В’ячеслав Гук: «Мене вабить казка, я з неї не виріс...»

Твори цього письменника вирізняються на тлі української сучасної літератури дивним стилем і дивною ж географією. Кримчак В’чеслав Гук пише чудовою українською мовою, його герої віддаляють читача від «українських реалій», а сама манера письма позначена вишуканою «європейськістю» та кінематографічністю образів. Нещодавно в інтерв’ю письменник признався, що має заповітну мрію «побудувати будинок серед гір і фіордів Норвегії, де знайшли б свій прихисток усі покинуті й зраджені...»

— Місце дії твого нового роману — переважно Норвегія. Чим тебе так приваблюють Північна Європа, країни Балтії і Скандинавії?

— Північ вабить спокоєм, природою, людьми, які там живуть. Можливо, спрацьовує ще дитяче — десь там живе Снігова Королева. Тобто мене вабить казка, я з неї, на жаль, не виріс і почуваюся таким собі підлітком, як колись і Пастернак. Одного разу в дитинстві мені був сон, що я замерз у льодах. Усе відчувалося надто реалістично — шкіра пальців примерзала до льодоруба й відривалася з кров’ю. Я відчував нестерпний біль...

А ще — Стріндберг і Мунк. Улітку 2003 року в Сімферополі я видав поетичну збірку під назвою «Шепотіння, лід і гагари». Там є вірш «Гра снів», написаний під впливом Стріндберга. Напевно, листування з Фрідріхом Ніцше, яке мав Август Стріндберг, упливало на нього дуже сильно. До того ж він кілька разів одружувався, страждав на депресію, що призвело до розвитку душевної хвороби. Зрештою геній почасти сам винен у своїх стражданнях. Цим він схожий на Едварда Мунка, від картин якого перехоплює подих.

— Часто ти згадуєш про особливе враження, яке справила на тебе творчість Ельфріди Елінек та Вірджинії Вулф.

— Вірджинію Вулф іще в студентські роки я читав англійською — ось щира порада тим, хто вчить англійську! Тепер постійно повертаюся до її творів: у них щось є, навіть не розумію, що саме, — якась магнетична сила... Їх хочеться перечитувати, зокрема «Хвилі», «Кімнату Якоба», «Між актів» і «До маяка». Тепер я знаю, що це за сила, це — надзвичайно рідкісний талант. Саме в неї я запозичив отой «рваний» синтаксис, який є в моїх творах, психологізм і «потік чистої свідомості», бо її твори — класичний взірець цього стилю. А ще — інтрига. Уже два роки в мене в шухляді лежить завершений роман під назвою «Сімферополь Вірджинії», написаний іще восени 2007 року. В Україні видавати подібні речі — великий ризик: там про острів, Вітчизняну війну, злочин, що стався на березі моря, про сучасний Сімферополь і Німеччину. Драма. Образ головної героїні списано з Вірджинії Вулф. А Ельфріду Елінек я викинув у море. Якось у Євпаторії я за одну ніч прочитав її роман «Діти мертвих», а вранці пішов на стару набережну, що навпроти мечеті, і жбурнув книжку далеко в море! Мені треба було якось звільнитися від того надто дивного відчуття самого себе в просторі і часі. Допомогло... Талановиті романи треба читати дуже обережно, аби не покалічити власної душі.

— Якось ти казав, що спочатку хотів стати режисером, але став письменником.

— Я реаліст. У наш час, щоби бути режисером, треба жебракувати — шукати спонсорів, падати в ноги, принижуватися. Я на це не здатен. Тому поки що пишу прозу. Сподіваюся, комусь це буде цікаво: можливо, зовсім поряд мешкає людина, яка хотіла б зняти фільм «Сад Галатеї», або актори, які тільки й мріють що втілитися в образи Асара і Марти. Хтозна. Любовна драма, якою є мій роман, сповнена не лише актуальної в контексті сучасності філософії, а й енергетики, яку я хотів би побачити відтвореною на екрані.

— У твоїй прозі нерідко трапляються надто жорсткі порівняння, які можуть жахати читачів з тонкою нервовою системою, — скажімо, як у першому романі і в «Саду Галатеї».

