Замість рідні

Напевно, багатьом із нас знайома ситуація, в якій часом може опинитися самотня людина, коли в неї немає рідних або вони проживають в іншому місті чи за кордоном. Дехто тоді заводить домашніх тварин, адже в кожному з нас закладена потреба когось любити й кимось опікуватись. А є люди, які вважають за краще брати до себе когось жити на квартиру.

Одній моїй подрузі взагалі протипоказано жити самій: коли її рідні раптово зібралися та емігрували, виявилося, що її страх перед самотністю був настільки сильний, що довелося вдатися до лікування психотропними препаратами. Та справжніми ліками для Олени (назвемо її так) послужив випадок, коли вона зустріла старого знайомого та запропонувала йому найняти в неї кімнату. Щоправда, він назвав дуже невисоку ціну за оренду житла, оскільки в нього був непоганий вибір — Олена попросту переманила його від іншої хазяйки, і він погодився на переїзд лише тому, що квартира Олени розташована практично в центрі міста, та й узагалі він симпатизував цій дівчині. Проте надалі якось так вийшло, що Олену стали буквально переслідувати люди, яким конче потрібно було десь зупинитися на нічліг. У результаті в одній із кімнат постійно юрбилися гості як бажані, так і незвані. Тому зрештою Олена дійшла висновку, що й другу кімнату слід здати комусь одному, аби надалі не було приводу приймати на нічліг випадкових людей. Та коли Олена привела нового квартиранта, старий її знайомий відразу з’їхав, мотивуючи свій від’їзд тим, що він, мовляв, не бажає відповідати за присутність ще будь-кого в цій квартирі. Чесно кажучи, Олена так і не зрозуміла сенсу такої мотивації. Тим паче, що через якийсь час цей чоловік знову з’явився в Олениній квартирі та запропонував суму вдвічі більшу за ту, яку платив спочатку (природно, він ураховував коефіцієнт інфляції). Може, він потай був закоханий у хазяйку? Олені ж він був абсолютно байдужий, тому вона навіть зраділа, коли побачила, що її подруга, яка мешкала тепер разом із нею, виявила до нього реальний інтерес. У результаті ті одружилися. Та потім із подругою сталася дивна, на думку Олени, трансформація: вона, яка вирізнялася завжди гостинністю, раптом стала ховати від Олени їжу, яку готувала на її ж плиті, та й узагалі якось поступово стала віддалятися від незаміжньої Олени. Зрештою дівчині настільки набридло жити разом із новоспеченою сім’єю, що вона попросила їх з’їхати.

Іншу історію мені якось розповів таксист, із яким, пам’ятаю, ми запекло торгувалися, поки їхали з Печерська на Шулявку, але він так і не поступився мені жодною копійкою. Хлопець похвалився, що наймає разом зі своєю дівчиною кімнату в Харківському районі в самот­ньої літньої жінки всього за 200 гривень. І при цьому хазяйка навіть вигулює їхнього собаку вранці, навіть їжу вони готують спільно. Відразу було ясно, жінка призначила їм символічну оренд­ну плату лише тому, що не хоче жити сама. Квартиранти їй немов би заміняють родичів.

Хоча, на мій погляд, дуже рідко трапляються справді настільки хороші квартиранти, щоб хазяї могли вважати їх майже ріднею. А коли вже й справді так поталанило, що вони прив’язалися один до одного, то, природно, хазяї в цьо­му разі дуже дорожать своїми мешканцями, і плату за оренду житла призначають суто символічну.

Чому ж дехто з нас готовий ставитися до чужих, приїжджих людей як до своїх близьких і рідних? Заради неповторної «розкоші людського спілкування»? Чи заради власного спокою перед реальними та надуманими страхами, які турбують нас час від часу?

Ще одна жінка, яка лише в сімдесятирічному віці опинилася сама в двокімнатній квартирі (а було це років 25 тому), оскільки її діти одержали нарешті окрему житлоплощу. Жінка відчула: самій їй жити буде дуже важко, здоров’я вже не було. Тому на сімейній раді вирішили, що вона здаватиме одну кімнату за мінімальну плату якійсь молодій людині з умовою, що вона при цьому трохи допомагатиме їй — ходитиме до магазину або за потреби викликатиме лікаря. Знайшовся цілком пристойний квартирант, із яким майже два роки вони прожили душу в душу і навіть іноді пили вечорами шампанське.

Жінка була щаслива, що могла провести вечір у приємній компанії, а йому було цікаво з нею спілкуватися.

Ситуацію коментує психолог Жанна Мартова.

Людина — істота соціальна. Суспільство створює людину, проте й людина створює суспільство. І наш психічний розвиток, і душевний благополуччя напряму залежать від обсягу й якості наявних соціальних зв’язків. За однією з психологічних теорій, якість життя людини визначається якістю комунікативних мереж, які вона створює навколо себе. До комунікативної мережі можуть входити близькі та родичі, друзі й знайомі, дільничний лікар і косметичка, сусіди по сходовому майданчику та члени клубу за інтересами, партнери з посиденьок біля будинку на лаві та партнери зі спілкування в чатах.

