ЙОГО СЕРЦЕ НЕ ВИТРИМАЛО ЗАЗДРОЩІВ І БАЙДУЖОСТІ ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю ВЕЛИКОГО ТЕНОРА

Енергійним, сповненим сил та планів на майбутнє — таким я запам’ятав його в травні 1999 року. Через кілька днів після нашої зустрічі Анатолій Борисович полетів на гастролі до США й Канади. У серпні він мав побувати в Італії, але... 29 липня великого українського співака не стало. Інтерв’ю кореспондентові «Зеркала недели» виявилося останнім у його житті. Ми розмовляли понад дві години. Усе найголовніше, наболіле ввійшло в матеріал «Солов’ї не йдуть на пенсію», надрукований 29 травня 1999 року. І все-таки багато чого з нашої розмови тоді залишилося, коли можна так сказати, за кадром. Тож у річницю з дня смерті знаменитого артиста в редакції вирішили повернутися до тієї, останньої, розмови.

«АРТИСТ НІКОЛИ НЕ ПОВИНЕН ЗАЙМАТИСЯ ПОЛІТИКОЮ»

Розповідає Анатолій Солов’яненко. Травень 1999 року

— Відколи ви пішли з Київської опери, минуло понад п’ять років, але цю подію досі обговорюють на різних рівнях: вона не вкладається ні в які рамки. Те, що ви в розквіті творчих сил залишилися не при справах, опинилися поза театром, якому віддали 30 років життя, інакше як абсурдом не назвеш. Адже мати в країні співака найвищого рівня, — крім усього іншого, ще й питання національного престижу. Невже ніхто про це не подумав?

— Керівники багатьох країн, виїжджаючи з державним візитом, до складу своєї «команди» включають знаних діячів мистецтва. Кого візьме в аналогічній ситуації наш Леонід Данилович? Ніколи не забуду прийому два роки тому з нагоди перебування в Україні президента Італії Оскара Луїджі Скальфаро. Після мого виступу високий гість узяв мене за руку і при всіх сказав, що нічого подібного в житті не чув, хоча добре знайомий із творчістю «трьох тенорів» — Паваротті, Домінга й Каррераса. Під час прийому ми з ним розмовляли італійською, яку я вивчив, стажуючись в міланському оперному театрі «Ла Скала». Президент Італії підкреслив (при всіх присутніх на прийомі), що вважає мене представником не тільки української, а й італійської культури. А невдовзі мені надали високе звання Командора Італійської Республіки. Розповідаю про це зовсім не заради хвастощів. Просто хочу, аби ви зрозуміли, як в інших країнах цінують діячів мистецтва, чого, на жаль, не скажеш про Україну...

— У нас останнім часом нерідко можна почути, що успіх футболістів київського «Динамо» піднімає престиж нації. А мистецтво видатного співака, виходить, його не піднімає?

— Виходить, що ні. Хоча сьогодні ми можемо пишатися тільки нашими народними піснями й досягненнями в спорті. Більше поки що, на жаль, похвалитися немає чим.

— Наскільки мені відомо, причиною вашого конфлікту з адміністрацією Київської опери стала відсутність реклами виступів. Проте, як мені здається, то була лише верхівка айсберга. А що залишилося під водою?

— В усьому, що сталося восени 1993 року, виразно виднівся лихий намір. Це стосувалося не тільки мене, а й інших артистів, котрі посідали в театрі перші позиції. Нас будь-що хотіли позбутися. За рік до тих подій мені виповнилося 60. І я написав заяву, якою просив перевести мене на договірну систему роботи. Подібний документ повинні були подати в дирекцію всі співаки, котрі досягли 60- літнього віку. Мені оформили пенсію, і тепер щомісяця одержую свої 59 гривень 86 копійок. Після цього я продовжував співати, а згодом, скориставшись конфліктом, дирекція просто перестала оформляти зі мною договір. Отже, моє відлучення від театру пройшло для неї легко й безболісно.

— Багато знаменитих співаків — люди літні. Приміром, Паваротті за 60, Домінга й Каррерас через кілька років також сягнуть цього рубежу. Отже, працював би великий Лучано в Національній опері України, адміністрація театру могла б запропонувати йому вийти на заслужений відпочинок?