— «Сад Галатеї» сприймають по-різному: від захоплення до паплюження. Дехто закидає, що твір важкий і нечитабельний. Один знайомий розповів, як промучився в тому «Саду» аж три дні, ледь не вчадів од його квітування, але твору так і не зрозумів. Точніше, зрозумів, тільки по-своєму, якось надто обмежено, — ніби це дамський роман. Навів кількох закордонних письменниць, чиїх прізвищ я вже й не пригадаю, на яких, мовляв, схожий мій твір. Можливо, таким чином мене хотіли образити, буцімто пишу попсу. А ще недавно я дізнався, що в Німеччині є думка, ніби «Сад Галатеї» написано «мовою галицьких євреїв». «Сад Галатеї» — це все-таки твір-роздум, твір-спогад, там не може бути стрімких подій: нормальна людина швидко згадувати не може, це неприродно. Взагалі весь «Сад» я списав із власного життя і життя свого родича, лише трохи додавши до нього документалістики. Коли писав, уявив себе старим дідом — у притулку, самотнім і скривдженим: життя вже минуло, а я по собі так нічого й не залишив. Я дуже часто думаю про те, що лишу після себе.

— Чи не було бажання зробити героєм твору психоаналітика?

— Не певен, що психоаналітика буде мені цікава. А що мені не цікаво — того ніколи не роблю. Коли хтось починає радити, яких письменників маю читати, щоб перейнятися їхньою мовою, відповідаю, що маю свою, нею пишу і писатиму. Свого часу, ще в Криму, я вивчив напам’ять Грінченків Словник української мови, а це все-таки чотири грубенькі томи. Тепер беру звідти лексику для своїх романів. Декого це шокує, бо вони не розуміють, що означають ті слова. Героями своїх творів роблю дивних людей. Незвичайних, не схожих на інших — «відличних», є таке слово. Вони не придурки, але всі їх мають саме за придурків. У процесі розвитку сюжету я доводжу, що ті, кого вважали «придурками», — насправді святі, янголи з крилами, а ті, хто вважав, — самі придурки і теж із крильцями за спинами, але мушиними… Хотілося б написати роман про Едварда Мунка, але — нестандартний. Цей норвезький митець не був святим. Можливо, увесь його образ — це втілення людського гріха і пороку, бо він зловживав алкоголем, заводив численні романи і до того ж був іще й психічно хворим.

— Спочатку ти писав вірші — як сталося, що звернувся до прози?

— У якийсь момент я зрозумів, що ми живемо не в час поетів. На жаль. Треба спокійно визнати й усвідомити, що поезія, так би мовити, повільно сконала і вже нікому не потрібна. До 2009 року я не користувався Інтернетом принципово, викладати там вірші вважав за злочин. Тому перейшов на прозу. Це була своєрідна еміграція. Вимушена. Як порятунок, втеча. Але я не помилився, обираючи прозу. Мені взагалі іноді здається, що саме знання законів поезії привело мене до прози.

— Про що мрієш?

— Про фільм «Сад Галатеї» українською мовою з англійськими субтитрами. Адже образ Марти Юхансон, головної героїні роману, я написав для шведської драматичної актриси Марії Бонневі, наперед знаючи, що це нереально. Я не маю зв’язків у кінобізнесі, але в моєму житті бувають містичні випадки, тому не виключаю, що жінка, схожа на шведку Марію Бонневі, колись утілить образ Марти Юхансон на екрані.

— Читання книжок тебе надихає?

— Мене неймовірно вабить все, що може зворушити, викликати сльози, розчулити. Стати шрамом у душі й на тілі. Так було з романом американки Ніколь Краусс «Історія кохання»: нічого подібного мені ніколи не траплялося. На мою думку, те, що було в американській літературі до Краусс, просто смішне. До речі, «Сад Галатеї» я написав як українську відповідь на її роман. Остання річ, яка вразила, приголомшила, вбила, — роман «Жахи льодів і мороку» австрійця Крістофа Райнсмаєра. Головне, що цей письменник пише дуже й дуже повільно (я так не можу). Для нього перше речення нового роману значить дуже багато — з нього все починається. Він виношує початок — те одне речення, що є висталеним лезом багнета, — три-чотири місяці, а потім сідає за письмовий стіл. Тобто — як пишуть вірш, де перше речення тримає всі інші. Подобається читати англійською вірші Руперта Брука і Альфреда Теннісона. Ще виділив би публіцистику поляка Анджея Стасюка, зокрема його книжку «Німеччина», де він змальовує, як на мене, не надто привабливий образ цієї країни — колись розділеної і пошматованої, потім об’єднаної, але об’єднання це нагадує відірваний від руки, а потім невдало пришитий палець, який ніби й прижився, але все одно болить. Чужинця зі сходу там ніхто не чекає, а надто — письменника. А ще — читаю словники і майже не читаю сучасної української прози. Не тому, що упереджено ставлюся до неї, а тому, що просто її не розумію: від мови (діалекти, сленги) — до тематики (надто буденної, на кшталт ти мне покинув, а тому я викинулася у вікно). У цьому читанні я надто консервативний, окрім поодиноких випадків, що на певний час стають справжньою подією в моєму житті, як, наприклад, було із «Солодкою Дарусею» Марії Матіос — це справжня література, що залишиться у віках.

