А ВІН БУВ ПОЕТОМ... З НАГОДИ ЮВІЛЕЮ ЛЕОНІДА ВИШЕСЛАВСЬКОГО

До свого дев’яносторіччя Поет не дожив трохи більше року. Загинув. За донині «нез’ясованих обставин», у грудні другого року нового тисячоліття.

А народився на світанку ХХ століття. У рік початку тієї Першої світової війни, імперіалістичної. Всі лиха й жахи її ніщо порівняно з жахами останніх битв людства, учасником і свідком яких стало його покоління і він сам. Фронт, солдат, який замерзає в болоті, сапер на Карловому мосту в Празі... Міста в диму та вогні, а потім — «наш Старобельськ», «наш Псков», «наш Київ». І радість Перемоги. «Нам было дано возвратиться», — напише поет в одному з кращих своїх віршів. Повернутися і стати лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, літературної премії імені Павла Тичини, міжнародної премії «Дружба», членом Академії екологічних наук України. Уже двадцять років тому його назвуть «провідним російським поетом в Україні». Добре, щире і високе слово скажуть про поезію Леоніда Вишеславського Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Ушаков, Михайло Свєтлов, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, Едуардас Межелайтіс, Борис Олійник та багато інших. А Юрій Гагарін напише коротку, але чудову передмову до «Зоряних сонетів» поета-киянина.

Творчість Леоніда Вишеславського вже досліджувана в дисертаціях, у його архівах — численні листи читачів, шанувальників і колег, сповнені любові та вдячності і найрадісніших, найкращих побажань.

18 березня нинішнього року майстру виповнилося б дев’яносто.

Миколаївська колиска

Йдучи за багатьом відомою фразою, збагнути душу поета й проникнути у витоки його творчості можна, лише здійснивши подорож на його батьківщину, у ті потаємні місця, де зробив він свої перші кроки по землі. Так сталося, що рідні й пам’ятні місця в нас із поетом одні й ті самі. Колись заштатне «маленьке місто на півдні», а нині — місто-трудівник, місто кораблебудівників і добувачів крилатого металу, місто білих і «червоних» вітрил, місто мрійників і мореплавців. Саме тут, у Миколаєві, у сім’ї інженера народився поет. Так розпорядилася доля, що своє паломництво в Миколаїв ми здійснюємо одним великим гуртом земляків у комфортабельному автобусі у вересні 2002 року. Їдемо на День міста. Свято всіх миколаївців — і нинішніх, і колишніх.

Леонід Миколайович — на передньому сидінні, щоб ніхто не заважав «патріархові». Він навіть у віршах жартував над цим своїм званням: «Тягостно облик носить патриарший…» Та шлях довгий, день спекотний, і краще йому посидіти самому.

В автобусі гамірливо, весело. Пісні, імпровізовані розповіді добровільних гідів, спогади й просто радісне спілкування близьких за духом і прагненнями людей. Звісно ж, особливо охоче всі слухають поета, людину, яка назвала своє улюблене місто «городом белых акаций и черных ночей» — пісенний і особливо популярний у Миколаєві рядок.

Поет розповідає про себе. Про те, що народився в будинку діда, протоієрея Харлампія Івановича Платонова на Інгульській слобідці, про церкву Святої Марії Магдалини, в якій служив дід, про слобідські вулиці, про те, як випилювали на Інгулі взимку кришталеві квадрати льоду...

Дорога тягнеться сотні кілометрів. Неодноразово бере до рук мікрофон Леонід Миколайович, і ми немов бачимо той одноповерховий будинок при церкві над Інгулом і слухаємо ліричні рядки його віршів:

Стою над тихой,
медленной водою

на глинистом, изрытом берегу.

И от картин,
встающих надо мною,

глаз отвести,
как в детстве, не могу…

Це — з «Колыбели». Далі звучать «Ингульская слободка», «На раннем рассвете», «День рождения», «Шелковица», «Колокола» й ще десятки автобіографічних рядків.

Сижу на Советской
(бывшей Соборной)

Под тентом кафе,

На веранде узорной.

И дивное что-то мерещится мне,

Хоть я и не выпил ни грамма:

Идет гимназистка
по той стороне.

Передничек. Бант.

