ЗАХОПЛЕНИЙ «УКРАЇНСЬКИЙ ЛОМОНОСОВ»

Сьогодні Василя Каразіна в Україні згадують не часто. Навіть, здавалося б, усезнаючі коректори газет і журналів частенько виправляють його прізвище, пишучи Карамзін, що взагалі-то вкрай несправедливо. Василь Каразін — енциклопедично освічений учений, видатний винахідник, громадський діяч, ревнитель просвітництва свого народу — людина ініціативна й енергійна. Сучасники називали його «захопленим українським Ломоносовим».

Створення першого українського університету

Необхідність заснування університету в Україні відчувалася вже з другої половини ХVIII століття. Цю думку висловлював у своїх творах і бесідах про користь просвітництва український поет і філософ Г.Сковорода. Вона визрівала в літературному гуртку А.Паліцина (прогресивних поглядів поміщик-літератор і архітектор, що жив у селі Попівка Сумського повіту), членом якого був і В.Каразін. 1767 року група сумських дворян намагалася одержати офіційний дозвіл на відкриття університету у Сумах. 1784-го дворянська громадськість Єкатеринослава клопоталася про заснування університету в їхньому місті. Два роки потому з таким самим клопотанням до уряду звернулися городяни Чернігова.

З історичної літератури довідуємося, що на початку ХIХ століття Харків нічим особливим не відрізнявся від інших південних міст, окремим навіть поступався. За чисельністю населення Київ у кілька разів переважав Харків, у ньому було більше навчальних закладів, ніж у Харкові, отже, мешкало більше людей, підготовлених до здобуття вищої освіти. Перший в Україні університет засновано саме в Харкові лише завдяки ініціативі й турботам Василя Каразіна.

Харків він вибрав не випадково. Місто рік у рік розширювалося. Економічному розвитку сприяло те, що в ньому перетиналися важливі торгові шляхи з центру Росії до Причорномор’я, з України — на Дон і на Поволжя. Велику роль у торговому балансі відігравали чотири щорічні ярмарки, які приваблювали покупців і товари з багатьох місць. До того ж Харків віддавна був помітним культосвітнім центром. З 1726 року в місті існував колегіум, де засвоювали курс наук 600—800 учнів. Чимало їх стали відомими вченими.

На початку травня 1802-го В.Каразін написав одному зі своїх харківських друзів, священику Фотієву, що він складає статути для двох російських академій і Московського університету, а також про те, що одержав дозвіл царя на відкриття університету в Харкові: «Ся думка полонила всю мою душу». «У цій установі, — писав Каразін, — не буде ніяких поділів, від стану чи багатства залежних. Кожен студент буде рівний іншому, хоч би хто був його батько. Одні таланти і старанність нададуть переваги... Серце радіє, коли уявляю вплив, який справить ця установа на край наш у всіх смислах — моральних, фізичних і політичних. Харків розквітне в найкоротший час і матиме честь постачати батьківщині найосвіченіших синів».

Знаючи, які жалюгідні кошти відпускає царський уряд на потреби освіти, Каразін запропонував залучати громадськість до пожертвування грошей і збирання інших коштів для відкриття університету.

1 вересня 1802 року він виступив на загальних зборах харківських дворян зі знаменитою промовою. Розповідаючи, яку користь принесе Харківський університет, В.Каразін стверджував, що країна від цього світоча науки одержуватиме златоустих наставників пізнань і добра, мудрих і високоморальних суддів, «що освічені купці, які бажають вирізнитися в промислі своєму й бути гідними суперниками іноземним, прийдуть черпати в нас знання, що від нас виходитимуть вітії, віршотворці... що ми примножимо кількість лікарів... що вчені, котрі вимірюють плин світил небесних і сили природи, у нас здобуватимуть освіту». Каразін планував створити цілий комплекс навчальних закладів, де б готувалися кадри для дедалі громіздкішого державного апарату, учителі для шкіл, науковці, а також фахівці для промисловості, яка розвивається, і сільського господарства. Проект Харківського університету був затверджений, — писав О.Герцен у «Полярной звезде», — «але колосальний задум Каразіна звужується до звичайних розмірів німецької провінційної Hoch Schule».

