«З претензіями на оригінальність»

Розмови про нелегку долю української книжки на шляху до читача зазвичай починаються гарно — з культури. А закінчуються вельми прозаїчно — грошима. Дискусії про якість літературних текстів (може, писати наразі треба зовсім не про те й не так?) і видавничу політику (ой, не тих видають, не тих!) врешті-решт спрямовуються туди ж, куди й наш читацький погляд: на полиці книгарень. А там — Мариніна з Устиновою та Акуніним. І їх звідти не приберуть, аби поставити своїх, культових, українських. Бо невигідно. Бізнес є бізнес.

Отже, в усьому винні вони, книготорговці. Які, можливо, і патріоти в душі, але чомусь хочуть мати зі своєї справи реальний, а не лише моральний прибуток. І не можуть знайти алгоритму, аби поєднати одне з іншим.

«Українська книгарня» у Львові на проспекті Шевченка. Тут студенти призначають побачення студенткам, сюди регулярно, як на роботу, заходять рафіновані галицькі інтелігенти, обов’язково заглядають гості з діаспори. Шістнадцять років тому тут поставили на українську — і виключно україномовну! — книжку. І не програли. Виграли.

Звичайно, позитивний досвід успішного книготоргового підприємства, розміщеного у Львові, неможливо механічно екстраполювати, приміром, на Луганськ. Але досвід — це завжди досвід. Ним ділиться з колегами й усіма, кому небайдужа ця тема, директорка «Української книгарні» Ольга ОГРИЗЛО.

— Пані Ольго, вважається, що торгівля українською книжкою — справа комерційно невигідна. Якщо так, нащо ви цим займаєтеся, якщо ні — чому цього не хочуть робити більшість ваших колег?

— Я вважаю, що така думка побутує саме серед тих, хто не займається розповсюдженням української книжки. «Українська книгарня» існує вже шістнадцятий рік, кілька років поспіль нас визнавали найкращою книгарнею України за результатами рейтингового опитування на Львівському форумі видавців, і з комерційного боку ми — прибуткове підприємство. Недавно викупили наше приміщення, плануємо робити ремонт і відкривати другий зал, де буде продаватися тільки художня література. Звісно, книгарні належать до культурної сфери, але будь-яка торгівля — це бізнес, тож невже ми могли б існувати до цього часу, якби не мали прибутків?

— З чого починалася «Українська книгарня»?

— Починалося все дуже скромно. В нас була маленька площа, стелажів небагато, асортимент — бідний. І я можу простежити, наскільки за всі ці роки збагатилося українське книговидання і, відповідно, бібліотеки наших покупців. Власне, якість книгарні дуже залежить від якості роботи видавництв. Наскільки якісну літературу друкуватимуть видавці, настільки добре працюватиме і книгарня.

— З цього боку, здавалося б, усі книгарні в рівних умовах… Чи є у вас фірмові секрети роботи з клієнтом?

— Фірмових секретів як таких у нас немає. Ми просто дуже тихо, спокійно і терпляче робимо свою справу, розповсюджуємо українську книжку. І мені приємно, коли приїжджають люди з Торонто або Чикаго, маючи в записнику нашу адресу: «Українська книгарня», там ви можете купити будь-яку потрібну вам українську книжку.

— Як би ви накреслили збірний портрет читача української книжки: вік, стать, соціальний прошарок?

— Відповідаю, запозичивши гасло в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги»: «від 2 до 102». Ми — універсальна книгарня, оскільки маємо різні книжки, від релігійної й дитячої літератури і до монографій. Тому коло наших читачів — найрізноманітніше. Це науковці, студенти, школярі, бабусі та дідусі…

— Я чула від друзів-львів’ян, що «Українська книгарня» — це досить специфічний заклад «для студентів та інтелігентів», а масова публіка все ж таки ходить по книжки кудись у «Букву». Чи робите щось, аби привабити цю публіку?

— Ну, ви знаєте, «Буква» у Львові існує два роки, а ми — шістнадцять. І коло наших покупців рік у рік розширюється.

Нещодавно до нас приїхали «издатели» з Києва й кажуть: «Это вы с претензиями на оригинальность? На сто процентов украиноязычное предприятие?» Я кажу: «Ні, це не претензії на оригінальність, це просто наша позиція, навіть більше — це стиль життя!» Розповсюджувати українську книжку, яка постійно утискувалася й тільки-но останніми роками почала відроджуватися.

— Мав розголос випадок, коли ви відмовилися торгувати «Дванадцятьма обручами» Юрія Андруховича через те, що автор вільно повівся з образом поета Антонича…

— Так, ми й тепер не маємо цієї книжки. І я вважаю нашу позицію правильною. Тому що існують певні рамки. Я не думаю, що письменник може собі дозволяти такі речі.

— Вам не здається, що автору й роману це пішло тільки на користь, адже в нашому літпроцесі нечасто трапляються скандали?

