Здивувати Париж і жити далі

А потім знову почалася робота, творчість, справжнє життя. Проект «Календар», під який Катерина виграла президентський грант, по суті, починається від тієї ж «Покрови»: за ними пішли християнські «Водохреща» і «Золоті яблука (Спас)», язичницька «Ляля», святі (чи не святі?) «Варвара», «Микола» і, звичайно, «Катерина»... А може, ще раніше, від «Тіней забутих предків», над якими Катерина працювала ще студенткою, як у жанрі станкового живопису, так і в сценографічних макетах і навіть ляльках!

«Календар» Катерини Косьяненко в грудні виставлявся у київській галереї «Мистець». Про персональну виставку, яка стала для художниці не меншою подією, ніж паризька перемога, і не тільки про це ми й поговоримо.

— Катю, чи змінилося щось кардинально в житті після Парижа?

— Я побачила надзвичайно прекрасне місто — після цього не могло нічого не змінитися. Не те щоб відкрилося нове бачення світу, але я стала дивитися на нього трішки під іншим кутом зору. А що стосується матеріального боку життя, то, звичайно, посипалося багато нових пропозицій, пошани-замилування і так далі. Але не можу сказати, нібито це якось змінило мене докорінно. Тут інше: стало зрозуміло, що я займаюся тим, чим мені потрібно займатися. Це важливо. Адже творча людина завжди сумнівається: чи те вона робить у житті, чи так робить, що і як робити далі... Після Парижа я нарешті зрозуміла: живопис — так.

— Існує два образи художника: одержимий, завсідник майстерні, гроші періодично з’являються й відразу ж зникають — і такий, який знає собі тверду ціну, постійно в контакті з галерейниками, клієнтами, одне слово — в бізнесі. У якому ви себе швидше впізнаєте?

— Думаю, я належу до третього типу, не схожого ні на перше, ні на друге. Я намагаюся просто працювати, систематично і цілеспрямовано. З київськими галерейниками я поки що не в контакті... З деякими, звичайно, знайома, але не на творчому ґрунті. Проте мене якось знаходять і замовлення, і виставки, і пропозиції. Я роблю те, що роблю, тобто працюю в майстерні, не відволікаюся на промоушн тощо — а цікаві пропозиції з’являються самі по собі. Ось нещодавно зателефонувала дівчина й запросила взяти участь у виставці — знову ж таки, в Парижі! Там готується грандіозна презентація України, і мій проект «Календар», з яким я виставлялася в грудні у київській галереї «Мистець», добре лягає у її концепцію. У цих роботах я саме й намагалася висловити своє розуміння українського, народного: обряди, вірування, костюми...

— Попередня персональна виставка у вас була в Парижі. Тепер ось — у Києві. Якщо порівняти першу і другу?..

— Паризька виставка була дуже камерна, інтимна. Невеличка галерея, і картини я туди повезла не дуже великі за форматом. Там були і роботи, пов’язані з українікою, але я свідомо намагалася відійти від суто кон’юнктурного ходу: мовляв, я представляю українське мистецтво, воно все таке етнічне, французам сподобалося, і я тепер щосили це експлуатуватиму. Ні, на тій виставці були і пейзажі, і портрети, і невеличкі жанрові роботи.

А в Києві я презентувала великий проект під назвою «Календар»: цикл робіт, присвячених календарній обрядовості українців, це був президентський грант, ви, напевно, знаєте. У кожному дні народного календаря я шукала для себе якісь цікаві моменти, ліричні, магічні, якісь ще, у мене народжувалися образи, сюжетні композиції...

Ось, наприклад, довго думала, мучилася: що б зобразити на Катерину? Я була тоді в селі біля Канівського моря, де, до речі, написано багато моїх робіт. На одному з віконець висіло маленьке дзеркало, й одного разу, дивлячись у нього, навіть здивувалася: і чого це я мучусь?

Я писала картини для «Календаря» кілька років, паралельно, звичайно, робила й інші роботи, їздила на пленер, писала етюди... Але все-таки проект охопив досить велику частину життя, і весь цей час я знала, що в мене буде персональна виставка... Коли вона закінчилася, стало трохи не по собі, був такий момент. Але нічого, треба працювати!

— Взагалі-то, до таких речей, як президентський грант, ставлення двояке: мовляв, хто платить, той і замовляє музику. Якщо зовсім чесно: коли задумувався проект, враховувався чинник «актуальності» саме такого напряму?

— Це був саме той випадок, коли я просто розповіла про те, що хочу робити, і мені пощастило. Адже «Покрова», яка їздила в Париж, була написана набагато раніше гранта! Мене дуже давно цікавила ця тема, у мене й диплом в академії називався «Тіні забутих предків». Я спеціально їздила на Закарпаття, щоб подивитися зблизька на все гарне. Мене настільки вразили речі, зроблені руками, народні, прості — і дивовижно майстерні! Я не могла не захоплюватися, це ж витвори мистецтва. Народний костюм — це щось фантастичне. Хочеться дивитися і милуватися. Подумайте, адже кожна звичайна людина в такому ходила! Кожен був одягнений у витвір мистецтва!

І ідея зробити такий проект... Спочатку мені здавалося, що це буде одна робота, потім задумала декілька, а потім почали придумуватися дедалі більше. Коли я подавала документи на грант, то вирішила: якщо так — то так, а якщо ні — я все одно це робитиму, тому що воно цікаве мені самій. Коли вийшло, я здивувалася, мені було дуже приємно, але не було такого відчуття: от, грант, ну тепер я вам зроблю, тільки тримайтеся! Чесно, не було.

— Звідки у вас інтерес до народних мотивів? Усе-таки це досить традиційний на сьогодні напрям. Де ж молодіжний бунт, загальне заперечення, самовираження в якихось авангардистських речах?

— Бунт, напевно, був, просто в іншій формі. Деяких речей я не можу зрозуміти: брутальність, шок — як це, навіщо? Звичайно, там теж є своє уміння, своє мистецтво, але для мене такі речі неприйнятні. Це все-таки трохи різні рівні: мистецтво, яке шокує, епатує, — і те, яке апелює до більш тонких струн у душі. Досі в мене не виникало бажання писати брутальні, епатажні речі. Можливо, колись захочеться, робитиму щось подібне... хтозна... Ні, не буду!

Можливо, це тому, що в мене хороші вчителі були. Моїм учителем був Данило Лідер, ви знаєте?

— Читала навіть, що ви були його улюбленою ученицею. Правда?

— Ну, це, звичайно, журналісти написали. З мого боку підтверджувати таке було б занадто зухвало. Він мій улюблений учитель — це я точно скажу. А як він до мене ставився? Мені здається, що добре, але все одно я не маю права так заявляти.

— Яким він був учителем? Незаперечним авторитетом, якого слухали затамувавши подих, чи з ним можна було сперечатися, дискутувати?

— Він був мудрець. Дискутувати з ним було не лише можна, а й потрібно, тому що в цих дискусіях багато що народжувалося. Мені здається, і йому було цікаво з тими людьми, які все-таки мали свою думку. Але «затамувавши подих» — таке відчуття, звичайно, теж було, і досить часто. Мені здається, духівник, гуру, і повинен викликати такі почуття. Дуже світла особистість. Неймовірно цікаво з ним було...

— У Данила Лідера ви вчилися сценографії і диплом «Тіні забутих предків» захищали за цим фахом. Як склалося далі з цим напрямом у творчості, маю на увазі прикладний аспект, театр?

— Було щось. Миколаївський музично-драматичний театр, опера «Катерина», потім ще один, швидше, білятеатральний проект, але далі воно поки що не пішло. Це трішки не моє. У театрі треба бути твердо впевненим у тому, що ти робиш, треба чітко знати, що тобі потрібно, і дуже цього хотіти. Над спектаклем працює велика кількість людей, і всіх їх теж необхідно переконати: те, що ти собі придумав, — правильно, це буде здорово! Тут потрібна дуже велика сила духу. Зараз мені приємніше працювати на самоті у своїй майстерні. Все-таки станковий живопис — це моє.

— І знову про Париж. Ваше повернення в Україну було не таким тріумфальним, як, за ідеєю, мало стати. Чому не було справжнього резонансу?

— Не знаю. Думаю, який був — такого й досить. Була непогана преса... Я не займалася цим спеціально, та й не дуже сприймала всерйоз.

— А чи не було відчуття: ось, така гарна перемога трапляється раз у житті — і що далі?

— Не було. Правда, не було. Знаєте, коли художник пише роботу, це для нього найбільше життєве враження: він переживає, хвилюється, думає про неї. Коли роботу закінчено, стає якось спокійно, і те, що з нею далі відбувається — виставки, перемоги, премії, — так, це добре, приємно, але це вже не головне. Тому до перемоги на Салоні я поставилася досить спокійно. Я взагалі не відразу усвідомила, яка це глобальна подія, наскільки все це серйозно. Потім було дуже багато журналістів, і я трохи втомилася з незвички...

— Багато журналістів там, у Франції, чи вже тут?

— Там усе це починалося, але, оскільки я спілкувалася з французькими журналістами англійською мовою, мені було простіше: достатньо донести інформацію, хто я, звідки, де навчалася тощо. Головне — домогтися, щоб вони зрозуміли мою англійську, досить непогану, але для французів це чомусь було проблематично. А з нашими журналістами складніше, адже доводиться говорити про дуже тонкі матерії, які зовсім не завжди можна адекватно висловити словами.

— Знову хочеться в Париж?

— Так, хочеться. Сподіваюся, що незабаром поїду. Але спочатку в Карпати! Адже там абсолютно фантастичні витвори народного мистецтва, просто невимовні... А вже потім — у Париж.