Моя мама…

З особливим трепетом слухаю ці рядки. Знаю, мама поета, Клеопатра Харлампіївна Платонова, навчалася в миколаївській Маріїнській гімназії. (1944 року гімназія стала середньою жіночою школою № 5, і мені теж довелося в ній навчатися. Наприкінці сорокових там запровадили майже повну гімназичну форму.) Мамі поета, у ті роки зовсім юній дівчинці, доводилося і в грязюку, і в холод ходити зі Слобідки пішки, на той час це була далека околиця. Та вона витримала всі випробування, успішно закінчила гімназію, знала іноземні мови, а рідними в неї були і російська, і українська. Мама часто читала синові напам’ять казки Пушкіна й «Кобзар» Шевченка. Від діда і бабусі почув онук перекази, думи та билини теж двома мовами, іноді й старослов’янською, а то й старогрецькою — бабуся була грекинею. І не випадково дослідники творчості поета напишуть пізніше, що древо його поезії «бере для свого розвитку творчі соки з грунту двох найближчих слов’янських культур. Це надає йому сили та особливої привабливості».

У будинку діда на Інгульській слобідці у великій дружній сім’ї, де підростало п’ять синів і чотири дочки, панував особливий дух — дух християнської любові до людей і рідної природи. «Где бы жить не пришлось — я всегда в этом доме живу», — напише через роки Леонід Миколайович.

Пам’ять поета повертає нас до рідних місць. А він мріє неодмінно пішки пройти слобідськими вулицями від Інгула і площі колишнього заводу «Руссуд» до місця, де стояв дідів будинок, вклонитися церкві, в якій служив отець Харлампій, де почув онук свій перший дзвін.

Какие дни! Какие годы!

В волнении едва дыша

вхожу под те пустые своды,

где крепко строилась душа.

Сковородинівське коло

«Подумати лишень: їду в Павлівку! — вигукне поет у 1980-му. — Довго ж я туди збирався...»

Павлівка — українське село в Богодухівському районі Харківської області, не тільки для Леоніда Вишеславського «в единый круг свело ценности, взращенные веками». Павлівка, Богодухів, а далі — Гути, Одноробівка, Золочів — усе це, як казали в давнину, Слобідська Україна, Слобожанщина, якою мандрував із торбинкою Григорій Сковорода. Він і похований там, у селі, яке носить тепер його ім’я.

Не з торбинкою за спиною, а в цілком сучасному автомобілі вирушає в подорож Слобожанщиною Леонід Вишеславський — уже відомий в Україні поет, який творить російською мовою, автор майже трьох десятків поетичних збірок. І ця мандрівка Сковородинівським колом, а також цикл поезії й есе, породжених ним, відкривають ще одну сторінку біографії поета, ще один шлях у край його дитинства. Книжка «Сковородиновский круг» стала справжнім шедевром поетичної лірики. Авторські міркування в прозі, притчі Сковороди й поетичні резюме сучасного поета наприкінці кожної главки — це розмірковування людини, яка осягає мудрість буття останньої чверті ХХ століття.

Через двадцять років останню книжку, що вийшла 2000 року, поет так і назве — «Мой век». І там, і тут — філософський смисл вічних істин.

Мой век… Он не был добр и тих,

в нем — гром свои
отмерил тропы,

в нем для меня — две мировых

и две имперских катастрофы.

В нем — боль кровоточащих ран,

свет, не пробившийся сквозь тучи,

и тот чудовищный обман,

который возвышал и — мучил.

И все же я благодарю,

что мне дозволила природа

на склоне лет узреть зарю,

Зарю Двухтысячного Года!

…А тоді, 1921 року, після першої імперської катастрофи, сім’ї священика Платонова довелося залишити Миколаїв та переїхати до Харківської області. Дід одержав парафію у Павлівці, і майбутній поет певний час навчався в школі, викладання в якій велося українською мовою.

Это там предо мною возник

в блеске вишен,
лент и губ девичьих,

многострунный песенный язык —

истинная нежность и величье.

Навчався Леонід Вишеславський у цій школі недовго, а потім, як він сам напише, «батьки відвезли мене до Харкова».