— Цілком. І, мені здається, ніхто директору за таке рішення особливо не закидав би. До такої вседозволеності не можна ставитися спокійно. Але ще більше вражає цілковита байдужість можновладців. Про те, що відбувається в нашій опері (йшлося не тільки про мене, а й про Гізелу Циполу, Євгенію Мірошниченко й інших відомих вокалістів), я говорив із багатьма керівниками, наділеними високими повноваженнями. Усі вони чудово поінформовані про ненормальну обстановку, яка склалась у театрі. Але моя розповідь нікого не спонукала до якихось конкретних дій.

— Анатолію Борисовичу, ви народний артист СРСР, лауреат Ленінської премії, що за тих років було найвищою оцінкою таланту й майстерності. Нині декотрі лауреати просять цю відзнаку на афішах не вказувати. Як, на вашу думку, — вони мають рацію?

— Сьогодні минулими званнями нерідко навіть дорікають: онде, мовляв, вислужився перед радянською владою. Про Ленінську премію згадувати категорично відмовляються. А я на цьому наполягаю, бо вважаю, що відхрещуватися від тогочасних звань порядній (і розумній!) людині не годиться.

— У нас останнім часом посилилася політизація суспільства. У різноманітні партії вступають письменники, академіки, артисти й навіть футбольні тренери. Водночас деякі діячі мистецтва підкреслюють свою аполітичність. Як до політики ставитеся ви?

— Щиро кажучи, без особливих симпатій. Крім того, якби я почав займатися подібною діяльністю, довелося б розпрощатися з вокалом.

— Вам робили пропозиції?

— Не раз. Ясна річ, потрібен був не я, а моє ім’я. Таких візитерів я відшивав у дуже простий, але вельми ефективний спосіб. Можу поділитися, не претендуючи на авторську винагороду. У таких випадках я говорив: будь ласка, згоден працювати на вашу партію, але не за так — платіть гроші. Природно, мене відразу запитували, скільки я хочу. І тоді, не моргнувши оком, я повідомляв: мільйон. Чого, уточнювали мої співрозмовники, гривень? Ні, доларів, відповідав я. А коли здивовані візитери цікавилися, навіщо мені така велика сума, пояснював, що особисто для себе не візьму ні цента — все витрачу на благодійні цілі. Після такої розмови представники цієї партії мені, як правило, більше не телефонували...

А загалом переконаний, що мистецтво споконвіку приречене на співпрацю з можновладцями, котрим нічого не варто будь-який театр прибити, наче муху. Сьогодні влада нас потихеньку душить, скорочуючи асигнування на культуру. І все-таки ми не можемо й не повинні вступати з ними в конфронтацію. Не наша це справа. Радянська влада обдарувала мене багатьма високими званнями, але я віддав їй, мабуть, набагато більше. До того ж, керівники країни позбавили мене змоги стати співаком зі світовим ім’ям.

— Поширена думка, що в житті бас, як правило, гурман, пияк і необтесаний тюхтій, а тенор — такий собі оперний інтелігент і неодмінно великий жінколюб. Наскільки це відповідає дійсності?

— Колись також говорили: у баса від горілки голос тільки міцнішає. Не вірте — будь-якому мистецтву випивка лише шкодить. А стосовно інтелекту, то дурнів у нас, на жаль, під саму зав’язку. Ними бувають і баси, і баритони, і тенори. І не тільки вони. А коли, бува, тенору кажуть: «Ти дурень!» — він відповідає: «А голос!» На жаль, в інших сферах дурні не можуть похвалитись і цим.

Підвищеним потягом до слабкої статі я ніколи не вирізнявся. До речі, мистецтво накладає на співака, особливо на тенора, великі обов’язки. Є такий анекдот. Тенор запросив до себе пані, маючи на думці кохатися з нею. В останню мить він ляскає себе по лобі й вигукує: «Ох, я забув. Мені ж через місяць треба співати Радамеса в «Аїді!» Як говорив колись мій старий товариш і талановитий баритон Микола Кондратюк, уся біда в тому, що перед спектаклем до жінок ходити не можна, а після нього це вже не потрібно. Я завжди дивився на жінок крізь призму свого мистецтва. Мій педагог часто нагадував: «Анатолію, мистецтво — також жінка. А двох жінок водночас кохати не можна». Тож не варто ототожнювати будь-якого тенора з герцогом із «Риголетто».

— Навіть у найорганізованішої та найзібранішої людини часом бувають накладки. З вами таке траплялося?

