СТЕП І БІЛІ ХМАРИ ОЛЕКСАНДРА СИЗОНЕНКА ДО ЮВІЛЕЮ ПИСЬМЕННИКА І ПУБЛІЦИСТА

Доля таких письменників, як Олександр Сизоненко, і загадкова, і важка, і часом трагічна. А творчість ніколи не поділяється на періоди, плине собі у тому руслі, де є береги, обов’язок перед часом, перед самим собою. Історія оповідей Сизоненка, чи то прозових, чи публіцистичних (між іншим, завжди пристрасних!) — власне історія степового українства. Його образи привабливі тим, що вони неповторні й незнищенні. Їх не змогли розтоптати війни, що точилися й точилися у безкраїх південних степах. Вони безсмертні. Бо кожний, хто бився поруч з ними, долаючи ворога, запам’ятав мудрі й привітні обличчя степовиків, їхню м’яку добру говірку, вміння у найскладніших ситуаціях не втрачати людяності.

…Затишний дворик з фонтаном і кленами, здається, на Спаській у Миколаєві. Одразу після війни тут містилася обласна газета і збиралося літературне об’єднання. Недавній командир мінометної обслуги, а тоді робітник суднобудівного заводу імені Андре Марті на одному з тих зібрань читав своє вимріяне, вистраждане оповідання. Назва його забулася. А от постать та прізвище залишилися в пам’яті. Високочолий, кремезний, може, аж занадто стрункий, худорлявий та блідий не по сезону. Коли Олександру Олександровичу нагадали ту давню зустріч, він пояснив так: «Я ж тоді ще довго по війні мандрував по госпіталях». Вижив! Пішов працювати на завод, почав писати.

Може, це оповідання, а може, й інше було надруковане у шостому номері «Вітчизни» за 1949 рік. Звістку про те першим передав татові дворічний синок, простягаючи конверта з червоним прапорцем у лівому горішньому кутку — знаком журналу. Мама залишила, бо сама пішла на завод у нічну. «Він сяяв обличчям і очима в надії, що нарешті візьму його на руки. Та я не взяв. Той конверт був для мене важливішим за сина: я щодня чекав відповіді з журналу вже місяців зо два». Обнадійливі слова: «Ваше оповідання схвалено до друку» були підписані Олесем Гончаром.

Це — початок.

Мине три з половиною десятиліття, тридцять п’ять років творчості. Видатний український прозаїк Олександр Сизоненко буде удостоєний найвищої літературно-мистецької нагороди — Шевченківської премії 1984 року. За трилогію «Степ». Високохудожня, яскрава, прониклива розповідь про перші місяці великої страшної війни — літо-осінь 1941-го. Не лише гімн солдатам, які полягли у ті перші дні вітчизняної, а й пісня, ода південному українському степові, що не так давно був Диким полем.

«В міру своїх сил і здібностей я намагався звеличити подвиг радянських народів у священній Великій Вітчизняній, а разом з тим розвінчати війну, показавши, скільки приносить вона трагедій і мук, страждань і смертей. І немає вищого завдання, як боротися проти війни, не допустити її, особливо зараз, коли так загострилася ситуація в світі, коли термоядерна війна може знищити прекрасну нашу планету — пристанище і колиску людства».

Ці слова, сказані у 84-му в залі, де вручали премію, письменник повторює й сьогодні. Він залишається таким донині. Не схибив, не зрадив. Ані себе, ані друзів, ані свій народ. Герої роману — бійці армії, що стала проти чужинців. Ровесники — земляки й побратими письменника — і до тепер почуваються солдатами тієї далекої жорстокої справедливої битви.

1949—1984. Відстань між цими датами — три з половиною десятиліття — увібрала і розмай життя, і розквіт таланту, коли епітети перед прізвищем письменника у звітах та офіційних інформаціях змінюються почергово: «молодий», «відомий», «видатний». Віхи письменницьких здобутків Олександра Сизоненка промовляють до нас образами героїв його творів — людей високих помислів і моралі, роботящих, чесних, що живуть тривогами і болями своєї країни. Від найперших збірок оповідань «Рідні вогні», «Жду тебе на островах», «Для кого живеш на світі», потім книжок повістей «Зорі падають у серпні», «На веселому роздолі», «Пауль, Петер, Йоган», роману «Білі хмари», а також вищеназваної трилогії «Степ». Роман «Корабели», за який, може, найбільше дорікали авторові критики та завжди любили земляки.

Сизоненко — трудівник. Його книжки — і великі, і малі — це результат великої праці, яка за життя письменника завжди сприймається суперечливо, у нас в Україні — особливо. Величезні художні полотна, мову, витончені ліричні відступи, портрети, архітектоніку творів Олександра Сизоненка справжній читач завжди вмів поцінувати. Вже згадані «Білі хмари», «Степ» — скільки тут класичного письма, тонкого, душевного. Автор наполегливо шукає слово, що стає в рядок і творить справжню літературу. Вона не підвладна несталим соціумам, політичній заангажованності з їхніми сподіваннями на майбуття. Справжня література вічна.

