабін, терпляче зносять обгони, тримаючись правого узбіччя. Пропускають відкриті штабні «Вілліси» з величаво-гойдливими антенами. Звідти червоніють генеральські лампаси, зблискують золоті погони, зеленіють розстелені на колінах топографічні карти. І грізні погляди допитливо вивчають нас і техніку, прискіпливо визначають готовність військ до штурму останніх рубежів великої, кривавої війни.

І мотомеханізована армія переслідування в касках, з автоматами, тісно повсідалася в кузовах відкритих грузовиків на нетесаних лавах, мчить нетерпляча, до визначеної мети, наздоганяючи ворога. Все на бійцях новісіньке, і білі-білі брезентові паски касок на юних обвітрених щоках та підборіддях здаються ґнотами гасових ламп, якими світили усім нам молоді наші мами й старі бабусі по селах.

Капітан Чумак знову візьме мене в полкову розвідку перед цими висотами, і ми, розвідники матінки-піхоти, тупцяємо узбіччями до далеких і крутих піщаних кучугур, що здіймаються над рівниною, над лісами, садами й автострадами. Обдувають нас пилом вантажівки, жаром та ревищем могутніх двигунів — танки, вкутані дизельним синюватим димом. А ми йдемо з автоматами на грудях назустріч весняним вітрам, близькій перемозі, можливим смертям та квітучим садам.

Сади... Вони просто киплять! Ми не думали й не гадали побачити стільки вишневих садів на землях поверженої Німеччини. І хто скаже, що садів там не було, так і знайте: їхав сердега у закритій машині чи в задушливому танку, ковтав пил і вихлопи, минав кілометри, а квітучих садів не бачив і не нюхав — асфальт, асфальт автострад, колотнеча на них і грізна далеч війни...

А нам не треба асфальтів по автострадах. Ми ломимося навпростець — по полях, по лісах, по садах та по садочках: доки на автостради вибираються війська, танки й машини, маємо розвідати кожен перелісок та долину — чи не затаїлися там «Тигри», «Пантери» чи «Фердинанди», а то й фаустники. Ці новоявлені винищувачі танків, з якими наші танкісти й зіткнуться вперше саме тут, під Берліном. Підпустить важкий IC чи Т-34 кроків на п’ятдесят і, невидимий — із засади, з окопа чи з-за рогу: шурух! — кумулятивною міною-причепою по броні! Шість тисяч градусів при вибуху та ударі! Як на Сонці. Здетонує весь боєзапас і пальне, все горить і плавиться. А люди перетворюються на жужелицю.

І ми шастаємо — вивідуємо, обстежуємо, перевіряємо всі підозрілі місця, де можуть влаштувати засідку фаустники. Перевіряємо й під’їзди восьми будинків, кімнати і поверхи. Вриваючись у чужі покинуті спальні, лякаємося своїх відображень, не впізнаючи самих себе, ледве втримуючись, щоб не сіконути за звичкою з автомата по тих незнайомцях: нам по 19—20, а в проривах та безперервних боях ми здаємося набагато старшими. Так що навряд чи й рідні матері упізнали б нас. І сімдесят два кілометри від Кюстріна-на-Одері до Берліна не такі легкі, як тоді писали газети і як тепер здається. Про все це ще й досі не сказано правди. Ні в літературі, ні в історичній науці. Кров’ю нам скипіли ті 72 км до Берліна. Зеєловські висоти видно з усіх усюд: із штабних машин — генералам, із окопів — солдатам, через триплекси та відкриті люки — танкістам, з квітучих садів — нам. І навіть впоравшись з усіма околицями та зайшовши у невеличке чепурне містечко з груддям битої цегли та черепиці, з вилисками битого скла на тротуарах, бачимо жовті відроги, схожі на потомлених та поснулих левів.

Вони тривожать усіх нас, ваблять до себе наші погляди й душі та обіцяють кожному з нас те, що несе людям війна: нам же їх брати, ті Зеєловські висоти — останній рубіж перед самим Берліном!

А поки що всідаємось на осонні, куримо й насолоджуємося тишею. Та така ж вона дзвінка, така вмиротворена і приємна, що починаємо безпричинно всміхатися один одному. А дехто вже й дрімає. Бо з 16 квітня, з початку наступу з Кюстрінського плацдарму, за безперервними боями і маршами ніколи ні поспати, ні відпочити.

