ЗАГАДКА КОРОЛЕВИ ЕКРАНА

«Майбутнє екрана велике й неосяжне. І я щаслива, якщо хоч трішки можу брати участь у цій великій справі творчого розвитку кінематографа, якщо мої тіні на екрані дають хоч трішки радості людям».

В.Холодна

Віра Холодна — ціла епоха в кінематографі. Епоха довжиною лише в три роки й чотири місяці життя в сорока семи фільмах.

«В історії нашого вітчизняного кіномистецтва, — пише кінодраматург Олексій Каплер, — залишається цілком непоясненним (а точніше — непоясненим) той фантастичний, сенсаційний успіх, який мала Віра Холодна, та загальна любов глядачів, те поклоніння й беззастережне визнання її «королевою екрана».

Декотрі історики кіно намагаються пояснити успіх Віри Холодної лише її зовнішністю, а як акторка вона, мовляв, була нічим — просто вродливою натурщицею.

Проте це абсолютно нічого не пояснює, оскільки в той час у російському кіно знімалися десятки надзвичайно вродливих жінок, але жодна з них не мала навіть мікроскопічної частки успіху Холодної.

...Що криється за «таємницею» нашої «королеви екрана»?

Велика, справжня любов

Віра була первістком молодих Левченків. Завершивши навчання (батько Василь Андрійович закінчив словесне відділення Московського університету, мати Катерина Сергіївна — Олександро-Маріїнський інститут благородних дівиць), подружжя, не бажаючи ні від кого залежати, переїхали на батьківщину чоловіка в Полтаву, де й народилася Вірочка. Жили скромно. Через два роки помер батько Катерини Сергіївни, і її мати попросила родину Левченків переїхати до неї в Москву.

Віру віддали в приватну гімназію. Помітивши її пристрасть до класичного танцю, мати направила її в балетну школу Великого театру. Дівчинка витримала величезний конкурс, але ні її благання, ні вмовляння педагогів не змогли похитнути тверде переконання бабусі в тому, що професія балерини неприйнятна для дівчини з порядної сім’ї. Цікаво, що сказала б бабуся, побачивши Вірочку, котра застигла в палкому поцілунку на кіноекрані?

1910 року Віра успішно закінчила гімназію і на випускному балу познайомилася з молодим юристом Володимиром Холодним. Невдовзі відбулося весілля. Вже 1912 р. в Холодних народилася донька Женя, а через рік з’явилася прийомна — Нонна.

Ця любов витримала всі випробування — і розлукою, зокрема під час Першої світової війни, коли Володимир воював на фронті, і славою, коли Віра стала знаменитістю й була оточена незліченними шанувальниками.

Володимир Холодний був талановитим адвокатом, блискучим оратором. Азартний спортсмен, він постійно брав участь в автомобільних гонках. Редагував і видавав першу в Росії щоденну спортивну газету «Авто». В роки війни його нагородили за хоробрість золотою зброєю.

Брат Володимира — Микола — був ботаніком і мікробіологом, згодом академіком Академії наук УРСР. Інституту ботаніки АН УРСР 1971 року було надано ім’я М.Холодного.

«У Віри в юності якось сама собою склалася впевненість, — пише О.Каплер, — що вона стане акторкою, що мистецтво — найголовніший сенс її життя...

Друзі — акторська молодь — були переконані, що її життя буде присвячено театру. Але Віра Холодна раптом «зрадила» театру, пішовши в кіно. Це було несподіванкою для інших, але не для неї самої.

Вона ні з ким не ділилася своїми думками про кіно, своїми надіями, своєю переконаністю, що її шлях, її артистичне призначення — екран».

Спогади кінорежисера

Восени 1914 р. у фірму «Тіман і Рейнгард», що випускала популярні картини, об’єднані назвою «російська золота серія», прийшла акторка-початківець Віра Холодна.

Через багато років у книжці спогадів народного артиста СРСР Володимира Гардіна з’явиться запис:

«У дні зйомок «Анни Кареніної» сталася одна пам’ятна подія.