Комунікативна мережа є не тільки постачальником інформації (дістати її можна, дивлячись телевізор або слухаючи радіо). Мережа допомагає людині інформацію опрацьовувати, виділяти для себе головне, приймати життєво важливі рішення, словом, допомагає жити. Можна сказати, що якість нашого життя — це якість нашої комунікативної мережі. Приміром, вам треба продати або купити квартиру. Якщо в колі вашого спілкування є людина, котра розуміється на цих питаннях і може вас проконсультувати, то ви ефективніше вирішуватимете свої справи, не підносячи їх до рангу проблеми. Якщо ви змогли налагодити контакт із сусідами, то як мінімум вони доглянуть за вашими домашніми тваринами, коли ви поїдете у відпустку. Якщо вам конче потрібні послуги якісного лікаря певного профілю, а ваші друзі в нього вже лікуються, то можна сподіватися, що ви впораєтеся зі своєю недугою набагато швидше.

Хтось формує комунікативні мережі легко, для когось це незбагненне мистецтво. Останні дуже часто виявляються людьми самотніми. Багато самодостатніх людей віддають перевагу самотності, і при цьому не почуваються одинокими. Їм цілком вистачає спілкування з мінімальною кількістю близьких. Можна мати одного-двох близьких вам людей і не відчувати навколо порожнечі. А можна мати купу родичів і купу знайомих і почуватися самотнім, покинутим і забутим. Отже, не має значення, скільки у вас цих контактів і скільки людей входить до вашої комунікативної мережі, важливо, щоб вас задовольняло власне функціонування в суспільстві як собі подібних людей, так і тих, хто відрізняється від вас. Самотність — це не відсутність близьких родичів чи друзів. Самотність — це спосіб життя людини, яка не може підтримувати задовільні контакти із соціальним оточенням.

Самотні люди менш пристосовані до реального світу, вони важче адаптуються, їм складніше добувати життєво важливу інформацію, важче долати проблеми. Тому кожна людина, яка згодна на певних умовах ввійти до комунікативної мережі самот­ньої людини, являє для останньої величезну цінність. І в цьо­му разі головну роль під час виникнення стосунків між двома людьми відіграють ці самі певні умови, які полягають у тому, що одна людина купує право на спілкування, а друга людина — право на оренду нерухомості. Одна просить уваги, турботи й підтримки, а друга квартирує та має платити хорошим ставленням. Проте квартирант він і є квартирант. Не факт, що він зможе замінити собою близьких родичів або шлюбного партнера. Не факт, що він зможе любити вас як сестру тільки тому, що наймає у вас житлоплощу. Хоча в кожному разі, якщо люди вступають у відносини на особливих умовах, то в обох є психологічна підоснова. Виходячи з теорії психоаналізу, ми можемо переносити на сторонніх людей ті почуття, які відчуваємо до своїх близьких. Тому трапляється так, що в сторонній людині ми можемо бачити турботливу матір або батька, або брата, який поділяє наші інтереси. Всі ситуації з особистого досвіду зі значимими людьми можуть мати своє повторення або завершення в таких стосунках. Саме тому дуже часто у взаєминах із квартирантами виникають ті самі конфлікти, які переслідували людину й у стосунках з іншими людьми.

Наприклад, жінка розлучилася з чоловіком на грунті ревнощів. Усі її квартиранти-чоловіки рано чи пізно починали виявляти стосовно неї власницькі інтереси: контролювати господиню в її ж квартирі, розпоряджатися її часом, скандалити з приводу її пізніх повернень додому. Аналіз ситуації засвідчив, що жінка в кожному квартиранті бачить свого колишнього чоловіка й вибудовує з ними стосунки подібним же чином. Мало того, у квартиранти вона добирала саме таких чоловіків, які могли підійти на цю роль, а саме з загостреним самолюбством і комплексом неповноцінності. Здаючи квартиру чоловікам за низькою ціною, жінка самоутверджувалася стосовно колишнього чоловіка, який, до речі, був приїжджим і не мав свого житла, коли вони одружилися. Жінка, котра бере на квартиру молоду людину, може переносити на квартиранта почуття як до свого сина, а він може бачити в ній мати. Та якщо власний син жінки не піклується про неї, то до квартиранта вона може ставити підвищені вимоги. Добре, коли це збігатиметься з його бажаннями. А таке може бути в тому разі, якщо він не мав турботи та уваги з боку власної матері, яка його недооцінювала. Якщо очікування партнерів виявляться комплементарними, а психологічні вигоди від стосунків рівними, то спільне проживання на особливих умовах усіх влаштовуватиме. Якщо ж ні, то партнери повсякчас торгуватимуться і маніпулюватимуть одне одним за допомогою різноманітних умов. Там же, де є купівля-продаж, немає справжніх і глибоких зв’язків, а самотність процвітає.

У кожному разі, щоб сторонні люди стали близькими друзями, опорою і надією одне для одного, потрібний не просто комплекс щасливих збігів, а велика душевна робота, за якої особлива умова втрачає силу своєї влади.