Каразін запропонував набирати студентів в університет з молоді, яка закінчує губернські народні училища — Харківське, Курське, Орловське, Воронезьке, Чернігівське, Полтавське, Новоросійське й інші.

Університет, за задумом Каразіна, мав існувати незалежно від казни, тобто утримуватися переважно на громадські кошти. У такий спосіб планувалося забезпечити його профіль відповідно до практичних запитів.

Харківська громадськість широко залучалася до сприяння у відкритті університету. Проте багато дворян не поспішали вносити гроші на цю справу, чимало було й таких, хто виступав проти збирання коштів і самого відкриття університету. Незважаючи на труднощі, в розпорядження університету надійшло з різних джерел близько 500 тис. рублів, на ті часи дуже солідна сума. Робили свій внесок у створення університету не лише дворяни та купці, а й трудящі міста і селянство. Активно підтримали створення університету в Харкові дрібні торговці, жителі Сум. А харків’яни — селяни, колишні козаки, виділили зі своїх господарських земель уздовж Сумської дороги (територія нинішнього міського саду імені Шевченка) 125 десятин землі під навчальні і господарські споруди та для інших потреб університету.

Відкриття університету супроводжувалося безліччю проблем. Каразіну доводилося шукати кошти, яких явно не вистачало, опікуватися навчальними будівлями для університету та квартирами для професорсько-викладацького складу, клопотатися про створення ботанічного саду й університетської бібліотеки. Він жваво листувався з багатьма вченими, котрі жили в Петербурзі, Москві, за кордоном, запрошуючи їх на роботу до Харківського університету. Усі його клопотання не минулися марно — університет було відкрито. Йдучи сьогодні алеєю саду імені Шевченка, можна побачити пам’ятник Василю Каразіну. Поруч — будівля університету, якому нещодавно присвоєно ім’я його засновника.

Учений-практик

Під час довголітнього перебування у селі Кручик Каразін на особистому прикладі показав, які невичерпні можливості таїть сільське господарство, яких успіхів може досягти людина, озброєна знаннями. Він вирощував і розводив кращі сорти жита, пшениці, ячменю, проводив дослідні посіви рису. Невтомно агітував за розширення площ під садіння картоплі. На досвіді власного господарства він підтвердив: вирощування картоплі дуже вигідне. Каразін писав: «Спробуйте насадити бодай по смужці картоплі у хлібних полях ваших. Побачите, як це корисно! Вже наступного року, поза сумнівом, займете ними більше». Аби більше бульб ішло на господарські потреби, Каразін запропонував використовувати для садіння лише картопляні «вічка». Він також радив ширше культивувати ріпу, моркву, брукву, буряк. Це дозволило б розширити продовольчу базу для населення, створити запаси кормів для тварин, забезпечити сировиною вітчизняну промисловість, що розвивається.

Прагнучи відшукати шляхи інтенсифікації землеробства, Каразін виявляв велику турботу про поліпшення садівництва й виноградарства в Криму. У своїй статті «Безсторонній погляд на південний берег Тавриди та на його витвори», написаній перед самою смертю, він пропонував урядові вжити низку заходів для розвитку виноградарства й виноробства в країні. Особливо підкреслював учений необхідність підготовки вітчизняних фахівців. Казна, писав він, витрачає на утримання Нікітського саду в Криму 15 тис. рублів. Але через недбалість садівника-іноземця не одержує від цього господарства належної користі.

Однією з умов підвищення продуктивності землеробства Каразін вважав розвиток лісівництва, особливо в південних безлісих районах країни. «Ліси, — за його словами, — безпосередньо взаємодіють з повітряними змінами та взаємно спричиняють їх. Вони всмоктують надлишок електричної сили й вологи в повітрі і викидають, коли їх не вистачає», «зупиняють хмару та викликають дощ», «іще вони природні живильники джерел і річок». Каразін вважав неприпустимим хижацьке винищування лісів. Яскравим прикладом шкоди, заподіяної природі, він вважав винищування лісів на околицях Ізюма, Чугуєва, Охтирки й в інших регіонах України. Це призвело до того, що акліматизований на цій території виноград, який тут вирощували у ХVII — ХVIII століттях, у ХIХ ледве-ледве визрівав, і то лише при штучному обігріванні. Про необхідність примножувати лісові багатства країни Каразін нагадував за кожної зручної нагоди.

