ЯНЧИН МОНАСТИР

Держава і двір Ярослава Мудрого на початку XI століття суперничали навіть з Візантією. Поріднитися з великим князем київським прагнули мало не всі правителі роздрібненої тоді Європи. Синів своїх князь оженив з німецькими принцесами, цісарівною грецькою, доньками князя Черкеського, графа Саксонського та графа Штадського тощо. Навіть західні історики не завжди називають імена тих наших княгинь, Ярославових невісток. А от доньки великого князя, Ярославни, золотокосі красуні-слов’янки, образи яких донесли до нас фрески Софії Київської, а потім численні книжкові ілюстрації, скульптури, картини, не раз полонили уяву, перо й пензлі західних літописців та митців. Усі три Ярославни стали королевами: Франції, Норвегії, Угорщини. Найбільше знаємо про них з європейських хронік, балад і саг.

З прекрасною Анною-Регіною, королевою Франції, відтвореною у білосніжному мармурі, «зустрічаємося» в Сан-Лісі, поблизу Парижа, де Анна Ярославна з Києва заснувала свій монастир. Про Єлизавету дізнаємося з пісень її чоловіка королевича Гаральда Сміливого, що став-таки королем Норвегії і зятем Ярослава Мудрого. Третю Ярославну, Анастасію, віддано було за угорського королевича Андрія, а коли сів він на трон, Ярославна охрестилася за латинським обрядом і відома в мадярській історії з ім’ям Агмунди.

І хоч не Ярославни, а Всеволодівни, але ж онучки Ярославові, доньки улюбленого сина, теж у ранньому дитинстві були висватані за чужинців. Маленька Євпраксія ще дванадцятилітньою почала свої страдницькі мандри по Європі. Спочатку як цісарева наречена, а 1089 року стала німецькою цісаревою. І, як свідчать західні історики й літописці, гіркою була її доля. П’ять років терпіла жорстоке й страдницьке життя зі старим цісарем, а потім втекла. Знайшла тимчасовий прихисток у княгині Тосканської, скаржилася Папі Римському на чоловіка, що знущався з неї і змушував перейти у католицьку віру. Нічого не допомогло. Десять років тинялася по Європі без засобів до існування. І аж у 1106 році пішки повернулася до Києва і вступила до монастиря своєї рідної (по батькові) старшої сестри Анни. В народі її звали Янкою, а монастир, де була вона ігуменею, — Янчиним монастирем.

Історію поневірянь нещасної молодшої княжни знаємо з прибалтійських хронік і повістей, балад (захоплюючий сюжет охоче використовували літописці), і з роману Павла Загребельного «Євпраксія».

Князь Всеволод — внук Володимира Великого і правнук Святослава, зять візантійського імператора Костянтина Мономаха — був батьком чотирьох дітей. Двоє від візантійської царівни Марії Мономахівни — син Володимир, прозваний на честь вельможного діда Мономахом, і донька Анна. Друга дружина князя, донька боярина Ясеня, якій судилося стати княгинею Анною, — народила Всеволодові сина Ростислава і доньку, названу по-грецьки Євпраксією, що значило «щаслива»…

Анна Всеволодівна — рідна сестра Великого князя Володимира Мономаха, внучка Ярослава Мудрого, небога королеви Франції і її тезка, якщо вірити стародавнім хроністам, була не лише золотокосою й білолицею, справжньою принцесою-білявкою, а ще й розумницею із золотими руками. Та й характер мала лагідний, покірливий. Ще маленькою її просватали за грецького цісаревича Костянтина Дуку. Деякі історики кажуть, начебто з того сватання нічого не вийшло. Літописцям Київської Русі за часів князювання Янчиного батька Всеволода було не до долі його власних дочок — розібратися б у сварах його рідних братів та племінників. А ті історики, що намагалися пізніше пояснити її самотність, не знаючи причин, виправдовували княжну, навіть думки не припускаючи, що у Царгороді не схотіли взяти заміж Анну Всеволодівну. Просто не судилося: батько її нареченого, цісар Костянтин Дука був близькою ріднею по матері. Та справа була навіть не в тому, і виявилася ще більш гіркою, ніж можна було уявити, і більш схожою на долю всіх Ярославн.

З сином візантійського імператора Костянтина Дуки, теж Костянтином, Янка справді була заручена. Ще восьмилітньою. Чекали поки підросте і, як було заведено тоді, «червона лодія із золотими вітрилами» повезе царівну за Руське море. Та раптово і передчасно помер її майбутній свекор, а три брати, сини його, як бувало і в Київській Русі, не поділили між собою владу й імперію. На трон сів Михаїл, а Костянтина і брата його Андроніка разом з матір’ю відіслали до монастиря. І в Києві тоді ж була колотнеча між Ізяславом, Святославом та Янчиним батьком Всеволодом. І було йому не до зарученої донечки. Наречений її став малолітнім монахом, отже княжна мала розділити його долю. І хоч любив її батько й схиляв до науки і доброчинності, не віднайшов для неї кращої будучини, аніж монастир. Щоправда, ставши Великим Київським князем, заходився будувати для доньки нову обітель, названу Андріївською.

Всеволод Ярославич, батько княжни Анни, якого звали «п’ятимовним чудом», окрім мов рано осягнув й інші науки. Він і дочку з дитинства заохотив до грамоти, до книги. Доручав їй навіть переписувати книжки.

