БОЛГАРСЬКІ СЛІДИ ДРАГОМАНОВА

Він спочив навічно в Софії на католицькому кладовищі. Ховали Драгоманова, як заповідав небіжчик, за протестантським обрядом, дощового червневого дня 1895 року. Поруч були дружина Людмила Михайлівна, діти, небога — Леся Українка, що приїхала до Софії доглядати хворого дядька (сама потерпаючи від недуг) і набиратися в нього розуму. Леся повезла в Україну грудку землі з дядькової могили...

Чому саме болгарська земля прийняла Михайла Драгоманова?

Звільнений з посади приват-доцента Київського університету, де він викладав усесвітню історію, по Емському актові 1876 року, без права будь-якої державної служби в межах Російської імперії, Михайло Петрович змушений був залишити Україну і виїхати з родиною в еміграцію. Тодішня Швейцарія — притулок емігрантів з усього світу, отож у Женеві і знайшов місце і працю Драгоманов. А з Києва проводжали численні колеги з університету. Південно-західного відділу Російського географічного товариства і Київської громади, призбиравши трохи коштів для вигнанця. Михайло Старицький лишив нам згадку про це у розчуленому вірші «На проводи», нарікши Драгоманова апостолом...

У Женеві він видавав український збірник «Громада», в якому вперше побачили світ деякі поезії Тараса Шевченка, твори Панаса Мирного «Лихі люди» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні», публіцистичні статті Олександра Герцена і самого видавця. За кордоном, звільнившись від пут цензури, Драгоманов написав і опублікував такі знакові на той час праці: «Внутрішнє рабство і війна за звільнення», «Турки внутрішні і зовнішні», «Тирановбивство в Росії і поведінка Західної Європи», «Тероризм (який він засуджував ще тоді. — Ю.Х.) і свобода», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» та багато інших. Написав французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом», привіз її на Всесвітній літературний конгрес у Парижі 1878 року, вручив Віктору Гюго, Івану Тургенєву, учасникам конгресу...

Не дивно, що саме Драгоманова запросив перший народний уряд Болгарії по звільненню з-під османського іга. Учений радо прийняв пропозицію на посаду професора Софійського вищого училища. Від 1889 року Михайло Драгоманов — шанований і улюблений професор, хоча мав принципову, доскіпливу і навіть саркастичну, особливо в полеміці, вдачу. Один з його студентів, у майбутньому зять, а ще відомий болгарський учений і дипломат (посол Болгарії в УНР 1918 року) Іван Шишманов пригадував, що Драгоманов зачаровував слухачів своєю красномовністю й обізнаністю, відзначав його неймовірну пам’ять, швидкість думки. Лекції пролітали для слухачів як одна мить... Він викладав студентам безліч історичних фактів, порівнював їх, але остаточних висновків уголос не робив, надавав таку можливість учням.

У Болгарії він продовжує плідно працювати як історик. Отримавши з Софії від дядька його статтю «Віра і громадські справи» та брошуру «Шістсот років Швейцарської спілки —1291—1891» і вивчивши їх, Леся Українка відповіла йому: «Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жодного туману в ідеях і мові». А в одному з останніх листів:

«Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощей та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитися нітрохи». Відомо, що Леся не була схильна до компліментарності, зокрема і на адресу родичів.

Драгоманов лишив у Болгарії слід і як фольклорист. У збірнику «Общъ Труд» він надрукував болгарські легенди з примітками і поясненнями (опанував і болгарську мову на додачу до багатьох інших європейських). 1889—1895 років у Софії виходить «Сборник за народни умотворення, наука й книжнина» («Збірник про народну творчість, науку й літературу»). У цих книжках уміщено такі ґрунтовні праці Драгоманова: «Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини», «Слов’янські оповідання про народження Констянтина Великого», «Слов’янські варіанти однієї євангельської легенди», «Зауваження про слов’янські релігійні й етичні легенди», «Слов’янські приладки до Едіпової історії».

У Софійському університеті мені показали книгозбірню Михайла Драгоманова. Це 4350 томів унікальної літератури! Є навіть вірменські народні пісні в перекладі на англійську. Значне місце посідає світова, європейська соціально-політична, історична і художня література, і особливе місце належить українській, російській та іншим слов’янським. Судячи з назв і дат видання, частину книжок Драгоманов привіз ще з Києва, решту призбирав в еміграції.

Знаходимо серед книжок видані на той час українські літописи, «Реестры всего Войска Запорожского» Осипа Бодянського, праці, присвячені історії Києво-Могилянської академії, «Записки Юго-западного отделения Императорского Российского географического общества», історичні праці Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, етнографічні — Михайла Максимовича. Це література з географії, економіки, статистики, фольклору, філософії, історії філософії, релігії, політичної економії. Назвемо авторів: Платон, Макіавеллі, Бекон, Бланкі, Мілль, Монтеск’є, Руссо, Рікардо, Ренан, Маркс, Герцен, Чернишевський, Лесевич, сам Драгоманов (28 авторських книжок — в університетській, ще 44 — у бібліотеці при Болгарській академії наук).