— Чому, на твою думку, справжній письменник має необхідність займатися творчістю на самоті?

— За вдачею я відлюдник. Абсолютний. І аскет. Не люблю юрм, галасу, швидкого руху. Не люблю літературних «тусовок» і до жодної з них не належу. Раніше в НСПУ були «Молоді вівторки» відомої письменниці Анни Багряної, які гуртували навколо себе творчу молодь не лише Києва. Тепер їх уже немає, на превеликий жаль. Я не знаю, де сьогодні збирається творча молодь: якщо це бари або якісь форуми — не думаю, що це добре. А Київ свого часу для мене почався саме з такого «Молодого вівторка», куди мене запросили і де я зміг прочитати свої твори. Але тоді я ще й гадки не мав, що стану киянином. Хоча й не люблю міста. Воно мене душить і пригнічує.

— Якою бачиш нашу літературу в майбутньому?

— Уявляю, що ми пережили кризу у книговидавництві і що все налагодилося. Думаю, поряд з інтелектуальною буде й література масового попиту, і це нормальне явище, так було у всі часи. Можливо, люди більше читатимуть, бо читати в мережі і з книжки — дві великі різниці. З традиційної книжки можна відчути енергетику її сторінок, запах фарби. Можливо, буде створено якісь державні програми, котрі допомагатимуть письменникам реалізовувати їхні проекти. Щоб письменник не залишався сам на сам зі своїм рукописом. Бачу сенс в об’єднанні маленьких видавництв в одне велике або гуртування навколо вже великого й розрекламованого, як це робиться у Великій Британії. Ми маємо кілька десятків видавництв, багато з яких просто животіють або сидять на грантах. Тож, може, краще об’єднатись і створити три-чотири великі, потужні й якісні, і починати працювати на повну силу? Якщо ми хочемо жити в європейській країні, потрібно створювати відповідні сприятливі умови і для української книги. Якщо буде серйозна зацікавленість з боку держави, гадаю, українська література стане конкурентоспроможною. Бо наразі ми маємо те, що маємо: повну анархію в книжковій справі, розгубленість письменників, які ладні друкуватися на будь-яких умовах, зневіру, що оселилася в душах творчих людей. Розумію, що це робиться не відразу, але до цього ми всі маємо йти щодня, бодай маленькими кроками.

— Ти боїшся жорсткої критики своїх творів?

У більшості випадків чую схвальні відгуки. Я готовий до будь-яких конструктивних діалогів стосовно моєї творчості, але не терплю хамства, образ і необґрунтованих звинувачень. На превеликий жаль, південь України ніколи не брали в літературі до уваги. Про Крим взагалі не йшлося. Я, зрештою, сам винен у тому, що став саме письменником, а не вчителем, наприклад, на якого вивчився свого часу. Я обстоюватиму власні переконання і погляди, намагатимуся робити для того все, щоб українська література не викликала співчутливої або іронічної посмішки і щоб про неї знали, поважали й цікавилися нею, як польською, англійською, німецькою... Щоб ми жили у вільному світі. Бо література — це душа народу і дзеркало нашого життя, про це треба пам’ятати!

— Ти щось робиш для того, щоб тебе знали за кордоном?

В Україні, на жаль, немає інституту літагентів, а тому автори повинні самі дбати про те, щоб їх почули «там», самі турбуватися про переклади своїх творів іншими мовами, шукати перекладачів, штурмувати західні видавництва. Це як велика і цікава гра в лотерею, коли результат невідомий.

В’ячеслав Гук народився в місті Саки, в Криму. Здобув вищу філологічну освіту в Сімферопольському державному університеті. З 2003 року — член Національної спілки письменників України. Видав п’ять книжок поезій («Грота душі» (1998),«Плач Єремії» (2000), «Восьмий день тижня» (2002), «Шепотіння, лід і гагари» (2003) , «Ода невідомій родині» та два романи: «Синдром дитячих спогадів» (2008) і «Сад Галатеї» (2008). За роман «Синдром дитячих спогадів» В’ячеслав Гук у 2007 році отримав грант президента України молодим письменникам

Нещодавно вийшов у світ третій роман письменника «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти».