Захистіть батьків

Пропрацювавши вісімнадцять років викладачем кафедри педагогіки і психології на психологічному факультеті Дніпропетровського національного університету, консультуючи як практичний психолог, маючи особистий новаторський батьківський досвід, можу підписатися під багато чим, про що пише Світлана Ройз у статті «Дорогі дорослі... або Робота над помилками», опублікованій в «ДТ» від 17.03.07. Хто з нас не знає прикладів виховання, яке калічить, або не відчув його на собі? Більш того, упевнена, що домінуюча виховна система — одна з головних умов успішності соціальних, політичних проектів, чи то повоєнного японського економічного дива, чи терористичних рухів.

Захищати дітей.
А батьків?

Автор згаданої статті, як справжній психолог, готовий приймати дітей такими, якими вони є. Це і професіоналізм, і те, що ми називаємо «любити дітей». Чудово. Але з дорослими виходить гірше. Від них вимагається, здається, лише постійно контролювати свої дії та емоції, стримувати гнів і роздратування, які можуть виникнути під час спілкування з дітьми. Адже їхній незрілий спосіб дій і мислення іноді так відрізняється від нашого! Крім явного осуду, нічого іншого, щоб впоратися з виникненням неприємних для кожного батька емоціями, не пропонується. Чому почуття дитини важливіші, ніж почуття дорослого? Що за теоретична нерівноправність, яка на практиці спричиняє батьківські неврози? Чи довго зможе «погана» мама стримувати своє роз­дратування? Чи не занедужає вона від цього? І куди подіти гнів — адже він справжній?

На ці запитання, на жаль, популярна педагогічна література найчастіше відповіді не дає. Проте вони первинні. Давно відомо, що якщо щасливі батьки — щаслива й дитина. Батько найчастіше кричить на дитину не тому, що хоче, а тому, що інакше не може. Він детермінований власними багатоповерховими причинами. Звичайно, багато хто одружується і дітей «заводить» із страху самотності, випадково або щоб бути як усі. Тут нічого незвичайного немає, і добре, якщо людина це хоча б усвідомлює. Таврувати її нізащо, а допомогти жити щасливіше, краще розуміти саму себе, отримувати задоволення від власних дітей — можна і потрібно. Не справа психолога повчати і радити — бо люди боятимуться до нього ходити. Так, діти не сприймають повчального тону. А дорослі? З ними можна не церемонитися? Але повчання не працюють ні з тими, ні з іншими.

Вчителі — покарання без злочину?

Нові виховні технології, що пропонують підходи, які виключають примус як метод впливу на дитину, — це робота педагогів, їхній хліб. Інше питання, що в будь-якій професії існують профдеформації. У шахтаря трясуться руки через відбійний молоток, а педагог стає повчаючим, контролюючим, консервативним. Педагогічний підхід до дітей, як правило, більш поверховий, ніж психологічний, і це нормально. Добре засуджувати шкільних учителів за недоопрацювання — а приміряйте їхнє емоційне навантаження! Воно непідйомне, а розрядку ніхто навіть не планує. Обговорюються лише дитячі навчальні навантаження — знову не піклуємося про дорослих, навіть на словах. Ніхто не попереджає дівчат, які вступають до педагогічного про ризик для їхнього психічного здоров’я, хоча він є. Вчитель може користуватися рекомендаціями психолога, але його завдання — проводити уроки, і цього вже достатньо за таку зарплату. А ситуація, коли педагог скаржиться батькам на учня, здається мені абсурдною — усе одно, що комп’ютерний майстер скаржиться на роботу монітора. Професіонал уміє зробити так, щоб усе працювало. Одна мудра мама розповідала, що після несправедливої двійки обов’язково приходить до школи, навіть якщо її ніхто не викликав, і з сумом розповідає вчителю, що учора весь вечір змушені були розраджувати заплакану шестикласницю. «Що ви порадите як фахівець у такій ситуації? Як нам поводитися? Я запишу й виконуватиму всі ваші рекомендації». Звичайно, це скоріше приклад вдалої психологічної маніпуляції, яка переформатовує відносини вчитель-батько — піднімає не лише авторитет, але й відповідальність учителя, а батько виступає повноважним представником своєї дитини у світі дорослих. Ми вже давно не шиємо собі взуття, довіряємо фахівцям, а душа людська — невже менш складна? Шкільний учитель учить, причому, зауважте, переважно корпоративній, колективній роботі, а на інше витрачається окремий час і, можливо, окремі гроші. Якщо виникають проблеми адаптації до школи, звертаються не до вчителя, а до шкільного або запрошеного психолога. Середньовіччя шкільної психологічної служби поступово минає, і де-не-де вже з’являються непогані фахівці.