І, здається, прийдуть зараз двірники у брезентових фартухах, підметуть з тротуарів биту цеглу, черепицю й потрощене скло, а потім, замахнувшись на нас своїми мітлами, нагримають та проженуть додому вчити уроки або помагати матерям щось робити по дому: води принести, дров нарубать чи начистить картоплі.

Двірники, проте, не йдуть. А містечко повниться танками, машинами, гуком моторів у небі та на землі. Але й під ці невгамовні звуки ми поринаємо в сон чи в дрімоту, що ото «ходить коло плоту...»

Біля нас зупиняється танк. Ревнувши двигуном на перегазовці, Т-34 завмирає. Тільки дим та курява ще довго клубочаться над ним. Та повітря тріпотить над обрешітниками моторів. Та люки довго не відкриваються.

Нарешті клацає й піднімається верхній. З нього легко й спритно вибирається, виважуючись на руках, спітнілий молодий генерал. Стає на броні, оглядається. В сердитих очах — погроза тим далеким висотам, близьким готичним дахам. І нам теж.

Підхоплюємось, виструнчуємося, завмираєм.

Генерал одразу ж втрачає до нас будь-який інтерес. М’яким натренованим рухом, ледь торкнувшись долонею броні, по-кошачому беззвучно плигає з танка на землю і каже невідомо кому:

— Викликайте «Дніпро». Зв’яжіть мене з першим.

Доки генерал курить, походжаючи біля танка, в середині щось гукають, когось умовляють, лаються і нарешті з водійського люка простягають йому плескатий продовгуватий мікрофон, а на броню ставлять важкий круглий динамік на плескатій підставці.

— Перший слухає, — лунає з динаміка басовито і стомлено. Доповідайте!

— Вийшов на рубіж «Зеєловські висоти». Нагодую людей, заправлюся і рушу на південь...

— Нікуди ви не рушите, — спокійно доноситься з динаміка. — Людям —відпочивати. Вам — готуватися до загального штурму. Втрати є?

Генерал стискає зуби, ганяє жовна на скронях, ще дужче насуплюється. Світло-голубі очі його здаються на побагровілому й обвітреному обличчі чужими й голодними, мов наші ріки під зимовим небом.

— У смузі моєї дивізії «танковий взвод корпусної розвідки майора Аніканова.

— Увесь взвод? — підвищують голос. — Всі три танки? — дзвінко й гнівливо. —І екіпажі?! — майже кричать.

Так. Їх спалили фаустники біля висоти 326. Я мушу взяти її сьогодні ж! Дозвольте обійти з півдня?

— Відставити! — все ще кричать генералові. А потім спокійніше: — Готуйтесь до штурму. — Він уже зовсім спокійний, як і належить високим інстанціям, цей стомлений голос генерал-полковника Катукова, хоч це й коштує йому, очевидно, неабияких зусиль. — Сподіваюся, фаустників схопили? Судіть їх на місці. За Гаагською конвенцією...

— До того ж, — порушуючи субординацію, перебиває Катукова молодий генерал, приставивши ногу й виструнчившись, — вони з фольксштурму, цивільні, товаришу генерал-полковнику! Зараз з ними розбирається смерш. Потім воєнний трибунал. А мої люди рвуться в бій...

— Який там бій! — сердиться Катуков. — Перед вами Зеєловські висоти. А за ними — Берлін. Ото буде бій! Не розмінюйтеся на часткові операції — не ризикуйте людьми й технікою.

— Але ж... Загинув майор Аніканов з своїми екіпажами, товаришу командуючий! — витягується перед танком з мікрофоном біля губів молодий генерал-майор.

Динамік довго мовчить, і стає чути, як десь далеко в переліску зозуля щедро кує комусь роки, як озивається вперше після зими десь поблизу одуд, як кличе свою голубку синьо-сизий великий голуб витютень.

— Ніяких «але», — після довгих роздумів і вагань каже нарешті Катуков. — Виконуйте наказ!

Клацнувши, в динаміку все стихає, і генерал повільно й роздумливо кладе мікрофон на броню, понуривши голову.

— Дозвольте звернутися, товаришу генерал-майор? — виструнчується простоволосий, стурбований та зблідлий старший лейтенант, у якому я пізнаю... нашого Сухова. В очах у нього тривога і нетерпеливість.

— Ну? — повільно обертається до нього танковий генерал.

— Я щойно з засідання трибунала. Серед фаустників-фольксштурмістів, яким зараз світить розстріл, випадково опинився щойно мобілізований професор Берлінської консерваторії — знаменитий піаніст!