Наукова діяльність Василя Каразіна охоплювала не лише землеробство. 1809 року він розробляє новий ефективний спосіб видобування селітри. Якщо раніше, щоб її отримати, доводилося затрачати 5—6 років, то за запропонованою ним методикою на це йшло лише близько трьох місяців, до того ж утворювалося її на 25 відсотків більше, ніж з допомогою колишнього способу.

Каразін висунув припущення про величезне скупчення електрики у верхніх шарах атмосфери. Пізніше за кордоном з’явився проект установки аеростата для вилучення атмосферної електроенергії, який, по суті, повторював проект Каразіна. Він вважав, що людина, оволодівши атмосферною електрикою, з допомогою цієї величезної сили зможе регулювати погоду, як їй заманеться. Василь Назарович підкреслював надзвичайну важливість передбачення погоди. Він першим у світі порушив питання організації розгалуженої мережі метеорологічних станцій, які діяли б в інтересах держави й могли постачати дані, необхідні для задоволення практичних господарських запитів. Для прикладу 1810 року він поставив станцію в селі Кручик — це була перша метеорологічна станція в Україні. А ідею створення широкої мережі метеорологічних станцій було втілено в життя уже після його смерті.

У своїх наукових дослідженнях Василь Каразін багато уваги приділяв проблемі розширення продовольчої бази в країні й розробці методів зберігання запасів продуктів. Багато праці він потратив на пошуки і вдосконалення способів виготовлення різноманітних концентратів, заготівлі та зберігання сушених продуктів. Він винайшов спосіб консервування вершкового масла, склав рецепт, який поліпшує поживність хліба, удосконалив виробництво крохмалю, спосіб виготовлення сухарів, круп із крохмалю з яйцями, макаронів на м’ясному відварі. Розробив і описав спосіб очищення конопельної олії, яка після цього не поступалася оливковій. Великих результатів Василь Назарович домігся в галузі консервування та зберігання овочів і фруктів. Він розробив спосіб виготовлення плодово-ягідних вин (із слив, полуниці, вишні, смородини) та спирту. Високоякісний спирт він зумів видобути з вишневого вина. Під час експериментів учений побачив, що «залишок від роздвоєння сього вишневого вина на спирт» є рідиною яскраво-червоного кольору. Її можна використовувати для фарбування шовкової тканини, як дешеву фарбу для живопису. Запропонував він і новий спосіб відбілювання тваринних жирів або суміші їх із воском — для виробництва свічок.

Каразін запропонував спосіб сушіння яловичини, в результаті чого вона ставала вп’ятеро легшою від сирої; закупорене в бочку, м’ясо залишалося придатним для споживання понад один рік. У своєму маєтку він побудував коптильню нової конструкції. М’ясо вішали на жердках, у щільно зачиненій шафі. У середину шафи через трубу пускали пару з казана, де очищувався «гарний» (від слова «гар») оцет. Основною цінністю винаходу була коптильна рідина. Завдяки її застосуванню коптилося м’ясо від однієї до трьох годин, замість кількох тижнів за старим способом копчення. До того ж м’ясо, приготовлене «за Каразіним», було чисте і дуже смачне.

З листа Каразіна до професора Харківського університету А.Венедиктова відомо, що завдяки своїм дослідам Василь Назарович виготовив дві лікувальні есенції (з беладони), якими успішно лікував хворих на нервові напади. У 1807—1808 роках досліджував ісландський мох, один із видів лишайника, який росте в соснових лісах, і встановив: у ньому міститься 33 відсотки чудового харчового желатину. 1830-го розробив простий метод його вилучення.

Він досліджував склад жолудя і винайшов спосіб, як позбавляти основну поживну речовину гіркоти та в’язких властивостей. Над цим він почав працювати не випадково. У зв’язку з неврожаями у ті роки багато селян мусили використовуватися для харчування мох, жолуді, коріння трав.