Її залюбленість у науку, певно, теж була однією з причин постригу у черниці. Прагнула сама навчити інших усього, що знала. А стала вона, як свідчать вже й наші літописи, однією з найосвіченіших жінок свого часу, що саме собою було дивом. Бо коли в XI столітті у Київській Русі рідко можна було зустріти князя чи боярина, який не вмів би читати й писати, то дівчата, навіть княжни, як правило, нічого цього не знали. За допомогою батька й братів княжна, яку за простоту й доступність частіше звали Янкою, вже другого року після свого постригу, засновує у своєму дівочому монастирі першу школу. Про неї у Лаврентіївському літописному списку зазначено: «Сія же Янка, совокупиши чернорызцы многи, прибываше с ними по манастырському чину», а російський історик Василій Татищев додав: «Собравши девиц несколько, обучала их писанню, також ремеслам, пенію і швенію». Набирає Янка до школи дівчат різного стану, охочих до науки. Як боярських дочок та княжен, так і дочок селян. Навчали у школі грамоти й ремесел, напевне, і прядіння, і ткацтва, і пошиття одягу, і вишивання. Бо вже у ті часи наші предки, що носили здебільшого лляну одіж, охочі були прикрашати її яскравою вишивкою.

Церковні історики переказують і те, що 1088 року, — вже черницею, їздила Анна до Візантії. Офіційно — ніби на побачення зі своєю ріднею по матері, а насправді — щоб знайти вчительок для своєї школи та ознайомитися з системою навчання у патриціанських учбових закладах. Шукала собі помічниць серед жінок-слов’янок, які б погодилися переїхати до Києва. Заодно доручили княжні бути послом православної церкви — 1088 року помер митрополит Іоан II, якого називали людиною «високих помислів і науки». Тож сподівалися, що княжна, внучка грецького цісаря, краще ніж хто інший зможе знайти і привезти до Києва гідного наступника Іоана II. Та, як пише Нестор-Печерський, надіслали з нею митрополита Іоана III, старого скопця, «від якого люди втікали зі страху, бо видавався він їм мерцем». Невідомо, чи привезла вона й вчительок. Але школа її, як і дівочий монастир, мала добру славу й існувала довгі роки. У деяких переказах зустрічаються свідчення про бояринь і княгинь, що навчалися там. Зокрема у Янчиній школі здобували освіту дочки Володимира Мономаха. І арабські, і західні хроністи, що перебували на Русі у ті часи й пізніше, у своїх подорожніх нотатках захоплено відзначають сліпучо-білий, прикрашений візерунками одяг русів-слов’ян. Білі полотняні довгі сорочки, ткані барвисті запаски, узори, якими було розшите і шкіряне, і лляне, і шовкове вбрання. Може, й справді сприяла тому найперша дівоча Янчина школа?

І, може, свідком того є невеличке шиферне пряслице — важки, кільце чи кулька з дірочкою, — деталька до веретена, яку надягають на кінчик для ваги і зручності у роботі? А може, те унікальне пряслице, віднайдене археологами майже через тисячоліття (розкопки 1965—1968 років) з написом «Янъка въдала пряслеъ в Жиръцъ» (подарувала якійсь невідомій нам Жирославі) й справді є достовірним свідченням про ту Янчину школу? І щирим привітанням нам від Янки-майстрині.

З рожевого волинського шиферу виготовляли ті пряслиця не лише на Волині, а й у Києві і продавали по усій Русі. Жінки й дівчата, що не знали грамоти, ставили на них свої відмітки або прикрашали малюночками, а письменні надписували власними іменами...

Історія загубила навіть точне місце, де був Янчин монастир, поруйнований і спалений як і сотні споруд золотоверхого Києва у страшному XIII столітті. Археологи й історики досі сперечаються, де він був розташований. Усі згодні, що у найстародавнішій частині старого Києва, «городі Володимира», десь між Десятинною церквою і князівським палацом, поблизу церкви Святого Федора, теж зруйнованій, напевне, у XIII столітті.

Було б недоречно промовчати тут, що родинним монастирем Всеволода, закладеним 1088 року і побудованим вже у 1096, був всесвітньо відомий Видубецький монастир, що зберігся до наших днів. А про Янчин монастир в Іпатіївському літописі підкреслено: новий храм 1088 року закладено «в городі», і побудований він був для дочки Всеволода Анни і назву свою згодом одержав за її ім’ям.

У 1105 році вже вибудований храм через прорахунки будівельників завалився («увалилася гора святого Андрія»). Але незабаром «гора» була відбудована, тому що, як свідчить літопис, вже у жовтні 1111 року у монастирі було поховано дружину князя — «княгиню Всеволожу», а 1112 року й саму Янку. «Там же 1112 преставися Янка дщи Всеволожа, сестра Володимира, месяца ноября в 3 день, положена бить у церкви св. Андрея, юже бе создал отец ея».

Янчин монастир ще довго слугував усипальнею нащадків Всеволодових. Тут, окрім дружини й дочки князя, були поховані його онук, київський князь Ярополк Володимирович, і правнук Володимир Андрійович, князь Дорогожицький та ще багато його рідних. Спроби відшукати їхні поховання, як і підвалини монастиря, не увінчалися успіхом. За висловом відомого археолога Михайла Каргера, що розкопав багато історичних споруд Києва, свідчення про місцезнаходження Янчиного монастиря — «Неподалік від Десятинної церкви» — стало для нас «переказом глибокої давнини».