Харків — особливий розділ у житті поета-початківця. Свій перший вірш написав він саме в Харкові в березні 1925 року. Харків — це і його дружба, і по-справжньому родинні стосунки з двома цікавими, видатними людьми — вітчимом Леонідом Гавриловичем Платоновим, захопленим викладачем біології, людиною величезних знань і надзвичайно широкого кругозору, а також його рідним братом, українським письменником і вченим Юрієм Платоновим. Від них — любов до біології та астрономії.

Але Харків — це і школа «Металіст», і перші публікації в журналах «Красное слово» і «Молодая гвардия». Юний поет, розкритикований за вірші «Природа» і «Солнце», за порадою старших колег, написав вірші «Ударная ночь» та «Бригада литейщиков». На той час він був уже студентом робфаку.

А в Павлівці 1980 року вже відомий поет стояв, роздумуючи, перед шкільними дверми... Заходити? Не заходити? Нікого з колишніх учителів уже немає, та й навчався він тут недовго. Але спогади про мудрого вчителя Федора Микитовича, його розповіді про величезну роботу розуму й серця Григорія Савича Сковороди, перед яким педагог схилявся, як перед людиною, «чиє життя було присвячене людям, їхньому щастю і правді», — не залишили сумнівів. Поет ввійшов у той новий клас, де шанували й любили свого земляка-філософа, знали все про життя і творчість великої Людини.

Філософські паралелі «Круга...» про минуле та майбутнє стали кращими сторінками циклу.

Поет-філософ запитує нас: «Разве не любовь все соединяет, строит, творит, подобно тому, как враждебное разрушает?» Він запитує самого себе й відповідає самому собі: «Любовь. Что творит? — Любовь. Что сохраняет? — Любовь, любовь. Что дает наслаждение? — Любовь, любовь, начало, середина и конец, альфа и омега».

Зізнання Сковороди в тому, що для нього немає нічого дорожчого й солодшого, ніж душа, яка його любить, породжує в серці поета кінця двадцятого століття рядки щонайтоншої та глибоко філософської лірики, проте не без лукавинки:

Быть божеством
не каждому дано,

хоть у людей
божественного много.

А ты меня уже давным-давно

своей любовью превратила в бога.

……………………………………

Не перечислить всех ее чудес,

что каждый день
она волшебно множит.

Но, поднимая сердце до небес,

она его оттуда сбросить может.

А далі — роздуми про людину, у житті якої було все, крім щирої сердечної радості. «І знову подумалося про Сковороду, який зазначав, що головне в житті людини — серце. «Без ядра орех — ничто, точно так же, как человек без сердца. Сердце есть корень, солнце, глава и царь человеку».

Фронт

Про серце, що птахом випурхнуло з грудей вмираючого, завіяного заметіллю солдата, — одна з найкращих ліричних балад Вишеславського. Свого часу вона запала в душу не одному юному поетові й читачу. З неї Іван Драч розпочав і свою передмову до двотомника «Избранного» Леоніда Вишеславського — «…И выпорхнуло сердце».

Поезію неможливо переказувати. Її треба читати рядок за рядком. І не процитувати тут баладу. Динамічна, емоційна, вона свого часу неодноразово звучала по радіо та з естради. Душевністю і щирою скорботою зворушували слова про бійця, який замерзає в степу, — «кругом враги, и некуда податься».

К утру замерзший человек

уснул навек. На крылья век

слетел уже усталый снег.

Не слышит мертвый ничего…

А из-под куртки у него

вспорхнуло сердце.

Під час поїздки на Миколаївщину ці рядки звучали з вуст автора, і нас захоплювала молодеча пам’ять поета. Він читав дивовижно багато віршів напам’ять — і своїх, і чужих. Рядки про війну звучали переконливо й вірогідно.

Війну Леонід Вишеславський пройшов від першого до останнього її дня. З липня 1941-го і до самої Перемоги. Пішов на фронт, будучи членом Спілки письменників, аспірантом університету і викладачем педінституту. В армії служив літпрацівником і спецкореспондентом кількох армійських газет. Неодноразово бував на передовій. Перед закінченням війни став літпрацівником газет Південно-Західного та 1-го Українського фронтів. А якщо говорити мовою довідкового видання «Письменники України у Великій Вітчизняній»: «брав участь в обороні Харкова, Києва, Херсона, Ростова-на-Дону; визволенні Харкова, Києва, Житомира, Тернополя, Львова, а також Кракова, Праги. Був поранений і контужений».