— Знаменитий, кажете? — дивлячись на гостроверхі готичні покрівлі, перепитує генерал. — Професор? Ну, то й що? А серед тих молодих наших танкістів, спалених фаустниками, знаєте, скільки було майбутніх піаністів, вчених і професорів? Не знаєте? А я знаю! Такі хлопці! — хапається за голову і хитається, ніби від зубного болю. — Всіх розстріляти! Всіх! — кричить він несамовито, тупаючи ногою.

І в раптово запалій тиші знову чути, як десь далеко в гаю кує зозуля, як виспівують шпаки на деревах, і стелиться по дворах і садах біло-рожевий цвіт вишень.

— Але ж це не він... — переминається з ноги на ногу Сухов.

— Ніяких «але»! — губи в генерала сіпаються, а очі синіють люто і холодно-холодно, мов наші ріки під кригою в сонячний день. — Вони спалили найкращих моїх розвідників, що воювали від Сталінграда! Хто їх поверне? Мені, і сім’ям, і матерям? Може, ви? Чи той ваш плюгавий піаніст? — визвіряється генерал на Сухова.

— Товаришу генерал, на нього тільки-тільки нап’яли шинелю! Він не вміє й гвинтівки тримати. Не те що фаустпатрон...

— А мої хлопці уміли все! — кричить генерал ще дужче. — Вони взяли Кантемирівку у Генріха Гілле з його «Мертвою головою». Я на них покладався, як на самого себе! І сьогодні вони всі загинули. Усіх їх не стало. Ви це розумієте? Хоча б це?!

— Це зробив не він. Я в стереотрубу все бачив, — уперто хилить голову Сухов. — Моїх свідчень на засіданні трибуналу не послухали. Не взяли до уваги. А ви тільки гляньте на нього! Тільки погляньте, і вам все стане ясно. Це не боєць, не солдат...

— Ви мене дивуєте! — червоніє генерал. — Ви ж артилерист? Чи мінометник? Яке вам діло до цього німця, що ви навіть у трибунал попхалися? І потім... — стримуючись, мружиться генерал. — Що за розглядини можуть бути перед Зеєловськими висотами?

— Він професор Берлінської консерваторії... У двадцять сім літ, — вперто хилить свою русяву голову простоволосий Сухов. — Погляньте на нього. Тільки погляньте, — зводить на генерала очі, немов грішник перед причастям.

Генерал довго мовчить. Мне свої заношені рукавички, у яких четвертий рік сам водить командирський танк з дозволу генерал-полковника Катукова. Дивиться на старшого лейтенанта Сухова з подивом і симпатією.

А зозуля все ще кує в гаю, щедро пророкуючи комусь довгі літа. І голуб кличе та кличе свою голубку. І одуд все сміливіше подає свій голос після зими. І стелить по асфальту свої пахучі блідо-рожеві пелюстки молода вишенька у дворі. І тихо так, тепло та сонячно в світі, що про смерть навіть думати гріх! Хоч вона, невидима і непрошена, ширяє над нашими головами.

— Гаразд, — згоджується генерал. — Приведіть.

І одвертається від Сухова, щоб прикурити нову сигарету.

Він стоїть посеред двору — уособлення безпорадності й непристосованості. Безжальна карикатура на інтелігентність, написана суворими мазками й пензлями жорстокої й невблаганної війни.

Тонка довга шия жалібно стирчить з жорсткого коміра нової необношеної шинелі, яку він боїться скинути навіть у цей жаркий квітневий день. Можливо, останній в його житті. Цю шинелю нап’яли на нього штабні фельдфебелі та цейхгаузні унтери — грубіяни та циніки. Їх він боїться дужче, ніж смерті. Чужих йому і одворотних.

Кашкет з довгим суконним козирком, які носять солдати гітлерівської армії, налазить йому на вуха, гне їх донизу і тримається, мабуть, тільки на окулярах у тонесенькій золотій оправі. Довгі руки виснуть вздовж тулуба, тонкі і білі. І біле обличчя. Біле, як у мерця. А гострий борлак випинається дивним наростом — нагадує чаплю чи щось ще жалюгідніше, нещасне і безпорадне.

Генерал розглядає німця, мов якийсь експонат в зоопарку. Найдовше затримує погляд на тонких-претонких ногах, обстебнутих короткими брезентовими гетрами на дві застібки і взутих у величезні важкі ботинки. Міцні, ковані, пошиті з добре виробленого гамбурзького товару для дальніх доріг у Росію та Україну, в Прибалтику, Африку і на Балкани, вони доцурганилися від Берліна лише до Зеєловських висот. Ці важкі, ковані для переможних походів ботинки, на кволих ногах берлінського піаніста.