— Я думаю, що Андрухович — доволі популярна й авторитетна особа, він талановитий письменник, тож сумніваюся, що йому був потрібен піар із нашого боку. Впевнена, роман набув би розголосу і без цього. Ми обстоювали свою позицію і обстоюємо її до сьогодні. Але тут нема ніякого конфлікту, він повністю вичерпаний.

— Чи відтоді ви відмовляли ще комусь у своїх полицях?

— Більше таких прецедентів не було. Просто ми зважаємо не тільки на те, щоб книжка була написана українською мовою. Не кожна україномовна книжка — добра, вона може бути й ворожою. Тому ми якісно підходимо до цього.

— Взагалі, як ви формуєте асортимент книгарні? За якими критеріями і як фізично: адже всі книжки перечитати неможливо…

— Так, неможливо. Тут нам дуже допомагає преса: рецензії, статті… Видавці надсилають нам свої буклети. До нас ходить багато письменників, як старшої генерації, так і молодшої, ми в чудових контактах з ними, і вони інформують нас про те чи інше видання.

І ще ми черпаємо зворотну інформацію від наших покупців. Книжку купить один-другий-третій, і одразу заходить мова про неї: з’явилася нова книжка, вона надзвичайна! І навпаки: коли виник прецедент навколо книжки Андруховича, тут я вже мусила прочитати її, щоб зорієнтуватися, наскільки наші покупці мають рацію. І коли прочитала, зрозуміла: так, ми можемо відмовитися від цієї книжки. Отже, рецензентами у нас, як правило, виступає публіка.

А критерії — це добра література. Мені імпонує, наприклад, асортимент київського видавництва «Факт»: настільки широкий спектр видань, від масової літератури в серії «Exceptis excipientis» — до книжки «Василь Стус. Життя як творчість»: це надзвичайно глибока річ, якій, я вважаю, раніше не було аналогів.

— Тільки-но якась книжка набуває розголосу у досить вузьких колах, її одразу ж називають «українським бестселером». За версією «Української книгарні»: які автори і які книжки насправді є бестселерами? Назвіть, будь ласка, п’ять позицій.

— На перше місце я, мабуть, поставила б «Солодку Дарусю» Марії Матіос. Потім книжки Юрія Винничука, теж видавництва «Піраміда», які продаються надзвичайно добре. Далі все ж таки наша класика: я не можу зараз точно сказати, скільки ми продали «Вибраного» Василя Стуса видавництва «Факт», — але кількість величезна! Є попит на переклади, адже десятиліттями перекладів зарубіжної літератури українською мовою майже не було, були тільки російські. І коли з’являється, наприклад, «Антологія японської поезії» (знову ж таки, видавництва «Факт»), ця книжка стає явищем. До нас приходили перед дев’ятою ранку — ще книгарня була зачинена! — щоб купити цю книжку, мистецьку в усіх планах. І, звичайно, серед тих п’яти найпопулярніших авторів — Оксана Забужко: тут і поезія, і проза, і публіцистика, і в усіх цих жанрах — просто дивуєшся, наскільки людина всебічно обдарована.

— У дискусіях на тему «чому непопулярна в народі українська книжка» спочатку звинувачують письменників, ті — видавців, а останні — книготорговців. Запитання до вас: хто винен?

— Я думаю, проблема тут значно глибша. З поезією ми ладимо віддавна, а ось доброї прози бракує. В нашій книгарні буває багато туристів із далекого та близького зарубіжжя, і вони цікавляться станом сучасної української літератури. Сьогодні ми мало що можемо запропонувати цим людям. Хотілося б більше якісної сучасної української прози. Дуже багато виходить неякісних книжок, коли автор у житті російськомовний, а пише, як йому здається, українською.

Я вважаю, що молодим авторам потрібна допомога з боку держави. Якщо ви — невідомий автор, підіть у видавництво й переконайте головного редактора, що написали найкращу книжку! Думаю, дуже багато надзвичайно хороших книжок загублені десь у рукописах.

— Якщо до вас потрапить книжка невідомого автора, видана за державний кошт, ви її поставите на місце Забужко?

— Можливо, на місце Забужко й ні, але на чільне місце поставимо. У нас багато книжок зовсім ще невідомих авторів. Тут просто захоплюєшся нашими покупцями, які одразу помічають вартісну книжку. Наша молода література має перспективу, нею цікавляться. Сергій Жадан, Ірена Карпа, Наталя Сняданко, Світлана Пиркало — їхні книжки продаються дуже успішно.

— Наскільки впливають на продажі усілякі літературні акції, перфоманси і таке інше?

— Добре впливають. Я вважаю, що українська книжка не має достатньої реклами. Росіяни видають книжки масовими тиражами, в них добре поставлена рекламна робота, і вони придавлюють нас масою своїх видань. На наших полицях ще багато дуже добрих книжок, які просто не популяризовані належним чином.