Мешкаючи в Києві, вона так і не стала відомою в нас, зате здобула визнання в Європі. І якщо в Україні їй було дозволено втілити унікальний хист майстра натюрморту у двох невеликих дитячих книжках, то, працюючи спочатку у Швейцарії, а тепер у Норвегії, вона прославилася і в інших країнах - Японії, Франції, Ірані, США, Італії, Словаччині.
Коли ми збиралися в неї на Великій Житомирській, то, насолоджуючись атмосферою теплого інтер'єру майстерні-квартири, говорили не про мистецтво, а про життя. Про урядову кризу й гуркіт будівництва під вікнами, про книжковий ринок на Петрівці й водоспад Райнфаль у Швейцарії. Про затори. Про наших дітей, які вже дорослі, і тому проблем стало більше. Про київських мерів, про освіту і наших батьків.
Та мало про що! Самі розумієте, про що і скільки можна говорити…
Стиль і манера роботи Олени Абессінової цікаві оманливою простотою, примітивізмом, у хорошому сенсі слова, і… "беззмістовністю" сюжету. Ніяких епічних полотен із бронзовими героями, жанрових колгоспних сцен, поп-арту з далекими від розуміння композиціями.
Якщо з кимсь порівнювати - мабуть, по-перше, з ілюстраторами перської середньовічної літератури, в яких віртуозність ліній і фантастичні поєднання кольорів просто вражають. Доречно нагадати, що на Міжнародній виставці в Парижі у 1954 р. Пабло Пікассо, уперше побачивши роботи української художниці Катерини Білокур, заявив: "Якби в нас була майстриня такого рівня, ми б примусили заговорити про неї весь світ!". Саме Катерина Білокур могла так відчутно відобразити багатий фантастичними барвами український світ, залишивши дивовижний спадок.
Олена увібрала "почерк" великої попередниці, а посиливши акцент на деталях, ретельніше промальовуючи об'єкти своїх полотен, виявила схильність до неймовірно складної й тому захопливої декоративної манери письма.
У її величезних натюрмортах небачені розкішні фрукти і якісь рідні овочі; навіть розміщені на других і третіх планах, вони створені з акуратністю білошвачки й сумлінно прописані нульовим номером пензля до неможливих нюансів, з надзвичайно тонким лесуванням та абессінівською граціозністю.
Це свідчить про чудову живописну школу, пройдену свого часу. Бачив усі ці дбайливо збережені нею студентські зошити й замальовки олівцем фрагментів східних мініатюр, деталей одягу та архітектури, зроблені в московській "Публічці" зі старовинних фоліантів. Вони не лежать в архіві, а допомагають їй у роботі сьогодні.
Коли зникало натхнення й було похмуро на душі, вона не сиділа склавши руки. В її київській майстерні раніше зберігалася "вельмишановна" кухонна шафа, що дісталася у спадок від бабусі. Вона стала не тільки свідком її творчих та інших простоїв, а й учасником експерименту з підтримання працездатності художниці. Ця шафа взяла на себе всі муки креативу і в нагороду отримала друге життя: можете уявити столітнє примітивне спорудження, розписане миттєвими доторками й надзвичайно тонкими краплями фарб завбільшки із соняшникове зерня, з насінину і з мільйоном різноцвіть?
Кілька персональних виставок і супутній продаж робіт, написаних у Швейцарії, дозволили Олені втриматися "на плаву". У сенсі зробити ремонт, організувати презентацію в галереї на Десятинній, написати півдесятка полотен "для душі", не зважаючи на гаманець або плату за комунальні послуги.
Притому що, скориставшись відсутністю в неї досвіду і знань про права художника, за перші ілюстрації книжок у Швейцарії їй виплатили гонорари, котрі примусили швейцарських юристів червоніти за своїх співвітчизників…
Затишне норвезьке місто на кордоні зі Швецією прийняло Олену як рідну. Вона зробила свій внесок у його культурне життя, створивши кілька декоративних панно з пейзажами Конгсвінгера з вишуканістю, від якої містяни ахнули, а український посол пустив сльозу захоплення на вернісажі.
Абессінову й раніше вабила українська історія, - ще в Києві вона написала цикли робіт "Давньоруські мотиви" і "Птах як символ". У Норвегії в декоративістській манері Олена пише панно, стилізоване під старовинні стінові розписи: сюжет про знаменитий русько-скандинавський шлюб XI століття - одруження Ярослава Мудрого з принцесою Інгігердою.
Це панно тепер - окраса міста.
Як домогтися визнання? Секрет простий: щоденна праця. Саме так виховуються професіоналізм, справжня майстерність. Ну і, як супутнє, оточення - скелястий стрімкий берег холодного фіорду, де, вбираючи в себе північну музику, хочеться тільки творити.