— Гм-м-м, вояка, — пхикає генерал.

— Найн, — мотає німець головою. — Нет война! Ніхт война! Мюзік!

— Мюзік, мюзік, — бурмоче генерал, і куточки губів його бридливо й зневажливо опускаються. — Ану! — обертається нарешті до нас. — Знайти піаніно!

І ми розлітаємося по під’їздах і по кімнатах, мов горобці. Офіцери в тонких шовковистих комбінезонах (на випадок зустрічі із союзниками) спостерігають за всім віддалік.

— Берлінського піаніста захопили, — підходить до них генерал. — Професора консерваторії! Послухаємо зараз, як він грає. А що роблять ваші підлеглі?

— Миються! — виструнчується полковник, що слухав і співав марш-ліед «Дойтше панцер ін Афріка фор!» учора в іншому містечку.

— Миються? — дивується генерал.

— Так точно, товаришу генерал! Пороздягалися до пояса і ллють один одному воду на спини. Цілими відрами: у танках спека, задуха...

— Жарко, — витирає спітніле чоло білою хусточкою генерал. — Хай миються...

Він довго дивиться на Зеєловські висоти, схожі на поснулих левів. Зараз над ними пропливають легенькі білі хмари та кидають на їхні піщані схили синюваті тіні.

— Буде ще жаркіше, — зітхає генерал, не надіваючи юлемофона.

Фортепіано знаходимо в сусідньому будинку.

— Ходімо, — велить німцеві Сухов.

Той нагинається, піднімає з натугою ранець, обшитий телячою шкірою, завдає собі на плечі. Тугіше підперезується поясом з пряжкою «Got mit uns» з бляшаною циліндричною коробкою для протигаза та шанцевою лопаткою в покрівці.

— Облиште! — гукає йому Сухов, оглянувшись. — Тут недалеко.

— Найн, найн, — мотає головою німець, озираючись довкола, чи не забув чого.

Тільки пересвідчившись, що вся амуніція на ньому, чвалає за Суховим, байдужий до всього: і до сонця, і до весни, і до вас, і до наших ППШ.

А переступивши поріг і побачивши рояль, стрепенеться, негайно вивільниться з своєї амуніції: зірве з пліч ранець, розстебне й покине серед кімнати пояс, квапливо переступить через них і, стрясаючи паркет важким кованим взуттям, кинеться до рояля. Підніме передню частину кришки, нагнеться, короткозоро примружиться на назву рояля і випростається з виглядом переможця. Обличчя сяє, мов у дитини:

— «Бьоссендорфер»! — багатозначно піднесе вказівного пальця і беззвучно погладить клавіші.

Потім зайде збоку і несподівано легко підніме всю важку кришку рояля, звично підіпре її фіксатором. Так, що нам стане видно струни, світлу, мов сонце, соснову деку і позолочений каркас.

— Айн момент! — вибачиться. — Момент! — скине шинелю.

Та й не скине, а ніби вилізе з неї, немов із печери. Наче вона й не трималась на ньому. Проте складає її турботливо вдвоє, акуратно згорне вподовж. Шинеля нова-новісінька! У неї дуже світла шовковиста підкладка.

З шинелею в руках розгублено шукає очима свою амуніцію. Вона валяється далеченько, майже біля порога. Там, де він покинув і забув її. А зараз, через свою короткозорість, ледве бачить. Нетерпляче підбігає, хапає вільною рукою ранець і пояс з протигазом та лопаткою і, завалюючись на бік, тягне їх до інструмента. Тільки тут кладе на них акуратно згорнуту шинелю, а зверху — м’який свій кашкет.

Випроставшись та розгорнувши плечі, поправляє обома руками біляве волосся, обсмикує цупкий пообношений мундир і, примірявшись, підставляє до рояля гвинтовий стілець. Тільки тоді вже сідає.

А сівши і примостившись, не одразу, б’є по клавішах. Схиляє над ними свою світлу голову. Якусь мить сидить, мовчить, ніби згадує щось. Ноти? Мелодію? Ритми? Такти? Закриває обома долонями обличчя, зворушений чи втомлений. А, випроставшись, обводить нас довгим бентежним поглядом. За скельцями окулярів тремтять сльози: він вже не сподівався коли-небудь сісти за рояль.

Підвівшись, з великим зусиллям вимовляє по складах:

— Спа-си-бі — кланяється на всі боки.