Карти на стіл!

Діти нам нічим не зобов’язані — стверджує шановний автор. Знову нерівноправна бухгалтерія. Як же можна дати дитині правдиву інформацію про життя, якщо вона думатиме, що в принципі можливі такі стосунки, коли в однієї сторони є лише обов’язки, а в іншої — лише права? Така дитина не підготовлена до життя, вона витратить багато часу, поки дізнається (чи так і не дізнається), як насправді будувати відносини з людьми. А батьки — теж люди! Вони просто перші, з ким зустрічається маленька людина. Так, ми дали життя сину чи доньці, не питаючи їхньої згоди. Але навряд чи тут доречне почуття провини. У будь-якої людини є вибір — бути чи не бути. Жорстко? А статистика підліткових суїцидів? А повільне самогубство наркоманів і алкоголіків? Вони все одно роблять вибір, тільки несвідомо. Заявляючи, що дитина нам узагалі нічим не зобов’язана, ми відмовляємо їй у званні людини, прирівнюючи до становища улюбленого песика. Так, діти і батьки можуть один одного дратувати і сердити, як і інші люди. Справа житейська, реальні стосунки! А підлітки? Чи це лише мені хотілося схопити за барки й викинути з будинку? Інша справа, коли цінуєш стосунки із сім’єю, треба навчитися виражати власні почуття адекватно і цивілізовано. Приховувати ж емоції корисно лише у грі в покер – в інших випадках це означає нещирість і спробу ввести в оману оточуючих.

Навіщо європейці ходять до психолога?

Давайте говорити про дітей щиро, по-чесному. Ми, дорослі, теж маємо права. Нас теж можна любити. І не треба скоромовкою бажати нам відпочити і подбати про себе. Так, згадані батьки, які «проштрафилися», неефективні у своєму спілкуванні з дітьми. Напевно тому вони і прийшли до психолога, відчуваючи, що не в змозі самостійно змінити моделі сімейної поведінки, які дісталися у спадок. Хтось не звик осмислювати свої дії, хтось травмований тоталітарною ідеологією виховання... Засуджувати їх неможливо, вони потребують допомоги. Майже кожна європейська сім’я відвідує психолога, щоб прийняти свою проблему, і сприяє особливому почуттю безпеки, коли не треба захищатися ні від самого себе, ні від інших. Цей особливий стан (а до нього ще треба дійти — з допомогою психолога, але самому!) активізує особистісний ресурс людини, що дозволяє полегшити те, що заважає дихати на повні груди. І дітей полюбити, хто наскільки зможе. Але не для того, щоб догодити громадській думці або виконати рекомендації фахівців, а щоб відчути радість і повноту життя.

Бути сучасним хорошим батьком — непосильна відповідальність для багатьох нормальних, мислячих людей. З цим пов’язаний їхній усвідомлений, а частіше неусвідомлений страх. Особливо часто — у чутливих до проблем власного дитинства. Це глибоко закладені у підсвідомості психологічні чинники безпліддя, із якими працюють психологи. І саме психологи повинні розуміти, що не можна лякати людей поганим батьківством, це і без них робить суспільство: суворі педагоги, бабусі з дідусями, лікарі... Батьки повинні і те, і це... Не соромлячись можу зізнатися: мені, наприклад, завжди було нецікаво гратися в ігри для малюків з моїми гаряче любими дітьми, і я їм відверто про це казала. А вже вони що можуть сказати, коли впевнені, що батьки можуть їх зрозуміти!.. До речі, один із них у 14 років вступив до університету Шевченка, має низку медалей і премій, друга — наймолодша учениця прославленого ліцею, публікується в газетах. Зараз для найбільш неслухняних розумних дітей вигадали нову назву — індиго. Але в обдарованих завжди був непростий характер. Хоча, багато років займаючись проблемами дитячої обдарованості, дійшла висновку, що всі діти мають виражені спеціальні задатки та здібності, навіть ті, хто носить, наприклад, клеймо діагнозу розумової відсталості або синдрому Дауна. Питання, чому умови життя одних дітей (і не матеріальні насамперед) дозволяють розкритися цим здібностям, а інших — ні, — окрема тема.

Китайський мудрець сказав, що по-справжньому сильна людина та, яка дає можливість іншій відчути себе сильною. Це саме про наші стосунки з дітьми. Батьки зміцнюють упевненість дитини, а вона робить своїх батьків сильнішими, розумнішими, дорослішими. У сім’ї ми можемо допомогти один одному почуватися щасливішими, і в цьо­му ми рів­ні. І, наостанок, ще хочеться нагадати — лише хороші батьки ходять до психолога. Це один зі спо­собів подбати про своїх дітей.