Михайло Петрович як вельми освічена, різнобічно розвинена й обдарована людина цікавився художньою літературою і пробував у ній свої сили. У книгозбірні подибуємо переклади на українську творів Миколи Гоголя, здійснені сестрою Драгоманова, письменницею і видавцем Оленою Пчілкою, її дітьми — Михайлом Обачним і Лесею Українкою. Поезії Тараса Шевченка, до яких прилучено його заборонені в Росії і видані за кордоном твори. Історично-белетристичні й художні книжки Івана Нечуя-Левицького. Надіслані друзями з України альманахи «Луна» і «Рада», перекладені Михайлом Старицьким «Сербські народні думи й пісні» (до речі, цей переклад присвячено саме Драгоманову), повісті Льва Толстого та нариси Гліба Успенського, поезії Юрія Федьковича, драматургія й поезія Івана Франка тощо.

Софійська університетська бібліотека завдяки Михайлові Петровичу має повне видання «Трудів» етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україну, Молдавію, Білорусь, майже повний комплект петербурзького часопису «Вестник Европы», «Отечественных записок» з 1858 по 1877 роки, 49 книжок львівської «Просвіти», газету «Киевский телеграф» №№ 1—90, 1875 рік, комплект галицького часопису «Житє і слово»...

Окрасою зібрання є «Англійські та шотландські народні балади» англійською мовою. Це друковане видання оздоблено руками земляків. На титульному аркуші книжки художній напис: «Першому українському фольклористу Михайлу Петровичу Драгоманову від рідного Гадяча (міста на Полтавщині, де народився Драгоманов. — Ю.Х.). 1864 — 1894». Це подарунок до ювілею 30-річної наукової діяльності ученого і публіциста. Гортаєш сторінки і милуєшся чудовими акварельними малюнками квітів, а на їхньому тлі зазначено найвагоміші фольклористичні праці ювіляра, зокрема і болгарською мовою.

Якось Михайло Петрович у листі поскаржився небозі, що вийшла друком така собі гарна збірка англійських і шотландських народних балад, але дуже дорого коштує — аж 200 франків! — і він не може собі дозволити... Леся переказала добрим людям, і за її ініціативою — ось уже маєте книжку, любий дядьку!

Яким же чином опинилася унікальна книгозбірня Драгоманова у бібліотеці Софійського університету?

...Усе частіше Драгоманівські лекції у Вищому училищі (університеті) відкладалися через його хворобу. Під час одного такого серцевого нападу Михайло Петрович помер. Родина опинилася в скрутному матеріальному становищі. Про це свідчить щоденник Людмили Михайлівни Драгоманової. На той час визначилася доля старшої доньки Лідії, котра одружилася з Іваном Шишмановим. Син Світозор і донька Аріадна лишалися на утриманні вдови. Світозор навчався у женевському ліцеї, це вимагало значних витрат. 1898 року юний Драгоманов виїхав до Києва, щоб продовжити навчання в Київському університеті. (Пізніше Світозор Драгоманов працюватиме як журналіст, економіст, у званні професора викладатиме у київських вузах, 1930 року буде усунутий з посад як «неблагонадійний елемент», 1943-го виїде за кордон і там викладатиме. Аріадна вийде заміж за відомого львівського художника Івана Труша.)

Залишившись без чоловіка-годувальника, Людмила Михайлівна вирішує продати чоловікову книгозбірню якійсь солідній науковій установі, тим самим забезпечивши і надійне зберігання. Бібліотекою Михайла Драгоманова зацікавився відомий український меценат Василь Васильович Тарновський-молодший, він збирався купити її для Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Посередником у цій справі був Володимир Озаркевич. У Болгарській академії наук, фонді Івана Шишманова, збереглося листування з цього питання. Михайло Павлик писав Людмилі Михайлівні зі Львова до Софії 4 жовтня 1897 року: «Перед учора був тут Тарновський, він заінтересувався бібліотекою М.П. і просить списати йому каталог. Бібліотека буде куплена для Товариства імені Шевченка. Ціну я їй дав 3500 рублів. Справтеся добре, аби Вам не було кривди».