І генералові, що стоїть біля вікна, суворий та незворушний.

І групі офіцерів у нових комбінезонах.

І нам — запиленим, незграбним у рятівних та зручних для бою маскхалатах. Ми його найбільше бентежимо, бо найдовше не зводить з нас погляду.

А вже потім вклоняється й Сухову, що тулиться якось ніби збоку, намагається не дивитись на німця.

Відкланявшись, сідає і одразу ж енергійно кидає руки на клавіші:

— Трам-та-та-там! — починає він з грубих, мабуть, найнижчих басів.

Рокочуть вони і гримлять про щось суворе й страшне. Про щось непоправне! Наче рушаться в світі міста і мости. І Небо падає на Землю крижаними уламками. І валяться та руйнуються гори й висоти. І рвуться бомби та стріляють гармати. І високими голосами кричать у розпачі жінки перед загибеллю. І плачуть діти, благаючи порятунку. Все дужче, все страшніше! Аж дух нам перехоплює. Аж серця наші заходяться. А десь глибоко в єстві кожного наростає напруга і відчай.

Голова німця різко й енергійно мотається в такт цій страшній експресивній музиці. Плечі стрибають, а світле волосся розвихрюється. І руки літають над клавішами, б’ються над ними двома білими блискавками. Літають, та ніяк не знайдуть, куди б відлетіти назавжди.

І ми відчуваємо: або він умре за цим Бьоссендорферівським роялем, або у світі трапиться щось непоправне й страшне. Хоч ми вже й не сподіваємося зустріти щось у своєму житті, страшніше за оцю велику війну, що невблаганно носить нас днями й ночами, місяцями й роками по своїх жорстоких кривавих полях. Під цю музику вони сторчма стали перед нашою уявою в усій своїй неодворотності, якої досі ми ніби й не помічали.

Звуки гримлять і падають на нас, на стіни кімнати. Вириваються у розчинені навстіж вікна. У весняний світ, залитий сонцем. І теплішають, ласкавішають. І під їхнім впливом усі люди на Землі мають відійти від злоби — ось вони вже позбуваються ненависті і, здається, починають усміхатися одне одному. Спочатку несміливо, а далі все приязніше. І нарешті обнімаються, немов згадавши чи почувши безсмертний заклик Шіллера й Бетховена: «Обнімітеся, мільйони!»

І щось ніжне-ніжне огортає нас. У всіх більшають очі, розправляються зморшки у старших, а в нас, юних, піднімаються і стають легшими брови. І губи чомусь тремтять, і зроджуються на них усмішки. Світлішають лиця і теплішають погляди.

А радість та ніжність ллються та ллються з-під німцевих рук. Росте і міцнішає злива високих чистих звуків, що здаються чомусь сонячними.

Усі ми забуваємо, хто ми, чого прийшли сюди? Де ми зараз і хто це грає нам і чому?

Тихо та ніжно витають божественні Бетховенські звуки над нами. І родяться вони не з рояля. Рояль досі мовчав, як будинок. Як оті Зеєловські висоти за вікном. Як оцей брук під ногами.

Звуки ллються із рук. З-під отих довгих пальців, що обережно й пестливо торкаються білих клавішів і, здається, розповідають нам про наших батьків і матерів, про рідну землю, і рідні ріки, і рідний дім. І про всіх, кого ми знаємо й любимо, серед кого виросли, з ким дружили.

Не змовляючись, одвертаємось до вікна всі разом, ховаючи очі від товаришів. А потім несподівано для самих себе аплодуємо.

Німець підводиться, ґречно вклоняється і сідає знову: за роялем він не полонений, відданий разом з фаустниками-фольксштурмістами під трибунал, — він, мабуть, про все встиг забути. І став самим собою: піаністом великого таланту!

— Давно я не слухав Бетховена, — зітхає генерал, приязно дивлячись на піаніста.

— Бетховен, о-о-о, — скаже німець побожно. — Бетхове-е-ен...

І замовкне, і замре надовго. Схилить голову. Заплющить очі. Потім відкинеться назад, повільно підведе руки над клавішами:

«Та-та-та-та!?» — з наростаючою силою, тривожно й настійливо, ніби хтось у відчаї, здалеку питає поради, співчуття.

«Та-та-та-та!» — так само настійливо, тільки набагато нижче, басовитіше, але вже ближче й виразніше, навіть погрозливо: «Я йду! Іду!»

