Забутий смак

Якщо ми заглибимося у прадавню й не дуже історію, то обов’язково натрапимо на сцени застілля, як тепер би сказали, у вищих ешелонах влади. Князівські розтягаї з візигою та всілякі медовухи змінювалися гучними бенкетами еліти Речі Посполитої та Гетьманщини, а також асамблеями петровського часу. Потьомкінські феєрверки освітлювали гори закусок на гостьових столах, після яких чарка горілки й кілька на чорному хлібі, що їх підносили Миколі II у Могильовській ставці в суворі роки Першої світової війни, видаються просто нонсенсом.

Однак упали монархічні підвалини, і разом із палацами більшовикам у спадщину від царського режиму дісталися чудово обладнані кухні й кухарі: після переїзду в березні 1918 року Раднаркому в Москву виявилося, що в Кремлі збереглися не тільки імператорські сервізи, а й імператорська прислуга.

«Нижчий склад залишався на місцях, - писав Лев Троцький у спогадах. - Вони приймали нас із тривогою. Режим тут був суворий, кріпосний, служба переходила від батька до сина. Серед незліченних кремлівських лакеїв і всіляких інших служителів було чимало старих, які прислужували кільком імператорам. Один із них, невеликий поголений дідок Ступишин, людина обов’язку, був свого часу грозою служителів... За обідом нам подавали ріденькі щі й гречану кашу з лушпинням на придворних тарілках з орлами. «Що він робить, дивись?» - шепотів Серьожа (Сергій Сєдов, молодший син Троцького). Старий тінню ходив за кріслами й ледь повертав тарілки то в один, то в інший бік. Серьожа здогадався першим: двоголовому орлу на березі тарілки слід бути перед гостем посередині».

«Лікувальні обіди»

За три роки харчування нової влади не стало калорійнішим: делегатам X з’їзду РКП (більшовиків) на сніданок давали бутерброди на тонесеньких скибочках чорного хліба, а по чай вишиковувалися довгі черги. Однак далеко не всі більшовики харчувалися так само убого. Члени політбюро ЦК РКП(б) отримували додатковий пайок, а щоб уникнути докорів з боку «нижніх чинів», кремлівську їдальню формально підпорядкували лікувально-санаторному управлінню - вона почала називатися «Їдальня лікувального харчування».

Настали роки непу. У перехідний період - від імперіалізму як вищої стадії капіталізму до соціалізму - на щедрі ресторанні столи про всяк випадок поклали старе меню, але з доступними пролетарському розумінню назвами страв. Колишні «котлети де-воляй» були розшифровані для нових їдців як «відбивні курячі котлети». «Цвібельклопс» означав усього-на-всього «биточки в сметані із цибулею», а «салат паризьєн» виявився «салатом зі свіжої зелені з дичиною або телятиною». Якщо хтось із «колишніх» бажав «ескалоп африкен» - йому приносили «натуральну відбивну з телятини з помідорами та грибами». Повечеряти в непмана обійшлося б вам у 5-6 рублів. А це, до речі, чимала сума - в ходу був радянський золотий червінець із сівачем, який вагою відповідав золотій же імперській «десятці».

Зате приватні підприємці постачали свіжими продуктами ліпше за будь-який «Госснаб»; отут би «спецїдальням» і закритися через неможливість конкурувати. Однак у справу втрутилися соціальна рівність і горезвісний партмаксимум зарплати держчиновників; замаскована під лікувальний обід премія виявилася непоганим засобом підняти рівень життя номенклатури, що саме зароджувалася. Порції були такими, що, за спогадами ветеранів, їх цілком вистачило б на двох-трьох осіб. Ось чому невдовзі нормою стало те, що більшість столувальників несли додому готові страви у спеціальних потрійних судках. Високим керівникам такі судки прислуга доставляла прямо на квартиру.

Згадують ті, хто належав до тогочасної номенклатури: «На столах стояла капуста квашена. І квас - досхочу. Дали три страви, я пообідав. Потім дали харчі на вечерю - французьку булку, кусень ковбаси, вершкового масла грудочку. На вихідні дні давали курку.

Перед обіднім залом був зал трохи менший. Там давали булку, тож можна було посидіти й попити чаю. Так це місце вподобали старі більшовики. Після обіду засиджувалися там, ганяли чаї та обговорювали поточний момент. Ну, дехто висловлювався доволі різко на адресу керівництва. Хтось доповів нагору, і ці чаювання прикрили».

