Зазирав далеко наперед

«Улітку 1954 року після Норильського повстання в’язнів Михайла Дмитровича Антоновича разом з гуртом інших українських патріотів та литовців відправили з Норильського табору на Колиму. Там їх помістили до політв’язниці ізолятора. Антоновича посадили до одиночної камери, де його навідав прибулий з Москви полковник МГБ, який вів з професором довгу розмову. Полковник щось пропонував Антоновичу, а той категорично відмовлявся. Коли закінчилася авдієнція, до камери ізолятора заскочили наглядачі, повалили професора і насильно зробили злочинний укол, від якого в Антоновича відібрало мову й пам’ять, але він не помер через фізичну витривалість організму. З того ізолятора Михайла Дмитровича Антоновича взяли на етап, разом з іншими в’язнями і конвоєм посадили до вантажівки, яка потрапила в аварію... Так загинув Антонович й усі політв’язні і конвой, що їхали в машині».

Так описав закінчення земного шляху Михайла Антоновича політичний в’язень Микола Барбон у часописі Всеукраїнського товариства колишніх політв’язнів і репресованих «Зона» (1994, №7).

Хто він був, цей Михайло Антонович, якого так настирливо умовляв емгебіст?

Його дід Володимир Антонович — відомий історик, археолог і геолог, до того ж нумізмат, професор Київського університету. Упорядник, редактор і видавець, автор передмов до кожного з восьми томів «Архива Юго-Западной России» (як тоді називали Україну), які стали тогочасними своєрідними маніфестами української історіографії. Засновник так званої «київської історичної школи», його учнями були Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Митрофан Довнар-Запольський.

Ім’ям Володимира Анто­новича за рішенням Київради названо колишню вулицю Горького, бо саме Антонович протягом кількох десятиліть мешкав на розі цієї вулиці і Жилянської. Будинок його існував ще в 1960-х роках, аж поки його знесли і натомість побудували київську філію теперішнього Укртелекому, не лишивши й знаку, тобто меморіальної дошки... Вулицю офіційно перейменували, але в київської влади «не доходять руки» поміняти таблички.

Дмитро Антонович, син Володимира, також непересічна людина. Закінчив Київський університет, брав участь у політичних і громадських рухах, міністр морських справ за Української Центральної Ради, в еміграції директор Музею визвольної боротьби України в Празі. Найбільш знаний як мистецтвознавець. У Празі видав книжки: «Скорочений курс історії українського мистецтва», «Модерне українське мистецтво», «Розвиток форм української дерев’яної церкви», «Перша Наталка Полтавка». У Львові вийшли «Праця Олександра Русова для українського театру і музики», «Шевченко як маляр», а у Києві — «До питання про походження старої української архітектури». Та найвагоміша праця Дмитра Антоновича — це «Триста років українського театру (1619 — 1919)», видана у Празі. Він автор статей французькою і німецькою мовами, як теоретичних мистецтвознавчих узагальнень, так і персоналій, зокрема про Тараса Шевченка, Олександра Мурашка, Яна Станіславського, Дмитра Безперчого, Тимка Бойчука, Василя Лепикаша. Варто згадати і книжку «Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича» (Прага, 1940), настільки актуальну, що її перевидало київське видавництво «Либідь» (1993).

Михайло Антонович — професор Українського наукового інституту в Берліні, доцент Віденського університету, член українського історично-філологічного товариства у Празі, народився 20 листопада 1910 року в Києві (за іншою версією — у Флоренції в Італії). Відомості про дитинство і юність скупі. Разом з батьками виїхав на еміграцію 1913 року. Очевидно, спершу це була Прага, де його батька двічі обирали на посаду ректора Українського Вільного університету.

У 1930-х Михайло закінчив два факультети Берлінського університету: історичний і географічний. Одру­жився з німкенею і прийняв громадянство Німеччини. Саме тут і розпочав наукову діяльність, підтримуючи зв’язки з Прагою, Варшавою, Львовом, Віднем. Перша відома нам друкована праця Михайла Антоновича опублікована 1933 року в Берліні німецькою — міркування з приводу книжки Фрідріха Людвіга Яна про історію зародження німецького націоналізму. Другою була «Йозеф Геррес, вістун німецької єдности» (Львів, 1934) вже українською — про німецького публіциста першої половини ХІХ століття.

Поступово цікавість до вітчизняної історії бере гору. Маю на увазі дослідження «Князь Репнін, генерал-губернатор Саксонії» (Берлін, 1936). Доти в російській і українській літературах було дуже мало відомостей про саксонський період діяльності князя Миколи Рєпніна, батька Варвари Рєпніної, яка відіграла таку помітну роль у житті Тараса Шевченка. В основу праці Антоновича лягли оригінальні матеріали з Прусського таємного державного архіву в Берліні і Державного архіву у Відні.