У звіті Філітехнічного товариства за 1814 рік Каразін повідомляє, що провів успішні досліди з пошуків найраціональнішого способу спалювання дров на вугілля. Він випалював вугілля в камері власної конструкції, стіни якої виготовлені з цегли, а дно та кришка — зі щільного листового заліза. По суті, ця піч була пристроєм для сухої перегонки.

1809 року, спостерігаючи за виходом вихлопної пари із трубок різних діаметрів, Каразін замислив паровий двигун найпростішої конструкції — без важелів, поршнів і багатьох інших деталей. Розробив конструкцію такого двигуна, для випробування його збудував морський човен. У цьому винаході він передбачив ідею реактивного двигуна. Але нею ніхто не зацікавився, ініціативи ніхто не підтримав. Через 30 років із газет стало відомо, що в Англії, на Темзі, був випробуваний перший паровий двигун такої ж побудови, яку пропонував Каразін.

Василю Назаровичу належить пріоритет і у винаході системи парового опалення. Уже 1813 року він встановив опалювальну систему власної конструкції в селі Кручик. Цінні винаходи Каразін зробив у галузі шовківництва.

Його діяльність була багатогранною та плідною, внесок у науку — великим. Трудився Василь Назарович Каразін абсолютно безкорисливо, дбаючи передовсім про благо батьківщини. За кілька днів до своєї смерті він написав: «Як перший вихованець хімії і природничих наук, котрий потрапив у нашу Україну, і маючи пристрасть до них із дитинства, я був і залишився дуже поганим хазяїном. Переходячи безперервно від одного предмета до іншого, я любив досліджувати причини явищ, робити досліди, не маючи на увазі економічні результати: вони відривали б мене від науки».

Безкорислива багаторічна дослідницька праця потребувала значних коштів, тому в Каразіна були великі борги. В результаті він позбувся успадкованого маєтку — села Кручик.

Завдяки активній науковій діяльності вчений здобув великий авторитет у науковому світі. Він був почесним і дійсним членом семи наукових товариств країни. У різні роки Каразіна обирали членом учених колегій Московського й Харківського університетів, Московського товариства натуралістів, Товариства історії і старожитностей, Російського вільно-економічного товариства, Петербурзького вільного товариства любителів російської словесності.

Народився Василь Каразін 30 січня 1773 року в селі Кручик Слобідсько-Української губернії, нині Богодухівський район Харківської області. Його батько й дід служили офіцерами в російській армії. Мати була донькою козацького сотника Харківського полку Я.Ковалевського. Батьки належали до тих небагатьох поміщиків, які порівняно м’яко поводилися зі своїми кріпаками.

Дитячі та юнацькі роки Василя минули в колі родини в селі, пізніше — в пансіонах для дворянських дітей у Кременчуці й Харкові.

Вісімнадцятирічним вступив у Петербурзі на військову службу — сержантом гвардійського Семеновського полку, але... військовій справі приділяв мало уваги. Під впливом праць М.Ломоносова молодий Каразін вирішив зайнятися науками. Він відвідує лекції в Гірничому корпусі — найкращому на той час вищому навчальному закладі Росії. Одержує глибокі знання з математики, фізики, хімії, медицини.

Великий вплив на молодого Каразіна справляє Григорій Сковорода. У листі до видавця він пише про філософа: «Рідкісний громадянин і надзвичайна людина для всякого добра громадського». На схилі літ, у 1842-му, Каразін хотів писати докладну біографію Сковороди. Свій задум він пояснював так: «З сього року лише почали здогадуватися, що ми під чубом і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца, подібно як Москва за 150 років у Посошкові — свого Філонджиєрі».

Аби ближче ознайомитися з життям народу, багатствами країни, Василь Каразін розпочинає велику мандрівку країною. Він бачить величезні обшири родючої землі, яка в багатьох місцях залишалася ще цілиною. Повернувшись 1795 року до Петербурга, вирішує залишити службу й зайнятися громадською та науковою працею. З цього приводу О.Герцен писав у «Полярной звезде»: «Освічений, навдивовижу багатосторонній, він розпрощався із Семеновським полком для того, щоб вивчати Росію й займатися точними науками».

Каразін поїхав у свій маєток — село Кручик. На початку 1796 року одружився зі своєю дівчиною-кріпачкою. Захопившись науковою працею, винахідництвом, вів відлюдне життя.