«Найдорожча, наймиліша, найулюбленіша моя книжка — «Білі хмари». Не так і давно написані автором ці слова. А для багатьох читачів найулюбленіша й наймиліша з часу її першого прочитання. Як і для нас. І не лише тому, що один із авторів цієї статті зростав і вчився зовсім поряд з Баштанкою і рідними були ті ж самі степи, вибалки, толоки і дороги. Схожими — долі батьків, друзів, ровесників. І, мабуть, найголовніше — шана і дух сім’ї. Сюжет роману — простий: дорога до смертельно хворого батька. Думи і спогади поринають у глибини пам’яті, історії віків. Бентежать душу. Там, за маминою і батьковою хатою, живуть і птахи, і сонце, і земля, і твій рід, і твої перші кроки. Більшість людей носить це у серці повік. Як не погодитися з автором!

Життя письменника завжди було не з легких. Цитувати б і цитувати із книжок Олександра Сизоненка свідчення про події, його ліричні відступи. Про омріяний степ і коней на вигоні, про кавуни і славну Баштанку, несходимі степові дороги, про багатостраждальну Ново-Олександрівку, про те, як розкуркулювали сусідів, як забрали батька. І про себе — тактовно, з повагою до читача. Не проминеш і хвилюючої розповіді письменника про смертельне поранення на Фрідріхштрасе 28 квітня 1945-го. «Мене було майже вбито у Берлині, за кілька кроків від Рейхстагу». Не раз вихопиться потім і у розмовах, і на папері. Бо тяжке те поранення усе життя дається взнаки.

Ніде правди діти, це стверджує і сам письменник, він має щасливу творчу долю. Дев’ять романів, трохи більше повістей, десятки оповідань чи не у тридцяти книжках дійшли до читача. Багато з них перекладено російською, польською, болгарською, німецькою, англійською, естонською, казахською, таджицькою та іншими мовами. І не стоять вони, припадаючи пилом, на стелажах бібліотек. Їх читають.

Після знаменного для нього 1984-го, коли у всіх на устах став «Степ», писалися не лише романи та повісті («Мить і вічність» — 1986, «Далекий Бейкуш — 1990), а й нариси, есе, літературознавчі розвідки. 1979-го склали навіть одну з помітних публіцистичних книжок — «Хліб з рідного поля». Розбіглися по періодичних виданнях, а то й лежали у столі, чекаючи на свій час. Усі разом вони й склали неординарну Книгу талантів — «Не вбиваймо своїх пророків» (2003 р., Київ). Здається, ще не сказано про неї у пресі жодного слова, відкладено й презентацію на кінець вересня. Але нам вдалося побачити її сигнальний примірник, а згодом і одержати з дарчим написом із рук самого автора. Цей грубезний том — щоденний самоаналіз, самооцінка, добре слово про друзів і недобре про недругів, роздуми про людину, про талант, розповіді про зустрічі на творчих шляхах, вдячність учителям і натхненний опис часу залюбленої у життя і навколишній світ людини. Читач ніби повертається у ті далекі роки, стає свідком подій, що не могли не відбутися, бо такою була доля майже кожної талановитої людини. І разом із письменником ми обурюємося зневагою до усього рідного, кревного.

Ось він Олександр Сизоненко, на передній сторінці цього тому. Сьогоднішнє фото. Ставний, кремезний, зі щирою усмішкою. А погляд ніби запитує: «Ну то що? Прочитали, побачили? Вразив я вас, молодих, старий?» Але ж — не старий! Сповнена сил і творчого натхнення людина. Знаємо, підрізало горе — пішла з життя дружина, кохана Галя, Галина Дмитрівна. Вона була поруч, коли складалася і ця книга, що стала в його роки подвигом. «Не вбиваймо своїх пророків!». Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Олександр Довженко… А ще — Тургенєв, Толстой, Лєсков, Чехов, Твардовский, Симонов, Бондарєв... Поспіль — Гмиря і Гришко… Імена, імена… Але більше — про побратимів-письменників, талановитих друзів, яких щедро посилала доля.

«Добрим генієм був для мене Олесь Гончар», — скаже Олександр Сизоненко у кількох, може найкращих своїх розповідях про людину, зустрічі з якою випадали від того сорок дев’ятого впродовж життя і були для обох «постійною радістю». Радістю, а коли і смутком, видавалися зустрічі з Андрієм Малишком, Григорієм та Григором Тютюниками, Василем Земляком, Ліною Костенко, Миколою Вінграновським та багатьма-багатьма ровесниками й побратимами: у цій книзі —понад сто робіт. Багато й про молодих. Нових, «припізнілих друзів», яких доля посилає і зараз: Дмитро Кремінь, Павло Вольвач, Володимир Базилевський, Дмитро Іванов, Микола Луків, Теодозія Зарівна, Марія Матіос…

«Чому я пишу про них? Тому, що не можу не писати. Само пишеться. Хочеться йому, вже обтяженому літами і розумінням справжнього, сказати їм, молодшим, добре і підбадьорливе слово. Усі заклопотані собою, і не так багато старших письменників, здатних помітити талант, порадіти за нього й привітати…».

Дорікають часом: «Ви і про себе пишете!» «Пишу, — відповідає. — Доля зводила мене з великими сучасниками, то чому б не написати про них з найближчої та найінтимнішої відстані, так, як воно було?»

Гортаємо сторінки ще й ще раз. В них — велика душа автора, його любов до людей, його щире серце. Як і на сторінках усіх його творів.

…Осінь. У степах, увічнених рядками Майстра, шумлять вітри, земля віддає людям свої плоди, дихає, живе так, як і жила мільйони років дотепер. Стоять пам’ятки історії, дощі падають на могили предків. Велич письменника Олександра Сизоненка не скороминуща. Він лишає нащадкам образи людей — талановитих, чесних, добрих серцем, великих трударів.