Праця Михайла Анто­новича «Студії з часів Наливайка» видана українським історично-філологічним товариством у Празі 1941 року. Автор розмірковує над роллю козацького символу — корогви у традиціях Війська Запорозького, — що мав політичне забарвлення залежно від мети і володаря, до якого наймалися в службу козаки. Автор докладно аналізує відносини між козаками Наливайка і цісарською династією Габсбургів, яка намагалася залучити січовиків до служби. Описує козацькі походи 1593—1595 років у Молдавію, Угорщину, Білорусь. Часто посилається на Грушевського, але розширює, доповнює, уточнює, бо опрацював австрійські, німецькі, польські, російські, українські — близько 200 джерел. Пояснює причини погіршення взаємин козацького війська з польською королівською владою.

Перові Антоновича також належать: «Матеріали до вербування українців у Прусську армію 18 століття», «Козацьке військо у Смоленській вій­ні» (Варшава, 1937), «Переяславська кампанія» 1630 року» та статті німецькою мовою про українську культуру.

Найвагоміша праця Ми­хайла Антоновича — «Історія України», томи 1— 4, видавництво Юрія Тищенка в Празі, 1941 — 1942 рр. Перший том — ранній період, Київська Русь. Другий — литовсько-руська (українська) доба. Працю Михайла Грушевського «Історія України-Руси» Антонович доповнив пізнішими працями, зокрема польських істориків Коланковського, Пашкевича, Якубовського, Галецького, власними міркуваннями. Том третій — Козаччина та Гетьманщина. Часи гетьманування Івана Мазепи автор називає «аристократичною козацькою республікою». Том четвертий — Нова доба, від кінця Гетьманщини до початку ХХ століття. Історик вважав, що «український народ зробив у роках 1917 — 1920-х велетенський скок, ставши з етнічної маси модерною нацією. Трохи запізно. Сприятлива для будови національної держави хвилина минула...» Михайло Антонович закінчує свою «Історію України» так: «Нарід, етнічна спільнота живе довгі тисячоліття і завше прагне виявити себе політично, але чи не кожну сотню літ приймає цей вияв інші форми. Одною з фаз такого вияву являється і національна держава. Якою буде слідуюча фаза, годі казати. Але одне видно з певністю: для нинішньої господарської зв’язаности цілого світу непереглядний ліс митних кордонів — неможливість, яка мститься. Будучина вимагає великих економічних територій». Зазирав Михайло Антонович далеко-далеко наперед…

...Яким же чином учений опинився там, «де Макар телят не пас»? Під час Другої світової війни як німецький підданий Михайло Антонович був мобілізований до вермахту, з німецькими військовими частинами як перекладач побував на окупованій українській території, зокрема у Києві, де навідався до дідового будинку. Далі його військова частина була кинута на Кубань, тут на Михайла велике враження справили кубанські чорноземи («лопухи і ті завтовшки в руку!»). Після капітуляції гітлерівської Німеччини Антонович виїхав до Франції, Парижа. Отут і скоїлося... За вказівкою МГБ французькі комуністи підстерегли Антоновича на затемненій вечірній вулиці, накинули на голову мішок і запхали до легковика. Потай одвезли на північ Франції, вночі передали на борт радянського торговельного пароплава, де на бранця чекали емгебісти. В СРСР Антоновича засудили «як військового злочинця та ідеолога українського буржуазного націоналізму» до 25 років ув’язнення, п’яти років позбавлення прав і конфіскації всього майна, якого у професора і було, що тільки на ньому... Отак його «прописали» на норильській каторзі.

Пригадує М.Барбон: «Одно­го полярного вечора у Норильській каторжній зоні я заскочив до бараку, секції, в якій мешкала бригада Войченка. Біля вузького огратованого вікна я побачив уперше кремезного високого чоловіка з великою головою і високим чолом Сократа, наголо остриженого, як і всі ми. З його обличчя на мене дивилися ласкаві розумні карі очі. Він із захопленням українською мовою розповідав про джерела нашої мови і про київський Золотоверхий Михайлівський монастир, зруйнований більшовиками, — як про визначну національну пам’ятку українського народу. Нас познайомив Войченко. Новий знайомець назвався Михайлом Дмитровичем Антоновичем і з теплом в очах потиснув мою руку. Виявилося, що Войченко з великими труднощами вирвав Антоновича зі штрафної 104-ї бригади, де я працював, і тримав його біля себе. Михайло Антонович спав поруч Михайла Войченка, разом вони й харчувалися. Войченко як бригадир мав трохи більші можливості і рятував Антоновича від голоду. Михайло Антонович був старший за нас. Годинами міг читати в бараці свої лекції з історії України та української літератури. Антоновича в таборі називали «ходячою енциклопедією» в галузі суспільно-гуманітарних знань.

Захоплено ми слухали його лекції з історії слов’ян, України, Росії та навколишніх вогнищ культури інших народів. Коли він розповідав про стародавній світ, Елладу, Рим і Карфаген, то заплющував очі, уявляючи себе, певно, на кафедрі Берлінського інституту... Антонович поетично деталізував, скажімо, битву під Карфагеном, художніми мазками свого слова відтворював битву так, що баталія залишалася в уяві слухачів на все життя. Ніби ми побачили на власні очі відблиск срібних підківок, озвірілих коней і перекошені люттю обличчя воїнів... Я врешті потрапив до робочої бригади Войченка і довго працював поряд Антоновича на грохотах вугільної шахти №18. Ми руками відбирали породу зі стрічки конвеєра і скидали донизу, в бункери. Я спостерігав, як професор, стоячи над конвеєрною стрічкою, щось сам собі шепотів під гуркіт породи, що падала... Він сам собі читав лекції і цим жив. Ми з професором вистоювали біля того клятого вугільного конвеєра при 40—50-градусних морозах по 11 годин на добу.

1953 року мене забрали на етап, на четвертий норильський політтабір, і я залишив Антоновича в бригаді Войченка. Перед тим у таборі «Каеркан», коли я був поряд Антоновича, він багато писав з історії України та літературознавчі праці. Через мене передавав рукописи волиняку Володимиру Тимощуку, який у робочій зоні працював лаборантом на бетонному заводі. Тимощук ховав рукописи під підлогою лабораторії. Одного разу 1953 року, коли чекісти робили шмон у робочій зоні, Володимир переховав рукописи Антоновича в якомусь із новообпалублених котлованів майбутньої галереї шахти №18. Та вночі інша бригада залила бетоном той котлован з рукописами професора Антоновича...»

В.Тимощук у спогадах, датованих 1995 роком, уточнює: «Можливо, що і забетоновані рукописи історика Михайла Антоновича колись повернуться до людей, в Україну. Вони знаходяться, якщо рахувати знизу в напрямку до бункера, в нижній частині другої або третьої з правих колон, що підпирають вугільний нахил шахти №18 в Каеркані Норильського гірничо-збагачувального комбінату, по стрічці якого і донині пливе вугілля».

Які ж твори Антоновича зберігаються у тому «схроні»?

На ймовірний їхній зміст вказує інший політв’язень — Михайло Пилипчук. «У сушарні, в умовах переслідування Михайло Дмитрович з пам’яті написав досить місткі конспекти «Історії України» (від найдавніших часів, у тім числі історію Києва від першої його назви — Данапарстадир), «Історію української літератури» (також від найдавніших часів, включаючи еміграційну спадщину), «Історію українського мистецтва», «Історію українського театру» та інші. З дивовижною точністю, завдяки феноменальній пам’яті, написав хронологію видатних історичних подій з історії України в кількості 860 подій (дата, роки початку і кінця події, в тому числі і роки народження і смерті історичних осіб), а також книжку з питань поетики».

Зрозуміла річ, Антонович таким чином збавляв безпросвітний час, захищався і рятувався від страшної дійсності, до того ж давав духовну поживу упослідженим ближнім.

М.Пилипчук свідчить, що на Колимі Антонович перебував у концтаборі «Берлаг» (пізніше — «Маглаг»), працював на руднику ім. Бєлова на важких фізичних роботах. Ледве вижив після автомобільної катастрофи, згаданої М.Барбоном. Але вижив-таки. Пилипчук називає і дату смерті Антоновича — в ніч з 23 на 24 квітня 1954 року, отож він і прожив по тому недовго. Політв’язень Олександр Конончук з металевих труб зварив хрест з алюмінієвою табличкою і написом: «Історик М.Д.Антонович», який поставили на могилі. Інший в’язень Григорій Чмелик доводить, що Михайло Антонович помер у тюремній камері Магаданської в’язниці восени 1955 року; напередодні політичні і кримінальні в’язні всієї тюрми оголосили страйк з вимогою поліпшити умови утримання вченого.

Могила Антоновича в Магадані не збереглася, його поховали на кладовищі недалеко від центральної міської лікарні по Марчиканському шосе. Кладовище перекопали, а на тому місці звели храм, на клаптику з похованнями, що лишилися, насипали братську могилу всім в’язням...