— Якось в антракті перед останнім актом «Риголетто» ми зі співаком Романом Майбородою загралися в шахи. Раптом чую по внутрішньому радіо несамовитий крик помрежа: «Де Солов’яненко?!» І тут до мене доходить, що почався наступний акт. У цю мить музика змовкає, і під час паузи з’являється герцог. А його немає. Минає секунд десять. Оркестранти й усі, хто був на сцені, з жахом чекають, що буде далі. Щодуху мчу з гримерки. Вибігаю з-за лаштунків і бачу вирячені очі диригента... Цю подію я запам’ятав на все життя і вже ніколи собі такого не дозволяв. Проте нині в театрі і не таке трапляється. Одному співакові, зайнятому в «Севільському цирульнику», пора було виходити на сцену, а він кудись здимів. Так і не з’явився до кінця акту. Нічого не скажеш, це був справжній цирк! Але найцікавіше, що коли дали завісу, він раптом з’явився і з жахом каже: «Слухайте, я ж не співав свою арію. Підніміть завісу й дайте її виконати»...

Багато років тому в мене був концерт з оркестром в Анапі, у відкритому літньому театрі. Світив місяць у повні. Саме він і виручив, коли несподівано згасло світло. Ясна річ, відразу ж вирубалося все підсилення. Оркестранти в темряві не бачили нот. І тоді, щоб якось вийти зі становища, вони залишили оркестрову яму й улаштувалися на авансцені. Концерт тривав при світлі місяця. Я співав без підсилення, як то кажуть, уживу. Проте публіка була в захваті. Згодом я одержав багато листів. Їхні автори повідомляли, що це був найнезабутніший концерт у їхньому житті. Іншим разом під час виступу в донецькому Палаці спорту в мене не спрацював мікрофон. Що робити? Я трішки «додав» звуку й доспівав концерт. Згодом хтось із музикантів зауважив: «А знаєте, багато хто сьогодні зрозумів, що голос є голос!»

— Як ви гадаєте, хто з сучасних естрадних співаків міг би повторити ваш «подвиг»?

— На жаль, таких у нас майже немає. Якось мене запитали, що я зробив би, якби раптом став начальником, котрий впливає на попсу. Я відказав: категорично заборонив би співати під «фанеру», себто фонограму. Але тоді з естрадного небосхилу відразу зникло б 90 відсотків виконавців.

— Не всі ж вони безголосі? Пугачова під «фанеру» не співає. Невже ви не вважаєте її справжнім майстром?

— Крізь більшість її пісень прозирає вульгарність. Звісно, ніхто не заперечує її таланту. Вона, безумовно, вирізняється на загальному тлі. Але таке мистецтво не повинно бути предметом обожнювання й низькопоклоніння, а тим паче — культу, який сформувався на пострадянському просторі. Коли помер Юрій Нікулін, у Росії мало не національний траур оголосили. А смерть Святослава Ріхтера пройшла для більшості жителів країни майже непомітно. Я аж ніяк не хочу кинути тінь на світлу пам’ять Нікуліна чи якось применшити його значення. Він був талановитим актором, своєрідною, яскравою особистістю. Проте за найкращого піаніста століття, геніального музиканта все-таки прикро.

На моє глибоке переконання, сьогоднішня попса, як кажуть спортивні коментатори, перебуває на межі фолу. Це типово споживче явище, мистецтво «склянки води». Налаштувати людину на високий лад, очистити її душу від зла та бруду незрівнянно складніше, ніж просто розважити. Високе мистецтво зникає і зі сценічних майданчиків, і з екранів. У Франції є закон, за яким 30 відсотків ефірного часу повинна займати національна культура. А в нас на телебаченні симфонічні концерти, романси чи народні пісні величезна рідкість. Вони сприймаються як щось надзвичайне. Якщо ми не почнемо, не зволікаючи й дня, цілеспрямовано виховувати молодь, кілька поколінь для серйозного мистецтва буде втрачено.

«У АНАТОЛІЯ БУВ СИЛЬНИЙ ХАРАКТЕР. ВІН НЕ ВИХЛЮПУВАВ ОБРАЗИ НАЗОВНІ»

Розповідає Світлана Солов’яненко. Липень 2000 року.

— Згадуючи гучний успіх, з яким пройшли його гастролі в нью-йоркській «Метрополітен-опера» в 1977—1978 роках, Анатолій Борисович згадав і про деякі ускладнення нетворчого характеру. Що він мав на увазі?