Сиджу я якось у режисерському кабінеті перед великим дзеркальним вікном, звідки видно міст біля Олександрівського (нині Білоруського) вокзалу й увесь рух по Тверській-Ямській (нині вулиці Горького).

Мій помічник... звернув мою увагу на вродливу брюнетку, що переходила вулицю і йшла, очевидно, до нас.

Брюнеток і блондинок приходила колосальна кількість — усі мріяли про «королівський трон».

Але це прийшла до мене Віра Холодна!

Струнка, гнучка, колишня танцівниця, вона сиділа переді мною, опустивши красиві вії на чарівливі очі й говорила про те, що хоче спробувати свої сили на екрані.

— Грали де-небудь на сцені?

— Я лише танцювала.

Ну що я, режисер драми, міг запропонувати танцівниці? Але відпускати її теж не хотілося. Вродлива, а, можливо, також обдарована. Треба випробувати її.

— Ну, гаразд. Прошу вас зняти мірку для бальної сукні. Ви будете серед гостей, і я зумію підійти до вас поближче з апаратом. Зйомка через три дні.

Через три дні Віра Холодна знову в мене в кабінеті.

— Володимире Ростиславовичу, дякую вам. Я одержала три рублі за сьогоднішній день, але мене це зовсім не влаштовує...

Я хочу роль. Дайте мені можливість подивитися на себе не тільки в дзеркалі.

Коли Віра Холодна сердилася, вона дивовижно вродливішала. Я замислився: «Ну де я їй дістану роль?»

— Добре. Є сцена. Після побачення з сином Сергієм Ганна повернулася до свого номера в готелі. Входить годувальниця-італійка з дівчинкою на руках і підносить її Кареніній. Буде великий план, і ви себе побачите. Згодні? Тільки давайте репетирувати.

Віра Холодна тоді вміла лише повертати свою гарненьку голову та стріляти очима ліворуч і праворуч — нагору. Правда, виходило це в неї чудово, але більше красуня Віра дати нічого не могла.

А цього було мало, так мало, що подумки я поставив діагноз із трьох слів: «Нічого не вийде». Проте вирішив, не повідомляючи про своє рішення, вислухати думку Тімана.

— ...Нам потрібні не красуні, а акторки! — різко сказав він.

Цією фразою долю її було вирішено. Я дав їй лист до Євгена Францевича Бауера (Анчарова), режисеру-художнику конкуруючої з нами фірми «Ханжонков і К°».

І в Є.Бауера «вийшло все». Він знайшов, «що робити» на екрані Вірі Холодній, спростувавши і мій діагноз, і консервативну фразу Тімана».

Через рік з’явилася російська кінозірка — Віра Холодна.

Спогади кінодраматурга

Вже при першій розмові з Вірою Холодною режисер Бауер угадав у ній — крізь скутість і сором’язливість — і прихований артистизм, і людську глибину, і неповторну жіночність.

— Я знайшов скарб, — говорив Бауер друзям.

Перша їхня спільна праця — «Пісня торжествуючої любові» за повістю І.Тургенєва — принесла величезну популярність Вірі: «Пані Холодна — ще молода в кінематографії артистка, але значне обдарування й навіть великий талант виявила вона з першою ж появою своєю на підмостках кінематографічної сцени», — писали про неї в пресі.

Отоді кіноділки, що кинулися до Віри Холодної з пропозиціями зніматися в них на будь-яких умовах, оцінили ділову завбачливість А.Ханжонкова. Картина ще тільки знімалася, коли він, переглянувши кілька начорно змонтованих сцен, уклав із Холодною контракт на три роки.

Щоб зберегти в роки війни своє провідне місце на російському кіноринку, акціонерне товариство «А.Ханжонков і К°» змушене було гнати стрічку за стрічкою. За рік роботи Віра знялася в 13 фільмах. Стрічки з її участю приносили надзвичайний доход, люди ходили «на Холодну».

Влітку 1915 року чоловіка Віри було важко поранено. Не звертаючи уваги на умовляння й побоювання близьких, залишивши грошову роботу, Віра вирушила на фронт і в госпіталі не відходила від ліжка пораненого.