І нам здається, ніби в цю кімнату й справді посеред війни і посеред весни вривається великий Бетховен. Геніальний і суворий Бетховен! Входить, стає в порозі, грізно вдивляється в усіх, ніби запитує: «А ви, мої далекі нащадки, чи так живете й дієте, як я мріяв і заповідав вам своєю музикою?!»

І його музика все на світі ставить на свої місця: під її впливом і владою ми бачимо Зеєловські висоти купами звичайнісінького піску, а танки й гармати — громаддям металу. І кожен з нас, слухаючи його божественну, його прекрасну музику, ніби по-новому, осмислено й строго сприймає світ і його красу.

Під враженням від його музики ми забуваємо і піаніста, який нам грає, і того, хто писав цю божественну, а не людську музику. І нам здається, що існує вона одвіку, народилася разом з людством, як найбільші заповіти його і для нього. І тепер розповідає і запевняє нас, що війни минають і забуваються. Що мине й ця. А всіх нас чекає життя, а не смерть! І кохання та праця на рідній землі. А декого з нас — щастя і успіхи, радощі й слава.

І коли мелодія вмирає під стомленими пальцями піаніста, ми немов прокидаємося. Ми сп’яніли від музики Бетховена і сприймаємо все довколишнє як нереальне. А справжнє для нас там — у тих безсмертних мелодіях. Та ще, мабуть, у сонці. І в квітучих садах. І в нас самих — у тому що ми й досі живі!

А німець підводиться і дивиться на нас запитливо. Він важко дихає. На чолі та на скронях у нього — великі краплі поту. Мокре волосся липне до високого чола і пасмами висне на очі.

«Що ж тепер? — питають ті його змучені очі. — Що буде зі мною далі? Ви вб’єте мене? Розстріляєте?»

— Відправимо його в тил? — питає поради у Сухова чи пропонує генерал.

Той стенає плечима.

— Ходімте, — наказує німцеві і йде до дверей? — Я мушу доставити його назад. Воєнному трибуналові чи смершу, — каже Сухов генералові, зупинившись в порозі.

— Відправимо його в штаб Першої танкової армії Катукова.

— А воєнний трибунал? — питає Сухов.

— Генерал-полковник роз’яснить їм що і до чого. А зараз я забираю його на свою відповідальність. Так і передайте їм.

— Ні! — виструнчується Сухов. — Зараз він числиться за мною. Так що прошу доповісти їм особисто.

— Гаразд, — обіцяє генерал, і в голосі його вловлюється погроза. — Я побесідую з ними...

Німець тим часом квапливо зодягає шинелю — скоріше влазить у неї, немов у печеру. Кидає на голову м’яке своє кепі, а на плечі — ранець. Хапає пояс із протигазом та лопатою в брезентовому покрівці, сторопіло біжить за Суховим: він все ще боїться залишатися серед нас без свого покровителя, що хоч трохи розуміє його і відповідає за нього.

Дурний німець! Він не знає, що його музика відтепер живе у наших серцях! Вона звучить і звучить у наших вухах і душах і вже ніколи не покине нас. І ми його, як оцю його музику, ніколи й нізащо не образимо, не заподіємо йому зла.

Генерал виходить з будинку останнім. Тепер його очі схожі на наші: такі ж сумовиті, скорботні й задумливі й без генеральського блиску, без суворості та погрози. Здається, музика вимила з них навіть владність. Хоч на деякий час.

— Поїдете зі мною, — велить він німцеві тихше, ніж ведеться на війні розмовляти з полоненими. — І скиньте к бісу оцю шинелю та амуніцію — воно все личить вам, як корові сідло.

— Найн, найн, — мотає головою піаніст, коли Сухов перекладає йому слова генерала. Щось швидко белькоче у відповідь по-своєму.

— Він боїться, що його розстріляють удома, якщо він покине що-небудь з обмундирування, — каже Сухов суворо, дивлячись на німця з жалем та співчуттям.

— Прокляття! — цідить генерал крізь зуби. — І це — нащадки Гете й Бетховена...

А сонце гріє ласкаво, по-весняному тепло. І цвітуть сади. А над ними здіймаються Зеєловські висоти — звичайні собі піщані кучугури, які ми мусимо взяти, щоб не вмирали мелодії та більш не гинули люди.

Щоб видатні піаністи не носили шинелей, протигазів та лопат.

І щоб грізний Бетховен не гнівався на нас.

О, Зеєловські висоти...

Миколаїв, 1959 —
Конча-Озерна,
23 лютого 2000 року