— Після того, як Солов’яненко проспівав у Нью-Йорку обумовлені контрактом десять спектаклів, американці запропонували йому через місяць повернутись і проспівати ще десять. В історії знаменитого театру такого ще не було. Але мене вдруге до США не випустили. Тоді позбавили радянського громадянства Мстислава Растроповича, Галину Вишневську й генерала Петра Григоренка. Мабуть, власті, побоюючись, що ми можемо залишитися за кордоном, вирішили перестрахуватися. За три дні до від’їзду в Америку нам зателефонували з приймальні секретаря ЦК КПРС з питань ідеології Шауро і, належним чином вибачившись, повідомили, що я повинна на певний час затриматися: мовляв, не зовсім правильно оформлено документи.

— Ви зрозуміли, що це просто привід?

— Авжеж. Усе було ясно, як божий день. Тепер про таке смішно говорити, але тоді моїм «питанням» займалося ЦК КПРС, його розглядали на Політбюро. Звісно, Анатолій відразу поїхав у Москву і звернувся у відповідні інстанції, пояснював, домагався. Але все було марно. Згодом, уже прилетівши до Нью-Йорка, він спробував уплинути на події з допомогою радянських дипломатів, котрі підтвердили нашу лояльність. На жаль, не допомогли й вони. До речі, американські друзі добре все розуміли і дуже співчували нам.

— Ви маєте на увазі представників творчої інтелігенції?

— До Анатолія Борисовича чудово ставилися колеги по театру. Дирекція опери запропонувала йому п’ятирічний контракт, що було б надзвичайно почесним для будь-якого артиста, оскільки свідчило б про визнання його таланту й майстерності. На жаль, як було в нас за тих часів, підписати контракт він не мав права. Документи мали надійти в Держконцерт. А звідти найчастіше поверталася стереотипна відповідь: запрошений зайнятий у поточному репертуарі, він на гастролях або нездужає...

— Якби Анатолій Борисович усе-таки підписав контракт із дирекцією «Метрополітен- опера» і ви залишились в Америці, то грошей, отриманих за його виступи, вам, мабуть, вистачило б на заможне життя за кордоном протягом багатьох років?

— Думаю, так. Це була б дуже велика сума. Але, повірте, нам і на думку не спадало стати «неповерненцями». Хоча американці ненав’язливо натякали чоловікові: навіщо, мовляв, відкладати ваші виступи, чи не краще почати їх прямо зараз. Як ми дізналися через багато років, саме такого повороту подій і боялися в Москві…

В Америці ми познайомилися з видатним графіком, майстром зі світовим ім’ям Яковом Гнєздовським, а згодом не раз гостювали в нього. Якось через погану погоду ми вирішили не поспішати в готель і залишитися ночувати в його будинку — в передмісті Нью-Йорка. Тим паче що наступного дня в Анатолія не було ні спектаклю, ні репетиції. Ми, як вільні люди, дозволили собі провести вихідний у друзів. І все було б добре, та от забули ми про порядки й мораль країни, з якої приїхали. Виявляється, майже кожен наш крок був під контролем. А тут подружжя Солов’яненків зникло на цілу добу! Ніхто не знав, де ми, і «музикознавці» з Луб’янки вирішили, що сталося найгірше (ясна річ, із точки зору представників Комітету державної безпеки). Почався страшний переполох. Нас усюди шукали.

— Наступного дня ви дістали прочухана? Чи якийсь містер ікс обмежився прозорим натяком?

— Уявіть собі, не було ні того, ні іншого. Ми навіть ні про що не здогадувалися. І лише через багато років про цей прокол радянських спецслужб нам «по секрету» повідомив один із київських друзів, котрий працював тоді в Нью-Йорку.

— Розповідаючи про своє звільнення з опери, Анатолій Борисович підкреслював, що підгрунтям тих подій (тепер уже шестирічної давнини) були недоброзичливість і елементарна заздрість. Про свій конфлікт із дирекцією театру він намагався говорити спокійно, без зайвих емоцій, навіть із гумором, але я відчував, що рана так і не загоїлася...

— В Анатолія був сильний характер, і він не вихлюпував усі образи назовні. Але, ясна річ, йому було дуже боляче. І в нас, і за кордоном фахівці вважали його одним з найкращих тенорів світу, а в своєму театрі, у рідній країні він виявився непотрібним. Колишній директор Національної опери Анатолій Мокренко багато разів згадує про 300 доларів, які Солов’яненко нібито вимагав за кожен спектакль. Стверджую цілком відповідально: це брехня! Коли пан Мокренко називає таку цифру, мені стає просто смішно і хочеться сказати: мілко плаваєте — Анатолій Борисович коштував набагато дорожче. За кордоном кожен його виступ оцінювався в десятки тисяч доларів (які, до речі, завжди привласнювала рідна держава). Солов’яненко ніколи не дозволив би собі торгуватися чи випрошувати кілька сотень. Не такою він був людиною!