Лишилося таємницею, чому саме не стало власником цієї книгозбірні Наукове товариство імені Шевченка. Але факт незаперечний, що в болгарському архіві Драгоманова знаходиться офіційний лист ректора Вищого училища в Софії Івана Георгова «до госпожа Л.Драгоманова-тук» (тут, у Софії. — Ю.Х .). А в ньому повідомлення, що училище купує бібліотеку М.Драгоманова на таких умовах: за кілька років дружині буде сплачено десять тисяч левів, ще того ж таки 1899 року вона одержить дві тисячі. Так болгари не дали книгозбірні розпорошитися по білому світові, і вона стала власністю Софійського університету, тобто всього болгарського народу.

Уже згадуваний архів Драгоманова, що знаходиться в Болгарській академії наук (у фонді Шишманова), 1989 року містив понад сто одиниць зберігання. Будучи чи не першим сучасним українським дослідником, який зазирнув туди, я з прикрістю дізнався про те, що зібрання було повнішим, але 1958 року Болгарія подарувала Москві (зрозуміло, чому не Києву — в той час...) частину — більшу, 181 одиницю зберігання, — архіву Драгоманова, а серед них рукописи «Колокола» Герцена і Огарьова. Михайло Петрович зберігав їх у Софії, а подарував йому оригінали син Герцена Олександр Олександрович ще в Женеві... Академія наук СРСР передала архів Драгоманова до Державної бібліотеки імені В.Леніна. Отож, якщо захочемо познайомитися з «Курсом лекцій з нової історії», який професор читав у Софійському вищому училищі, або з листами Івана Тургенєва до Драгоманова, чи про листування родини Михайла Петровича, треба їхати до Москви...

Але виявилося, що розполовинений між Софією і Москвою архів українського вченого — це лише частина його великої духовної спадщини. По смерті свого чоловіка Івана Шишманова донька Михайла Петровича Лідія Шишманова передала Болгарській академії наук не все, бо решту в неї купив Український науковий інститут у Варшаві.

Працюючи з болгарським архівом Драгоманова, я натрапив на чернетки кількох неопублікованих доти віршів, писаних рукою Михайла Петровича. До всіх його іпостасей — він ще трохи й поет. Серед чернеток і «Пісня Українця (на голос «Гей, не дивуйте, добрії люди!» Лисенка, 1, № 13)». Драгоманов мав на увазі першу збірку українських народних пісень, виданих Миколою Лисенком. Позначено дату створення вірша: «Зложена літом 1871 р., поправлена 7 серпня 1876 р.». Сам Михайло Петрович з властивою йому самокритичністю й іронією писав про своє віршування в «Австро-руських споминах», Львів, 1889—1892, тобто у виданні періоду його перебування у Болгарії:

«Коли й на мене, як на всякого підрістка, наскочила охота писати поезії, то пробував я їх писати і російські, і українські, і тепер пам’ятаю, як я, вже побачивши, що оригінальний поет з мене не виходить, узявсь за переклади та мучився, перекладаючи Горацієву «Науку поезії на українське, тоді як переложив далеко легшу «Блажений той, хто відійшов від справ» на російське...». І далі вже стосовно «Пісні Українця»: «В зиму 1870—71 р. просидів я в Берліні серед побідних криків тевтонів, котрі розбивали Францію й не ховали замірів, покінчивши з нею, взятися і за Слов’янщину з Росією. Потім я проїхав частину Слов’янщини, бачив провал федералізму Гогенвартівського, у Відні здибався з земляками, у котрих не знайшов широкого розуміння справи не тільки всеслов’янської, а й української, далі вп’ять в’їхав у побідоносну Тевтонщину, де пережовув кілька часу із земляком (покійним Пригарою, професором одеським) і з одним поляком всякі слов’янське і польсько-московсько-українські справи, нарешті достався з родиною в Гейдельберг і абсолютно не міг думати ні об чім, як о будущім конфлікті Тевтоніі і Славії та об тім, яку б то силу показала Славія, якби в ній запанувала федеральна демократія в дусі Костомарова — Шевченка, а не ополячення, а потім московське «обрусение». Щоб голова не тріснула, сів я писати ту статтю, котра була напечатана в «Вестнике Европы» 1872 р. під заголовком «Восточная политика Германии и обрусение». В інтервалі роботи ходив я зі своєю дитиною по гейдельберзькому Чорному лісі та співав собі під ніс українські пісні, думаючи все «про те ж таки, що й перше думав», і раз надумавсь на голос і форму пісні «Гей, не дивуйтеся, добрії люди, що на Вкраїні повстало!» зложити суть моєї роботи в політичній пісні...». Таким чином з’явилася 13-строфна «Пісня Українця» Михайла Драгоманова:

Зберімося, браття, в сім’ю рівноправну

І крикнем на братньому пиру:

Що хочем для себе й для цілого світу

Ми волі, освіти і миру!

Це очевидний перегук з ідеями кириломефодіївців, про що свідчить і сам Драгоманов у наведеному вище уривку з «Австро-руських споминів».