Киянин, кінодраматург і письменник О.Каплер розповів про перший побачений ним фільм за участю Віри Холодної. Це було в дачному селищі Пуща-Водиця.

«Синематограф, — пише Каплер, — діяв зазвичай лише в святкові дні. Там йшли то закордонні, то вітчизняні стрічки. На одні ходили менше, на інші — більше, але коли оголошували нову картину за участю Віри Холодної, біля входу зранку збирався за квитками натовп...

Нам, хлопчакам, шанувальникам «Вампірів», «Таємниці чорної руки» й «Фантомаса», це божевілля дорослих здавалося смішним.

Та якось захворів сусіда за дачею — великий шанувальник Віри Холодної. Він віддав мені свій квиток на вечірній сеанс і велів подивитися нову картину. Мені зовсім не хотілося йти на якусь там «занудну психологічну бузу» (послуговуючись нашою тодішньою хлопчачою термінологією). З увічливості я взяв квиток...

...Погасло світло, почалася картина. І я вперше побачив на екрані це незабутнє обличчя, очі Віри Холодної... Це не мало нічого спільного з фотографіями, що продавалися в сотнях варіантів.

Чомусь мені зовсім не сміялося. Я дивно почувався. Коли героїні не було на екрані, я нетерпляче чекав її нової появи...

...Приблизно до третьої частини я сидів уже не ворухнувшись і разом із усім залом невідривно стежив за долею цієї жінки. Стан залу скидався на якийсь масовий гіпноз, і я мимоволі дихав єдиним диханням із усіма, а виходячи після сеансу, так само, як інші, ховав зарюмсані очі.

...Після цього дня правдами й неправдами я проникав у синематограф на її картини, навіть тоді, коли дітям вхід був суворо заборонений. Здається, я не пропустив жодної стрічки з її участю.

В анкетах, які мені випадало заповнювати, стояли різні запитання, але в жодній із них не було запитання про перше кохання.

А якби воно стояло, я мусив би чесно відповісти? Віра Холодна. Та що я?.. Вся Росія була в неї закохана!»

«Королева» із «сузір’ям»

Невдовзі акціонерне товариство «А.Ханжонков і К°» не тільки не змогло скористатися ослабленням своїх конкурентів, а й не втрималося на старих позиціях. Перше місце на кіноринку захопив ділок новітньої формації Д.Харитонов.

Він буквально перекупив в інших кінофабрикантів відомих «зірок екрана» В.Максимова й В.Полонського, запропонувавши їм величезний гонорар. Він переманив від Ханжонкова Віру Холодну. Нарешті, він запросив головним режисером такого досвідченого професіонала, як П.Чардинін...

Д.Харитонов і П.Чардинін ввели в російський дореволюційний кінематограф так звану систему зірок, яка в 20-ті роки дістала поширення в американському кінематографі. Вони запропонували глядачам в одному фільмі і Полонського, і Максимова, і Холодну. Більше того, закріпили за кожним актором постійний екранний образ. Змінювалися місця дії, середовище, сюжети, але завжди у фільмах Харитонова — Чардиніна Полонський і Максимов поставали елегантними героями-коханцями або розбещеними франтами, а Холодна —жертвою власних і чужих пристрастей.

Комерційний успіх харитоновських стрічок став рекордним для російської дореволюційної кінематографії.

«С художнього боку чардинінські постановки... — пише Семен Гінзбург, автор книжки «Кинематография дореволюционной России», — не мали ніякої цінності. ...Ні нової цікавої думки, ні нових життєвих спостережень, ні якихось професійно-творчих пошуків виявити в цих картинах неможливо.

Проте завдяки цим фільмам (передусім «Біля каміна», 1917, «Забудь про камін, у ньому погасли вогні...», 1917 і «Мовчи, смуток, мовчи», 1918. — Л.П.) значно зросла популярність лише однієї Віри Холодної. Полонський і Максимов також уособлювали естетичний ідеал чоловічої краси того часу, як Віра Холодна, — ідеал жіночої вроди. Проте світські хлюсти й чарівні коханці, котрих зображали ці актори, були настільки порожні, беззмістовні, позбавлені будь-якого характеру, що глядачів (точніше, глядачок) приваблювала винятково чоловіча чарівність Максимова й Полонського»...