На парадному піджаку, що його поет соромився вдягати навіть у свята, — стрічки орденів Вітчизняної війни обох ступенів, Червоної Зірки, Дружби народів, «Знак Пошани» і безліч медалей. Далі в довіднику перераховані книжки Вишеславського, в яких утілено героїку війни. Їх більше десятка. А ще — безліч публікацій у центральних газетах і журналах.

В «Избранном» кращі твори про війну зібрано в розділі «Фронт». У них — справжня історія Великої Вітчизняної, конкретні свідчення очевидця «дней поражений и побед», скорбота відступу... «Толпы беженцев. Дети и скарб на возах, в тучах пыли и мух угоняемый скот. Долго с камнем в груди, темнотою в глазах мы глядим молчаливо на этот исход»…

А в «Дороге на Николаев» — вірші з 1941-го — особливо запам’ятовується образ воєнного лихоліття: «Дома, возмездие и гнев за каждой стенкой притаив, стоят, от сажи потемнев, глаза бумагой залепив».

Безпосередні враження тяжких доріг війни, прості щоденникові записи несуть таку емоційну наповненість, що й через десятиліття їх не можна читати і слухати без хвилювання. І тому особливо зрозумілі щирий гнів та обурення поета, викликані повідомленнями про те, що кіноепопея про Велику Вітчизняну війну йшла в кінотеатрах США під назвою «Невідома війна».

Я, пройдя среди громов
и средь молний,

лютый холод изведав и зной,

до скончания дней переполнен

«неизвестною» этой войной.

Та й серед громів і блискавок, у важкі й сумні хвилини війни рядки Леоніда Вишеславського сповнені найщирішої віри в Перемогу. В одному з найкращих своїх творів, а може, і всієї воєнної лірики — «Чайка», що дав назву одній із його книжок, поет вимовив слова, які стали рефреном для багатьох: «Нам было дано возвратиться. Такими уж мы рождены». Написано ці рядки в серпні 1942-го. Вірш про мудрокрилого птаха чайку, яка крізь бурі та знегоди завжди повертається до рідного гнізда, прикрашав чимало збірок поезії воєнних років і книжки автора.

Хрестоматійні рядки про війну Леоніда Вишеславського, що стали відомими всьому світу, процитувала перша людина Землі, яка побувала в космосі. Юрій Гагарін прочитав їх, відповідаючи на запитання допитливих кореспондентів: «Чи любите ви поезію?» Він пам’ятав вірші про солдата, який дві ночі не стулив очей біля кулемета і першим на світанку ввірвався до визволеного міста. «Он слезы радости заметил в глазах у женщины чужой».

Курсант Оренбурзького авіаційного училища читав ці рядки на обласному конкурсі художньої самодіяльності. Ось тільки прізвище автора забув. Це інтерв’ю з’явилося в центральних виданнях, а пізніше й у статті Юрія Гагаріна, опублікованій у «Правді». Текст віршів наводився повністю, але прізвище автора знову не вказувалося.

Лист із цілою пачкою віршів, подякою за публікацію й увагу до творчості летить у «Правду» з Києва негайно. Невдовзі в газеті з’явився ще один виступ Гагаріна. Перший космонавт написав, що йому дуже сподобалися вірші Леоніда Вишеславського: у них без зайвих слів, коротко і ємно сказано про головне.

Зоряні сонети

«Пачка стихов», відправлена в «Правду», — рукопис книги Леоніда Вишеславського «Звездные сонеты», що принесла пізніше особливу популярність українському поетові. А стаття Юрія Гагаріна у відповідь на його лист стала передмовою до них. Хочеться процитувати її майже повністю. «Поет Леонід Вишеславський, чий вірш «Визволитель» був згаданий у книжці «Дорога в космос», надіслав мені рукопис своєї нової поетичної збірки «Зоряні сонети». Мені дуже сподобалися ці вірші. Це краще, що за останній час я читав про космічні польоти...

Леонід Вишеславський малою кількістю слів сказав багато чого. В його сонетах усе на місці, надійно та прекрасно, і немає нічого зайвого, усе, як на космічному кораблі».