Іноді краще мовчати, ніж говорити

Різкість висловлювань була притаманна не тільки старим більшовикам. Наприклад, у письменницькому середовищі настрої з приводу радянської влади були ще суперечливішими. Щоб позбутися плюралізму думок, усіх письменників треба було як мінімум досита нагодувати. Однак чотириста тисяч голодних трудівників пера, які входили до різних спілок, об’єднань та асоціацій і які безупинно суперничали одне з одним, видалися вождям занадто вже непід’ємною цифрою. Зробили простіше - вирішили створити нову Спілку письменників СРСР.

Історію майбутньої літераторської спілки розпочали короткою, але не близькою «подорожжю». Партія та ОГПУ все організували, як би тепер сказали, «по-дорослому»: в серпні 1933-го голодного року на комфортабельному теплоході 120 письменників покатали по якраз споруджуваному Біломорсько-Балтійському каналу імені Сталіна (ББК). «З тієї хвилини, як ми стали гістьми чекістів, для нас почався комунізм. Їмо й п’ємо по потребі, ні за що не платимо. Копчені ковбаси. Сири. Ікра. Фрукти. Вина. Шоколад. Коньяк», - згадує один із мандрівників. Ризикну нагадати, що до скасування карткової системи на хлібопродукти, крупу, картоплю, цукор і мануфактуру, залишалося ще три роки.

1934 року учасники походу - Олексій Толстой, Валентин Катаєв, Михайло Козаков, Ілля Ільф і Євгеній Петров, Всеволод Іванов, Віра Інбер, Віктор Шкловський (його брат, до речі, був серед ув’язнених ББК), Михайло Зощенко та інші випускають у світ книжку, в якій рабську працю будівельників 227-кілометрового каналу, де за 20 місяців загинуло понад
100 тисяч людей від холоду, недоїдання, земляних робіт, виконуваних первісним реманентом, названо «найкращим способом і першим у світі досвідом перековування працею найзапекліших злочинців-рецидивістів і політичних ворогів».

Парадокс, але вони описали неймовірно яскраво, із властивим їм талантом, аж ніяк не виснажених «ворогів народу», цинізм керівників, холод бараків, непіддатний убогому інструменту непорушний граніт карельських скель, баланду й вошей, а ентузіазм будівництва, завзятість, надтерпіння, вогонь в очах будівельників, готовність до подвигу й самопожертви в ім’я торжества світової соціалістичної революції.

От, власне, для чого й затіяли подорож і створення Спілки радянських письменників. Не якихось там мандельштамів, а справжніх, перевірених.

Таких і зібрали в Москві на Перший письменницький з’їзд. У величезному Колонному залі Палацу Союзів окаючий Горький, покахикуючи, щось розповідав, але розібрати його слова було важко. В залі порідшало вже після першої перерви: в розкішних буфетах утворювалися різношерсті групи, дзенькав кришталь, лунали тости, хтось п’яно гепнувся на розчавленій осетрині; коротше, небагато літераторів прагнули повернутися до нудного залу. Їх дуже щедро підгодовували під час з’їзду: на харчування кожного з 571 посланця відпускалося сорок рублів на добу. Обід у робітничій їдальні тоді коштував 84 коп.

Передова стаття «Известий» за 2 вересня 1934 року «Итоги съезда писателей», ритуально згадавши «мудре керівництво Сталіна», повідомила, що «читач вимагає боротьби з літературним браком, халтурою, елементарщиною, римованою прозою».

Про фінальний літераторський банкет із бюджетом у третину мільйона рублів, звичайно ж, не йшлося.

«І надано їм щось на кшталт літера»…

Із письменниками та змістом їхніх майбутніх творів, у принципі, влада розібралася.

Однак повернімося до радслужбовців… 1932 року на кожного прикріпленого до кремлівської їдальні виділялося щомісяця по 4 кг м’яса й ковбаси,
6 кг риби й 2 кг оселедців, 1 кг кетової ікри, 2 кг сиру, по 1,5 кг вершкового масла, цукру, борошна й круп, 8 банок консервів, 20 яєць, 50 г чаю та 2 бруски мила. Крім того, щодня давали по 800 г хліба й по 1 л молока.

Високим керівникам - від члена колегії наркомату й вище, а також партійним функціонерам, що відповідали їм за рангом, - виділялися талони літера «А», які щомісяця давали змогу купувати продукти в магазинах системи ДОРТ (Державного об’єднання роздрібної торгівлі) на 147 рублів. Начальники головкомів і всі, хто стояв нижче, отримували талони літера «Б», згідно з якими дозволена до отоварювання сума була вдвічі нижчою.