Анатолій Борисович як один із прем’єрів Київської опери вимагав реклами своїх виступів. «Уяви, що у вас співає Паваротті, — говорив він, — але публіка про це нічого не знає. Хіба вона піде на спектаклі?» Що тут поганого? До речі, тепер така реклама в Києві з’явилася, і вона приваблює глядачів. Це заведено в усьому світі. Його вимога була цілком справедливою.

— Ваш чоловік мав настільки велику популярність у країні, таку популярність за її межами, що йому просто заздрили. На думку колишніх колег Анатолія Борисовича, багато вчинків людей, котрі намагалися йому насолити, продиктовані найвульгарнішими ревнощами.

— У театрі йому справді заздрили декотрі з тих, хто так і не став знаменитим. У той період керівництву не потрібні були ні яскраві зірки, ні великі імена. Недарма ж кажуть, що на сірому небокраї навіть маленька зірочка може здаватися великою. Крім того, як співак Анатолій Борисович був унікальним. У 67 років його голос звучав просто чудово. Це не мої слова — вдови Солов’яненка. Це думка Пласідо Домінго, висловлена ним у Нью-Йорку в розмові з київським співаком Володимиром Гришком. «Почувши Солов’яненка в січні 1999 року на малій сцені «Метрополітен-опера», — згадує знаменитий тенор, — я був вражений і сказав йому: «Анатолію, є два голоси у світі, дані Богом, — твій і Паваротті. Мій голос побудовано з окремих нот. Я трудився над ним усе своє життя. А ваші — дар Божий».

Нині пан Мокренко невтомно повторює в різних виданнях, що Солов’яненко, мовляв, був уже старий. Це така сама правда, як і все інше, сказане колишнім директором Національної опери. Голос Анатолія звучав молодо та свіжо. Він багато працював, був у чудовій фізичній і вокальній формі. У низці своїх статей Мокренко розповідає про себе та про Солов’яненка. Як на мене, краще б він писав тільки про себе. У його спогадах Анатолій Борисович постає таким собі недисциплінованим мізантропом, мало не скандалістом. Якби я не була у своєму нинішньому стані, подала б на пана Мокренка в суд: він обливає чоловіка багнюкою. Ясна річ, коли тобі не можуть відповісти, ти нічим не ризикуєш. Отакий це лицар.

— Повідомлення про дочасну смерть Анатолія Борисовича, мабуть, приголомшило дуже багатьох. Хто вас підтримував у ті страшні дні?

— Нам телефонували з усіх куточків Землі — зі США, Аргентини, Канади, Ізраїлю, Італії, Англії… Для тих, хто знав чоловіка, його смерть була як грім серед ясного неба. Я дуже вдячна за те, що в страшні для моєї родини дні нас підтримали керівники України. Леонід Кучма, щоб бути присутнім на похороні, перервав свою відпустку. Мені розповідали, що Віктор Ющенко вистояв у черзі бажаючих попрощатися з Анатолієм Борисовичем, яка тягнулася від будинку Кабінету міністрів до Національної філармонії. Попрощатися з ним прийшли Кравчук, Мороз, Плющ, Матвієнко й інші політики. Багато людей, котрі працюють у Національній опері, висловлюючи свою любов і повагу до Солов’яненка, підкреслювали, що його серце не витримало чужих заздрощів і байдужості.

Мені дуже приємно, що пам’ять про Анатолія Борисовича живе в серцях тисяч людей. У Донецьку — на батьківщині чоловіка — пройшов Перший Міжнародний конкурс вокалістів імені Анатолія Солов’яненка. Його організації багато сил і часу віддав голова обласної держадміністрації Віктор Янукович. Ім’ям Анатолія Солов’яненка названо Донецький оперний театр, поруч із яким — на місці майбутнього пам’ятника — закладено камінь. Недавно наша родина зареєструвала фонд, завдання якого увічнити пам’ять і зберегти творчу спадщину Анатолія Борисовича. Серед його фундаторів академіки Петро Толочко й Олександр Федорук, професори Алла Терещенко й Володимир Рожок.