Ця невеличка книжечка, що принесла поетові справжню славу, визрівала не один рік. У ній успадковане від вітчима і дядька прагнення до розгадки таємниць світобудови, вміння бачити і рух небесних світил, і кульбабу, що тягнеться до сонця, і пробудження від зимової сплячки «маленького муравья». А ще — здатність у порухах материнської руки, яка розгойдує дитячу колиску, бачити вічність. Завдяки цьому «Звездные сонеты» сповнені глибокої людської мудрості, ніжності та краси, вчать осягати «души неведомые дали, миры звезд». А головне — любити.

Любимый мой,
какие в мире звезды!

Ты погляди! Ты только погляди!

Рецензенти книги і дослідники творчості Вишеславського у своїх відгуках про «Звездные сонеты» відзначали не тільки їхню філософську глибину, емоційність та духовну наповненість, а й новаторський підхід поета до самої форми вірша, яку він майстерно використовував, описуючи події, що вразили світ («Прошло лишь сто, сто небольших минут, а на Земле уже иная эра, которую космической зовут») і тут же — розмірковування про споконвічні людські почуття та пориви, що прийшли до нас із найглибших часів: «Видишь сад? Он твой. А я твоя навеки»…

Є в «Звездных сонетах» і один чудовий вірш, що виявився пророчим, — «Сонет моей звезды»:

У каждого своя звезда.

Об этом давным-давно
от бабки слышал я

и, всматриваясь в звездные края, я думал:

и моя там светит где-то…

Початок шістдесятих. Цій невідомій зірці звіряв свою душу поет і шукав, дивлячись у небо: «Де ж вона?»

У жовтні 1986 року Леонід Вишеславський одержав конкретну відповідь на своє риторичне запитання. Це було «Почесне свідоцтво» Інституту теоретичної астрономії Академії наук СРСР, який очолював у Радянському Союзі дослідження малих планет, підписане директором Інституту теоретичної астрономії С.Лавровим і першовідкривачем М.Черних. У ньому повідомлялося: «Цим свідчить, що мала планета № 2953, відкрита радянськими астрономами, одержала назву на честь Леоніда Миколайовича Вишеславського. Відтепер ця невід’ємна частина Сонячної системи називатиметься мала планета (2953) VYSHESLAVIA (Вишеславія)».

Може, там, на Вишеславії, знайшла притулок чутлива й тонка душа поета. Але живе вона і в Києві, у його рідному будинку на вулиці Богдана Хмельницького, 68, у його кабінеті. Тут усе як колись: «Кобзар» і Пушкін на столі, картини й метелики в рамах на стінах, маленький столик посеред кімнати, за яким він так любив працювати, мереживна фіранка на вікні. Старий гарний письмовий стіл. У книжковій шафі — товстелезні томи стародавніх, ще дідівських книжок — «Христианство», «Толкование Библии», знаменитий атлас «Бабочки» Ламперта, виданий ще в ХІХ столітті. Його пристрасті, його захоплення. І книжки класиків, сучасників, друзів із добрими автографами.

Любимий онук Гліб і дочка Ірина (пам’ятаєте: «Скоро ль дочку свою из объятий жены я приму не во сне, а схвачу наяву?!» — із віршів 41-го) показують останні книжки діда й батька, розповідають про нього. Вони обоє — художники. Ірина — живописець, працює в різних жанрах, найчастіше — в манері постімпресіонізму. Її роботи експонуються в багатьох музеях України та Європи. Гліб — художник-графік, ілюструє друковані видання, передусім останні дідові книжки. Він також видає часопис «Совіарт». Чотирнадцятирічний Кирило, правнук поета, навчається в школі і, як усі хлопчики його віку, захоплюється комп’ютером, а ще — астрономією.

На моє прохання Ірина з Глібом підраховують кількість видань — виявляється, п’ятдесят три. Це лише книжки. А скільки публікацій у товстих часописах, тижневиках, збірниках. Говоримо про останні видання: «Лирика» — 1999 рік, «Николаевская колыбель» — 2000 рік, «Мой век» — 2000 рік.

Коли вмирає поет, із ним йде цілий світ. Відходить епоха. Та людям залишається не лише уторовані ним шляхи й ліричні рядки книжок. Залишаються заповідана світові любов до людей, краса, чуйність, ніжність. Свій шлях пройшов він гідно і чесно. «А был он поэтом. Влюбленным. Земным».