Зайцеве. Діти

З 20 лютого КПП "Зайцево" знову відкритий. Але тоді, три тижні тому, це селище в сірій зоні, яке регулярно підпадає під обстріли, бойовики практично рівняли із землею, обстрілюючи з 88-ми та 120-міліметрових мінометів. "Які діти, звідки? - дивувалися знайомі з Києва. - Там же суцільне пекло". Але діти там були. І якщо ви думаєте, що вже бачили все, то поїдьте в Зайцеве, де все ще живуть діти…

- Гей, стій! Де твоя дитина?

- Вдома!

- Швидко додому, ми зараз під'їдемо.

З вікна камуфльованого позашляховика Дато без особливих церемоній розмовляє з місцевим жителем. Дато - грузин, воює за Україну. У селі, де лінія вогню між Україною і так званою ДНР проходить просто посеред вулиць, де живе більше солдат, ніж залишилось місцевих мешканців, його знають усі. У війні він все розуміє, але разів сто дуже різко й емоційно перепитує мене, чому із Зайцевого ніхто не вивіз дітей?

- Де ваша держава? Де якісь соціальні служби? Ти б чула ці "феєрверки" вночі! Якими вони виростуть? Якщо батьки не вивозять, значить, вони ненормальні, і мають бути якісь органи, які вирішуватимуть такі ситуації. Тут війна…

- Дато, спитай про щось простіше…

На початку воєнних дій чиновники всіх рівнів спихали всі свої недопрацювання на те, що ми не були готові до війни. Але тепер це звучить комічно - пройшло без малого два роки…

Крива посмішка, гіркий клубок у горлі, ми їдемо далі, через непролазну багнюку, по одній з вулиць, кінець якої впирається в наш крайній блокпост. Далі, метрів за триста–п'ятсот - непідконтрольна територія. Нам туди не можна, а діти перетинають лінію вогню постійно.

Наші берці чвакають по переораній танком дорозі до похиленого паркану, на якому великими білими літерами написано "Діти". Заходимо на подвір'я: нам тут не дуже раді - ми ж хочемо їх вивезти.

- Я пенсію отримую!

- Де отримуєш?

- "Там".

- Навіщо "там"?

- А як? На Україні у мене пенсії немає! "Не доросла" ще!

- Слухай, вони приїхали спеціально, щоб вас забрати! Ви ж чуєте, що робиться щоночі!?!

- Ну і що? Хай робиться…

Це вже відомий нам солдат Дато, а з ним капелан Геннадій та волонтер В'ячеслав вступили в нерівну сутичку з бабцею. Бабуся трьох онуків вирішила, що ніхто нікуди і з місця не рушить. Мама ж цих дітей у всьому її слухається.

Розмова на підвищених тонах, яка раз у раз переходить на крик. У напівпорожньому селі, де ніщо не працює, ніхто не порається у дворах і не їздить вулицями, а тишу порушує тільки грім передової, цей крик, здається, чутно навіть на "тому" боці. Усе це відбувається на очах у дітей. Вони сидять, мов тіні, в кімнаті, куди з ґанку перебралася вся компанія. На лінії розмежування між нами своя лінія конфлікту - діти.

Якщо до дітей не заговориш, то й не довідаєшся, чи вміють вони розмовляти. Найстарша на вигляд дівчина час від часу затуляє вуха - їй не подобається весь цей галас.

Ліза, Настя, Іван і Артем сидять за прямокутним столом біля вікна. Шибка тріснута в багатьох місцях і заклеєна скотчем; крізь неї ледь пробивається денне світло, якого не вистачає, щоб освітити завалену мотлохом кімнату. Включений телевізор з мультиком на екрані - наче вікно в ту реальність, де є дитинство.

Моя місія незрівнянно приємніша - поговорити з дітьми. Я дізнаюсь, що Настя, якій скоро виповниться дванадцять, прийшла в гості, а живе з батьками по сусідству. Найстаршою виявилась Ліза, їй тринадцять, Івану - дев'ять років, Артему - сім.

- Як ви тут живете?

Мовчання. (Що ж я почала з такої дурні?..)

- Чим ви щойно займались?