Фільми «Забудь про камін» і «Мовчи, смуток, мовчи» мали рекордні збори за весь час існування російської буржуазної кінематографії.

Слава Віри Холодної сягнула свого зеніту в літні місяці 1917 року й померкла тільки після її смерті в Одесі 1919 року.

«Ваші пальці пахнуть ладаном...»

«Переїзд в Одесу? — розповідала Софія Василівна, молодша сестра Віри Холодної, О.Каплеру. — Це була кіноекспедиція фірми Харитонова. Віра взяла з собою мене й одну зі своїх дочок — Женю, а сестра Надя й інша дочка Віри, Нонна, залишилися в Москві з Володимиром Григоровичем. Сполучення з Москвою було нерегулярним — від оказії до оказії...

Коли Одесу зайняли французькі війська, Віра почала одержувати одне за одним запрошення іноземних фірм. Дмитро Іванович Харитонов запропонував їй стати компаньйоном його «справи» за кордоном. Фірми обіцяли їй величезні гонорари, але Віра рішуче все відхиляла... Віра в пресі публічно заявила, що нізащо не залишить свою Батьківщину в важкий для неї час, і закликала інших артистів чинити так само. Відповіді були різні, хто залишився, хто — як Мозжухін — емігрував.

...Навіщо тільки в цю Одесу поїхали! Можливо, Віра жила б і жила. Там вона заразилася цією жахливою «іспанкою». В Одесі була справжня епідемія, і перебіг хвороби був дуже важким, у Віри ж якось особливо важко... Як їй хотілося жити! Перед будинком нашим постійно — день і ніч — стояла юрба молоді. Віра говорила: «Володя там, у Москві, не відчуває, мабуть, що я помираю». Усе розуміла, знала, що кінець. Харитонов і Чардинін плакали, сидячи на кухні. О пів на восьму вечора вона померла. Це було шістнадцятого лютого 1919 року. Ховало її все місто. Двадцять шість їй було...»

Небайдужий до Віри, як і всі тоді, поет, композитор і артист О.Вертинський присвятив їй сумний вірш:

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль.

Ничего теперь не надо нам,

Никого теперь не жаль.

И когда Весенней Вестницей

Вы пойдете в синий край,

Сам Господь по белой лестнице

Поведет Вас в светлый рай...

«...Чоловік Віри — Володимир Холодний — пережив її ненадовго, — згадувала Софія Василівна. — Після панахиди пам’яті Віри в Москві, у Художньому театрі, він почав заговорюватися, іноді не чув, коли до нього зверталися. Невдовзі він помер. Перед смертю все говорив про Віру як про живу».

«Віру Василівну поховали в Одесі, — пише автор-упорядник І.Семашко в книжці «100 великих женщин» — точніше, її тіло було забальзамовано й поміщено в капличку на Християнському цвинтарі з тим, щоб за сприятливіших обставин перевезти його в Москву, але обставини так і не стали сприятливими... Труна залишалася в каплиці до 1931 року, поки на місці цвинтаря, як заведено в більшовиків, не вирішили розбити парк. Тіло Віри Василівни зникло».

* * *

«Тепер, — пише О.Каплер, — я хочу повернутися до поставленого на початку запитання — у чому ж загадка «королеви екрана»? У чому таємниця такого фантастичного, ні з чим не порівнянного її успіху, загальної любові до неї? Чи була вона незрівнянно талановитішою від усіх інших акторок російського дореволюційного кінематографа?

...Було в ній ще щось, чому я не знайду назви. Але плюс саме це «ще щось» теж значною мірою визначало особливість Віри Холодної, її індивідуальність, її особистість і привертала до неї серця.

Ви запитаєте: що ж то все-таки за «ще щось»?

А я відповім — не знаю. Не знаю, але воно існує».