У софійському архіві, крім «Пісні Українця», я знайшов ще чотири вірші Михайла Петровича, три українських і один російський. З українських вдалося розібрати лише один, без заголовка, який починається словами «Зберемося, розсядемось, нап’ємося чаю...», і далі версифікований спогад про політичні суперечки в Київській громаді. Російський вірш називається «К одной картине нидерландской школы» і невідомо, чи то оригінал Драгоманова, чи переклад з котрогось європейського поета, або список з російського.

Врешті прах Драгоманова покоїться в болгарській землі. Я побував на могилі вченого у супроводі доцента слов’янської філології Софійського університету Лідії Терзійської. Могила Драгоманова виглядала скромно, але доглянуто, пишно заквітчана хрещатим барвінком. Розповідаю пані Лідії, що серед наших культурників побутує думка про перепоховання видатних вимушених емігрантів в українську землю.

— Це правильно, — каже вона. — Але ж Михайло Драгоманов так само дорогий і для нас, болгар. Він викладав у нашому університеті. Його пам’ятають. Є рішення університетської ради, підтримане урядом, про встановлення в університеті погруддів видатних професорів, серед них, звичайно, і Драгоманова. Отже, пам’ять про нього жива і житиме. Болгари хочуть, щоб їхній професор лишався тут... А сам Михайло Петрович не лишив заповіту, щоб його перенесли в рідну землю...

(Щодо останньої її фрази. Заповіту не лишилося, але в софійському архіві вченого я віднайшов офіційну довідку: відмову цивільної санітарної дирекції м. Софії від 3 вересня 1895 року дати дозвіл на перевезення останків М.Драгоманова до Львова. Отож, така спроба була, зініційована або вдовою, або українськими діячами.)

Проте пані Терзійська теж має рацію, і важко з нею не погодитися. Можна і так подивитися на проблему, що вічна домівка Драгоманова на болгарській землі — це одна з тих міцних ниток, яка в’яже наші народи. До речі, добрий намір увічнити ім’я Драгоманова на стінах Київського університету, який він закінчив, виявився не зовсім вдалим. На думку деяких драгоманознавців, на барельєфі зображено не Михайла Петровича, а іншого вченого, подібного зовні...

Барельєф же на надгробку Драгоманова не викликає сумніву: це він. На вертикальній овальній стелі профіль небіжчика і напис «Михайло Драгоманів. 1841 —1895». А нижче на підмурку пам’ятника: «Великому громадянину від українських емігрантів». Оглянувши пам’ятник на могилі, я помітив поряд хрест з металевих прутків, уже похилений, а на дерев’яній планці видряпано: «Паращук»... Прочитується з трудом. Виявилося, що поряд поховано Михайла Паращука, який за три з половиною десятиліття по смерті Драгоманова виготовить йому цей пам’ятник, а ще майже за чотири десятиліття ляже біля свого ідейного навчителя.

Михайло Паращук (1878 — 1963) — всесвітньо відомий український скульптор, родом з Тернопільщини, мистецтву навчався у Кракові, Відні, Львові, Парижі, зокрема у Родена. Створив разом із Попелом чи не найкращу скульптурну групу у Львові — пам’ятник Міцкевичу, під час Першої світової війни — пам’ятники загиблим українським воякам у таборах полонених на території Німеччини. Від 1921 року він у Болгарії, де відкриває мистецьку школу. Тоді ж створює надгробок Драгоманову, скульптурні портрети визначних болгарських діячів, пам’ятник знищеним під час Другої світової болгарським євреям, бере участь в оформленні мавзолея Георгію Димитрову, Військової академії, Софійського університету. Народної бібліотеки. Музичного театру, у Варт — монументу на честь перемоги над турками в битві 1444 року... Одне слово, теж лишив по собі помітний слід. До того ж в еміграції був громадським діячем, організатором Болгарсько-Українського товариства. 1926 року ініціював З’їзд української еміграції, очолив обрану там робочу Малу раду, інформував зарубіжний світ, у тім числі і Болгарію, про події в Україні.

Ще в Софії я просив болгарських літераторів подбати про могилу Паращука. Мені обіцяли, але я не був упевний, що обіцянка втілиться в реальність... Тому, повернувшись до Києва, написав про це. Хтось з київських скульпторів телефонував мені, цікавився, обіцяв щось зробити, але, здається, справа не зрушила. В якому ж стані тепер могила Паращука (а заразом і Драгоманова), чи цікавиться хтось ними і чи доглядає? На могилі Паращука варто поставити надгробок, гідний видатного скульптора. Адже і викладацьку працю, і бібліотеку, і могилу Драгоманова, і внесок Паращука у культуру Болгарії — важко переоцінити. Врешті-решт це те, що єднає український і болгарський народи у світовому контексті.