25 травня 1936 року РНК СРСР ухвалила постанову «Про порядок витрачання коштів на побутові потреби працівників народних комісаріатів та інших центральних установ Союзу РСР». Вона передбачала прикріплення чиновників, що мали раніше літер «А», до відомчих їдалень закритого типу. На харчування кожного прикріпленого відтоді дотація зменшувалася до 100 рублів на місяць, а кількість працівників наркомату, які користуються цієї пільгою, затверджував Раднарком.

Однак ця кампанія економії держкоштів не торкнулася членів політбюро. Навпаки, ще із середини 1930-х років для кожного з них було встановлено ліміт на придбання продуктів - 8 тис. руб. на місяць.

Київський учитель тоді був радий 200 рублям місячної зарплати. Ось тобі й соцсправедливість!

* * *

Після перемоги у Великій Вітчизняній війні «продовольчий комунізм» для членів політбюро на деякий час скасували. Однак через кілька років продуктовий табель про ранги почав набувати надзвичайно далеких від Морального кодексу будівника комунізму, і тим більше звичайних людей, обрисів. Кому отримувати обід від небожителів, а кому - ні, вирішувала комісія. До її складу входили керуючі справами ЦК і Радміну; раз на місяць комісія розглядала клопотання з різних відомств. Про прикріплення народних артистів слід було просити Міністерство культури, а за вчених клопотала Академія наук. Попри те що комісія доволі суворо ставилася до відбору кандидатів, кількість прикріплених зростала з кожним роком.

Сума, на яку отримували обіди або продукти, була однакова для всіх - 142 рублі 60 копійок. Однак відповідальні працівники платили за це благо тільки 70 рублів, прикріплені до їдальні персональні пенсіонери - ще менше.

«Хто в нас не працює, той не їсть»

Систему харчування номенклатурних громадян, що встановилася в Москві, охоче скопіювали по всьому СРСР. Десь вона працювала краще, десь - гірше, але основні принципи й підходи було збережено. Наприклад, у будинку Запорізького обкому партії, де розміщалися, крім того, облвиконком та обком комсомолу, для функціонерів вищого обласного рангу - секретарів і членів бюро обкому партії - існувало особливе приміщення, куди іншим вхід було закрито. Був іще один зал - для завідувачів відділами та секторами. Там-таки годували тих, хто прибув в область у відрядження з Москви чи Києва з перевірками. Решта обкомівської публіки обідала у просторому залі на 20-25 чотиримісних столиків.

Страви можна було вибрати, читаючи надрукований на машинці аркуш. Там було 7-8 салатів або закусок, традиційних для радянського громадського харчування: олів’є, вінегрет, оселедчик із цибулею, яйце під майонезом, шпроти тощо; 3-4 перші та 6-7 других страв, наприклад ескалоп, лангет, якась риба, біфштекс рублений з яйцем, пельмені або тюфтельки; чай, кава, компот; свіжа випічка. Партійці обідали першими; через 45 хвилин їхнє місце займала юна зміна - працівники обласного комітету комсомолу, які буквально змітали все, що залишалося в меню після старших товаришів. Обід обходився у 1970-ті в 35-40 копійок; найнижчий чин - інструктор обкому партії - отримував на місяць 230 рублів. Непоганий старт, до речі, при зарплаті викладача в інституті 130-140 рублів…

Найнеприємнішим у системі такого «життєзабезпечення» на обласному рівні було те, що купити продукти й почастувати ними своїх близьких було неможливо: у буфетах ковбасу або сир «на винос» вимуштрувані чарівні буфетниці просто не відпускали. Принцип «хто В НАС не працює, той не їсть» діяв чітко.

Звісно ж, делікатеси (осетрина чи чорна ікра), які були нормою в Москві, до обласних центрів майже не доходили. Щоправда, до пролетарських свят і Нового року продавали так звані продуктові набори. В них входили м’ясний балик, копчені ковбаси - «Московська» і сервелат, «Невська», мисливські сосиски, охолоджені яловичі язик та печінка, майонез, зелений горошок, угорська курка, помідори «Глобус» у величезних банках, паштет із гусячої печінки, копчений палтус, кругла банка оселедців івасі, цукерки в коробках місцевої кондитерської фабрики - «Метеорит», «Чорнослив у шоколаді», горілка «Посольська», шампанське.

Час був не те щоб суворий, але у звичайних магазинах усього цього не можна було купити.

На берегах Дніпра…

Місто-герой Київ забезпечувався за першою нормою, і тому життя номенклатури було більш насичене (продуктами), ніж на місцях. У кожному міністерстві й відомстві була профспілка, і кожна профспілка намагалася догодити вождям, поставляючи на обідні й святкові столи дефіцити. За такого розкладу щось діставалося й решті чиновників - то свіжі огірки до 8 Березня, то гречка до Дня Перемоги, що оформлялися через якісь міфічні профспілкові «столи замовлень». Їх ніхто ніколи не бачив, але вони існували - згадаймо горезвісне «лікувальне харчування». Усе це, мабуть, було створено для прокручування через них неймовірної кількості всіляких продуктів. Комусь, начебто на «замовлення», і то не завжди, діставалася до Першотравня банка консервів «Сайра у власному соку», а хтось «замовляв» і отримував через день баночку паюсної ікри. Загалом, маніпулювати вже в ту пору вміли, але робили це «законними» соціалістичними методами.

У дворі дивного одноповерхового будинку, схожого на комору, на вулиці Жовтневої революції (нині Інститутській, 12), був магазин Управління справами ЦК. Там, пройшовши через КПП із серйозним офіцером, можна було, постоявши з півгодини в черзі, купити… картоплю, буряк, цибулю, молоко й ряжанку, які привозили сюди з підсобного цеківського господарства «Чайка», що й досі працює десь у Пущі-Водиці під Києвом. Продукти були свіжі й якісні, а ціна на них була такою ж, як за ворітьми цього закладу. Але картоплю за 9 коп. кг у міському магазині тоді майже ніхто й не купував - вона не годилася в їжу, більш ніж половина йшла у відходи. Те саме можна сказати про кефір у пляшках, ацидофілін, пряжене молоко, які, однак, розмітали вже о сьомій ранку. Молоко від «Чайки» відпускали в емальовані бідончики, принесені номенклатурними товаришами із собою; ряжанка в керамічному посуді коштувала дешевше, якщо громадяни здавали продавчині принесені з дому ретельно вимиті двохсотграмові горщики - в обмін на повні, вкриті вощаним папером і перетягнуті гумкою. Традиційне сімейне доручення - купити ковбасу й сир - не містило в собі нюансів; ковбаса якщо й продавалася, то була тільки одного сорту, сир - теж.

І жодних вам емменталю, пармезану, бофору, конте, грюєру чи рокфору - тільки «Советский»!

P.S. Зі зникненням продовольчого дефіциту громадське харчування для обраних втратило своє колишнє значення. Нещодавно один знайомий ветеран - природно, під великим секретом, розповів про існування напівзакритої кабмінівської їдальні на початку Шовковичної в Києві: мовляв, усе натуральне й, як і раніше, - за копійки. «Забутий смак!» - вигукнув він з інтонаціями рекламного слогана. Цікавість перемогла, і я подався туди. У буфеті стояла черга з літніх пань, які своїм виглядом нагадували про колишню велич їхніх чоловіків, однак ковбаса була така сама, як і в супермаркеті, а ціна навіть вищою. Пам’ять про минуле збереглася, мабуть, тільки в старих обшарпаних стільцях і вцілілих квадратиках кахлю колишніх зіркових умивальників.

Тільки коли я вийшов на вулицю через контрольно-пропускний пункт, де мумією з минулого сидів охоронець, який ні про що не питав, зрозумів, що не загадкова слава спецрозподільника вабила сюди покупців.

У цьому разі екс-номенклатурних громадян вабила адреса колишньої обраності та унікальності, яка міцно осіла у свідомості тих, хто звик, як собака Павлова, користуватися цим приміщенням і у встановлені дні отримувати в обмін на роботу в апараті держави якісні продукти, недоступні для інших. І головне - сюди приходять не по ковбасу чи сир. Ідуть, щоб відчути забутий смак влади. Тієї влади, яка все-таки відкривала не так уже й багато щаблів споживчого «зростання». Ну машина, дача, магнітофон, привезений «із-за бугра», чеська кришталева люстра або імпортний гарнітур (усе за диким блатом, із переплатою або в силу «законних прав» номенклатури вищої ланки), можливо, ще й далеко не всім доступний сервіз «Мадонна»…

Може, й приходять тому, що лавровий листок з вінка, який колись носили, закінчився?