ЇХАЛИ МИ, ЇХАЛИ...

Ведучий спортивних теленовин бадьоро відрапортував про перемогу трьох українців на турнірі з греко-римської боротьби у Варшаві. Коли я нагадав про це держтренеру національної збірної Олександру Камачу, той у відповідь лише гірко посміхнувся. І запитав, чи не хочу послухати, що супроводжувало згадане й інше змагання. Охоче погодився й не пошкодував. Позаяк історія ця повчальна.

Отже, двадцять п’ять 18—20-річних українських юніорів сіли в Києві в автобус і виїхали в довгу дорогу. Дюжина мала виступати у шведському місті Мальме на турнірі серед дорослих, решта — на відкритій юніорській першості Польщі. Тільки не у Варшаві, а в Петркув-Трибунальському. На руках — 5,5 тисячі гривень від «Укрспортзабезпечення» і невеличка сума від держкомітету. З командою виїхав і колишній борець, а нині приватний підприємець Віталій Павленко.

О першій годині дня виїхали з Києва й о третій годині ночі були на кордоні. Потім поїхали через Польщу: Люблін, Познань, Щецин... Другий склад повернув на Петркув-Трибунальський, а перший прибув у балтійський порт Свіноуйсьце. Наступного дня о 22 годині автобусні туристи стали морськими, відпливши поромом у південне шведське містечко Істад. За 250 доларів (комітетських) перекантувалися на стільцях у кав’ярні. З Істада в Мальме дісталися потягом. О третій годині дня українців зустріли організатори. А вже через три години хлопці вийшли боротися з росіянами, білорусами, корейцями та всіма іншими, що привезли основні склади.

Ми спеціально, підкреслив Олександр Камач, вирішили надати можливість хлопцям понюхати пороху в поєдинках з дорослими. І дехто виграв по зустрічі. А дніпропетровець Володимир Шацьких, чемпіон світу серед ровесників, став навіть другим.

Через два дні турнір завершився. Умовили організаторів підкинути автобусом до Істада. Й о 10 годині вечора — на знайомий пором. Через чотири години були у Свіноуйсьці. Далі — поїздом до Щецина й потім рідним київським автобусом відмахали 500 кілометрів до Петркув-Трибунальського. Хлопці ще боролися на першості Польщі. А «шведів» польська федерація, спасибі їй, годувала добу.

Тепер повернемося від подорожей до змагань, результатів другого турніру. Тут українські хлопці перемогли командою. Найкращими у своїх категоріях стали чемпіон світу серед юнаків запорожець Максим Подольський і харків’яни Сергій Серженюк із Єгором Кудіновим. Причому в фіналі спочатку поступалися по 4—5 балів, але зуміли взяти гору. З характером хлопці. Ще двоє одержали по «бронзі».

По закінченні змагань команди, возз’єднавшись, поїхали додому, ледь встигаючи розраховуватися за солярку. Опівдні прибули на кордон. І тут Павленко, спасибі, не забув уже в Луцьку погодувати делегацію. Потім вирушили в Київ. А зі столиці поїздом — у Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя... Кому куди.

Цікаво, а як діставалися в Мальме інші команди? Ясна річ, літаками. З Києва ж авіаквиток до Мальме коштує 450 доларів. Але про це молоді українські борці можуть лише мріяти.

Так, це були неофіційні турніри. І брали участь у них не провідні спортсмени, а юніори (хоча йдеться про цілком реальних олімпійців 2004 року). То що, можна не звертати уваги на цей випадок? На жаль, він не поодинокий. Подібне практично ввійшло в норму.

В уже далекому 92-му аналогічним чином українська збірна з велоспорту діставалася норвезького міста Гамар на чемпіонат світу. Як було після цього ганяти на треку й шосе? Або гандболістки броварського «Автомобіліста». Прокотили автобусом через пів-України, подолали Карпатські перевали, аби потрапити на матч єврокубка в румунське місто Залеу. А їхній суперник на повторну гру прилетів. Та й загалом українські гандбольні клуби нерідко обидві зустрічі раунду в таких турнірах проводять на майданчику конкурента. І часто поступаються. Добираються бозна-куди автобусом, грають з інтервалом у день (замість тижня). А якби виступали у звичайному режимі (вдома й у гостях), то, як стверджують фахівці, цілком могли б домогтися успіху. Отак українські спортсмени через брак коштів опиняються в нерівних умовах із суперниками. І наслідки — невтішні.

Та, можливо, випробування, що випали на долю борців греко-римського стилю, загартовують спортсменів? У відповідь Олександр Камач знову посміхнувся: куди там! Але поки що не залишається нічого іншого, крім колесити містами й селами, часом через пів-Європи. Воістину, їхали ми, їхали... І що, так до самісіньких олімпійських Афін?