- Малювали, - відповідає за всіх Ліза, без особливого захоплення малюючи кульковою ручкою якогось чоловічка на вирваному з зошита в клітинку аркушику.

Насправді вони не малювали - вони просто чекають, коли увесь цей дурдом закінчиться.

- А що любите робити?

Мовчать.

- Спорт любите?

- Так! - Ліза каже, що "ганяє" в футбол.

- Від вас зовсім недалеко лінія фронту, вам не страшно?

Мовчать.

- Сонечки, мені, наприклад, страшно. Ліза, Настя..?

- Ну, нормально, - Ліза.

- Страшно, - Настя.

Іван і Артем кивають: так, страшно.

- Скільки ви вже не ходите до школи?

- Майже рік, - кажуть Ліза та Іван. Від Насті дізнаюсь, що півроку. Артем пішов у перший клас, а в другий - вже ні.

- А ви скучаєте за школою? (знову дурне запитання.)

- Так…

Школа залишилась на "тому" боці - розбита, заселена "ополченцями". Інші, я так зрозуміла, далеко, а автобусного сполучення немає.

- Часто стріляють?

- (пауза) Ну… ні, - каже Ліза.

- Ви тут весь час?

- Так.

- Не хочете поїхати?

Мовчать.

- Хочу, - сказала тихо Настя.

Ми ще про щось розмовляли, аж бачу - у Насті котяться сльози. Плаче тихо, як мишка. Ми про це не говоримо, але я розумію, що вона дуже хоче виїхати. Вона про це не сказала, але плаче саме тому.

- Гей, ти чого, подруго? - підбадьорює Ліза.

Насправді, мені легше від того, що Настя плаче, а не від того, що Ліза така спокійна.

Сльози Насті - невидимі. Здається, це тихий плач ув'язненого. Тільки вона не знає, за що "сидить". Їй недобре, підсвідомість виштовхує це назовні, туди, де всім це байдуже.

Я сиджу на підлозі, діти - на стільцях, тому мені чудово видно опущену долу Настину голівку. Я думаю, що мала б сказати: "Настю, не плач. Такі обставини. Країна не готувалась до війни. Ти народилася не в тому місті й не в той час. У твої неповні дванадцять ти мала б ходити до школи, але, розумієш, геополітика… обставини такі, що йде війна. Тобі доведеться потерпіти. Ти - жертва. Вимушена жертва. Світ буває жорстоким, ти рано це зрозуміла. У світі багато дітей, які страждають". Ця думка так і не перетвориться на слова. Виросте - зрозуміє.

Вибух. Затряслися шибки. Щось розірвалось зовсім недалеко. Як нам потім сказали -метрів за п'ятсот. Стріляють в основному вночі, але ось і вдень почалось.

На якийсь час я втрачаю зв'язок із дітьми: за секунду у самої кров встигла і захолонути, і закипіти. Потім розумію - діти не видали ані звуку, не зробили жодного поруху. Сидять, як і сиділи. Ми перезирнулись.

- Це несильно, - каже Ліза.

- Це нормально, - каже мама.

Вони і не сказали б цього, якби ми не спитали. Це - норма.

Виходжу на подвір'я. Вибух. Один, другий. З-за паркану кричить Дато: "О, слухай, ще… Ну що? Весело? Як тут можна жити?"

- Подивіться, діти нагодовані! Вони снідали! - аргументи мами, що нікуди їхати не треба.

- Та це видно, що ваші діти не голодують. Але ми про інше - діти не можуть жити у війні. Це ненормально. Ви не бачите впливу зараз, але наслідки зможете побачити через десять–двадцять років, - не стримуюсь я.

- Ну всі ж так живуть!

- Не всі!!!

- Ми дивились по телевізору, показували Жованку (сусіднє село), там мамочки з грудними дітьми, ніхто не виїжджає..

- Що вам інші? У вас свої діти!

Нас проводжають до дороги. Їдемо звідси тільки ми. Роздаємо дітям фрукти, цукерки.

- От за це дякую! - на веселій ноті прощається бабуся.

***

На другому краю живе ще одна сім'я.

- От їх треба вивезти. Вони дуже бідно живуть. Ай, послухай: поле чисте, ями від воронок, і паркану немає, а люди живуть, - не втихомириться Дато.

Приїхали. Поле, у дворі - метрові воронки.

До нудоти знайома "картина маслом":

- Ну і що, що стріляють? Я тут народилась, тут і помру!

- І своїх дітей на той світ заберете?

- …Мої діти будуть зі мною!

- Ми хочемо вас разом забрати!

- Я не хочу в таборі жити. Сидіти з мамочками, а тут мій дім розтягають по цеглинах, по дошках. Кому війна, кому мати рідна. А що я потім робитиму? Хто мене прихистить з такою оравою дітей? Куди діватись потім?

- Стріляти перестануть - повернешся!

- Не буде куди повертатись.

- Ну а якщо ти дітей тут втратиш???

- …Я сказала - не поїду. Можете дітей хоч із міліцією забирати - я проти. Я дітей ніколи і на добу не залишала. А якщо відірвати їх від мене - виростуть в притулку і через десять років і не згадають.

- Тому ми й хочемо вивезти усіх разом! Тільки разом! - не здається Геннадій.

- Прийдеться все кидати! Телевізор, майно…

- Хіба телевізор коштує життя?

- Півгодини ходьби - і на тому боці діти півтора-два роки. Усі так живуть.

…Пронизує відчай. Усе, що я знала про "захист прав дітей", тут тане, як перший сніг, розбивається об жорстоку реальність, як недоречний жарт. Такий же недоречний, як і ця довбана абревіатура "АТО", якою називають війну.

Залишаючи дорослих на своїх супутників, йду до дітей. Покошені двері, забиті вікна, сперте повітря. Троє хлопців - Сергій, Максим і Андрій. Ніхто з цих школярів до школи давно не ходить.

- Ви хотіли б виїхати і жити там, де не стріляють?

- Баранів шкода, і кіз. Шкода їх кидати.

- Ну ви ж діти, забудьте про хазяйство. Ви хотіли б жити там, де не стріляють?

- Так, - усі.

- Ну давайте маму переконувати…

- Мама сказала, що нас заберуть і продадуть в Америку.

- Ви в це вірите?

- Ні. Це їй її мама наговорила, наша бабуся. Вона живе на тому боці, в "ДНР".

- Вас не продадуть в Америку. - Я не можу підібрати слів. - Ви гуляєте, виходите на вулицю?

- Так, за хатою.

- А ось поле перед хатою, туди можна йти?

- Нііііі, - хором. - Там міни, розтяжки.

Хвилин десять ми розмовляли про те, які види мін там є, що їм розповідали про це солдати, і що від хати далеко відходити не можна. Про життя на лінії фронту…

- У школі боєприпаси тримають. Наші дві бабусі в "ДНР", всі друзі пороз'їжджались.

- Вам не страшно?

- Страшно, звичайно!

- Страшно було, коли з окопу стріляли.

- Та то було ще рік тому!

- Яке? І цієї осені стріляли!

- У нас у дворі три воронки, і три воронки біля стовпа.

- Останній раз було зовсім недавно, - кажу я.

- Так, ми в хаті були. Я впав. Та земля була м'яка, вони просто вверх полетіли.

- У нашу хату лише дві кулі попали. За всю війну.

- Три!

- Дві!

- А, точно…

- А коли останній раз прилітало, було мабуть страшно, сильний був звук? - питаю.

- Зовсім не голосно було. Наш сусід говорить, що було дуже чути. Ми думали, що взагалі десь далеко, а насправді - то було у дворі. Якщо не голосно - значить близько.

- А що ви тоді робили? Спали?

- Коли світла в хаті немає, то спати не виходить. Очі не втомлюються. Мене попросили води відро набрати. Там за хатою впав снаряд, якби була тверда земля, або хоча б заморожена, мене б убило. Я був просто навпроти вікна, де "ліг" снаряд.

***

Тільки будучи тут, бачачи очі дітей під час вибухів, воронки завглибшки з їхній зріст, можна зрозуміти проблеми фронтових дітей.

Читаю величезне інтерв'ю в DT.UA з міністром соціальної політики Павлом Розенком. Малозрозумілі "верифікації", звіти про кількість взятих на облік переселенців, покарання для так званих "пенсійних туристів"… І перемоги - 5,6 млн людей охоплено субсидіями, завдяки чому вдалося уникнути соціальних бунтів…

Але ж соціальна політика - це щось інше, щось, що пов'язано з людьми. І саме вони, здається, не в компетенції Мінсоцполітики. То, може, хоч би заради чесності, варто перейменуватися на міністерство пенсій, субсидій та пільг?

Визнайте нарешті відверто слабку, провальну роботу Департаменту захисту прав дітей та всиновлення, сімейної політики, управління профілактики соціального сирітства під крилом міністерства. Хто з тих чиновників і коли буває серед людей, які потерпіли від наслідків війни? Не на нарадах і круглих столах, а тут - спілкується з дітьми в зоні бойових дій, в місцях поселення. Ще раз - не інспекційні візити робить, а просто спілкується? "Королевські", наприклад, прокачують тут людей постійно.

За що помирають наші солдати? Вони визволяють місто, де, врешті-решт, ніхто не працює з населенням, особливо з незахищеними категоріями, що найбільше потерпають на цій війні. У результаті на кого зливають свою злість місцеві? На бійців…

***

Тишу села розрізає дзвінкий звук пострілу - солдати стріляють по мішенях. Чути на всю вулицю. За п'ять хат від мене виходить мама із закутаним в комбінезончик блакитного кольору хлопчиком. Йому 5 років. Коли почалась війна - було три. Отже, він практично не має уявлення про інше життя. Він щойно чув ту саму стрілянину з пістолета, що і я. Для нього це - норма. Величезні карі очі, маленькі рученята, таке миле личко. На лавку сідає його мама, п'яна як чіп.

- Так! Я п'ю! Нас повбивають! Я цілу ніч просиділа в погребі із ним! - намагаючись навести на мені фокус каже мама.

Виходить ще одна жіночка, теж п'яна. Я знаю її шестирічну дочку, кличемо до нас.

- Поїхали звідси!

Але з ким говорити? Діти беруть фрукти і зникають в різних напрямках з матерями. Жінки зняли стрес… У скільки років почнуть пити ці діти?

***

За 20–30 хвилин Зайцеве розтануло за обрієм разом із вибухами, безвихіддю, війною. Ми в Артемівську - місті, повному життя. До якого ж соціального днища треба скотитись, щоб, ризикуючи життям дітей, боятись покинути свій сарай? До якої міри треба бути цинічним, щоб два роки перекладати в міністерствах з однієї купки на іншу папірці, мільйони годин просидіти на ефірах всіляких шустерів і не зробити нічого - зовсім нічого для цих дітей?

Колись за службовим обов'язком я об'їздила всі дитячі колонії та СІЗО, була в більшості інтернатних закладів. Я бачила дітей, які відбувають покарання за кілька старих казанків, які вкрали з покинутої хати, щоб здати їх на металобрухт, або за мішок харчів. Це - наслідки провальної соціальної політики.

Уже два роки, як на соціально депресивний регіон звалилась війна. Але й це не мобілізувало чиновників. Цілий рік пішов на ухвалення декларативного Закону про внесення змін до деяких законів України щодо посилення соціального захисту дітей та підтримки сімей з дітьми, де вперше йдеться про обов'язок держави щодо відселення дітей, які опинилися чи можуть опинитися у зоні воєнних дій чи збройних конфліктів, до безпечних районів. Тепер мають розробити заходи. На це, можливо, теж піде рік…

Так і живемо - в країні кругової поруки дорослих - не бачимо і не чуємо.

- Акумулятор не подобається. Не дай Боже, доведеться ремонтувати, - каже Гена. - Набридло жебрати…

У безперервному волонтерстві він два роки. Зараз шукає гроші на хату під Слов'янськом для сім'ї з Зайцевого, щоб все ж таки врятувати дітей. А ще, не дай Боже, машину ремонтувати…

Одна людина, дивлячись в калюжу, бачить зорі, а інша - болото! Геніальна фраза Довженка. Та якщо ти не знаєш духовних законів, це не значить, що їх немає. Адже є сівба - і є жнива. І після одного настає друге. Колись ці діти розказуватимуть свою історію, і свою правду онукам. Колись, у дорослому житті, ці діти зустрінуться з вашими дітьми. І тоді настануть жнива…

(Усі імена дітей змінено.)