ЯК СИДІР КОВПАК ДО ВІЙНИ ПАРТИЗАНИВ

Два Георгіївських хрести за віру, царя та Отечество і дві Георгіївські медалі вручав йому особисто імператор усія Русі Микола ІІ. А двома Золотими Зірками Героя Радянського Союзу — вкупі з двома орденами Леніна — нагороджував непомазаний комуністичний імператор Йосиф І, чиїй необмеженій владі, якби міг, позаздрив би останній з правлячого дому Романових. Обидва ці факти біографії вмістилися в одну й ту саму долю. На ім’я Сидір Артемович Ковпак.

Це він, Ковпак, який на початку Великої Вітчизняної в тилу ворога пішов у ліси, зумів з розрізнених партизанських загонів Сумщини створити багатотисячне з’єднання. Бійці лісового фронту пускали під укіс ешелони, підривали мости, громили німецькі комендатури й штаби, поліцію, польову жандармерію, відважно зав’язували бої навіть з регулярними частинами вермахту. З’єднання під командуванням Ковпака прославилося своїми стокілометровими рейдами по тилах німецьких загарбників. У рейді з Брянських лісів на Правобережну Україну ковпаківці з боями пройшли Гомельську, Пінську, Волинську, Рівненську, Житомирську та столичну, Київську, області. Сорок третього року вони прорвалися навіть у далекі Карпати, спалили в Карпатському рейді запаси нафти та нафтопромисли, що постачали пальним гітлерівську армію. Двома Золотими Зірками й було відзначено його партизанські подвиги.

З легендарним партизанським
командиром у середині шістдесятих років я, молоденький журналіст, неодноразово зустрічався за різних обставин. Удома на Липках, де він пригощав мене пахучим, з димком, окостом дикого вепра, щойно привезеним йому з коптильні колишніми сумськими партизанами. У службовому кабінеті у Верховній Раді, де два десятиліття поспіль, із сорок сьомого і майже до самої смерті, Ковпак незмінно посідав крісло заступника Голови Президії, тобто по-нинішньому— віце-президента. На урядовій дачі в Кончі-Заспі, за нескінченною, пофарбованою в зелене глухою огорожею з прохідною. Вартовий з охорони КДБ прискіпливо вивчав редакційне посвідчення «Вітчизни» й одночасно скоса зиркав на мене: звіряв фото з оригіналом.

Ковпак зустрічав мене за прохідною, на тінистій алейці, й ще віддалік вразив незвичайністю дачного одіяння. Вбраний він був у подобу довгого, до п’ят панського халата, але зшитого з сірого форменого сукна, яке йшло на офіцерські шинелі. Для посилення схожості зі старосвітською одежиною кравець (певно, з урядового ательє «Комунар») до замовленого йому творіння, досить чудернацького після номенклатурних уніформ з ратину і пижика, приладнав атласні шалеві вилоги, а на груди — брандебури з крученого шовкового шнура. Незвичайне вбрання вінчала червона з чорним феска. Вона надавала і без того монголоїдній зовнішності колишнього партизанського командира, із сивою борідкою клинцем, але без вусів, геть екзотичного східного вигляду. Згодом, за обіднім столом, Ковпак пояснить:

— Приймав, розумієш, у Верховній Раді турка з їхнього уряду. Він і презентував.

Тоді я чимало писав про Ковпака — і нариси, і інтерв’ю, і статті, перекладені, до речі, англійською, для журналу, що видавався для Америки, «Сов’єт лайф», і навіть норвезькою — для щотижневика, що виходив у Норвегії, «Сов’єт нют». Але багато про що, характерне для Ковпака, я довідався принагідно, писати про таке тоді заборонялося…

«Нужно сохраныт
для Украины народного героя»

Бодай такий приклад. Багаторічний помічник Ковпака Володимир Олексійович Неверович, різаний-перерізаний хірургами колишній матрос, який по війні аж три роки провалявся по госпіталях, під великим секретом повідомив мені:

— Я перешерстив бойові операції з’єднання Ковпака, усі без винятку, — він навіть стишив голос. — Не для преси: знаєш, у кого він тактику запозичив?

Володимир Олексійович саме працював над літературним записом книжки Ковпака «Солдати Малої землі», і, крім усних спогадів Сидора Артемовича, за матеріал йому правив штабний «Щоденник бойових дій». Там ретельно, день у день, задокументовано всі, навіть найменші, сутички з ворогом. Цей неоціненний документ ковпаківський начштабу Базима виніс на собі з оточення після Делятинського бою. Наприкінці Карпатського рейду біля цього гірського села було оточено і фактично знищено партизанське з’єднання Ковпака, загинув комісар Руднєв із сином Радиком. Я був уже ознайомлений із цим майже готовим рукописом (переклав українською й опублікував у журналі «Вітчизна» з півсотні сторінок зі своїм нарисом-передмовою), але відповісти на поставлене запитання не зміг.

Неверович перейшов на шепіт:

— У батька Махна! Просто копія, віриш?!

Вимовивши крамольне на той час ім’я, він зробив страшні очі:

— Тільки Махно вихором налітав на тачанках звідкілясь зі степу і туди ж повертався. А Ковпак зненацька вискакував з лісу, бив — і назад у ліс.

До речі, коли ця книжка з підзаголовком «З щоденника партизанських походів» вийде друком у видавництві «Радянський письменник», Ковпак подарує її мені.

— Володю, принеси-но нашу писанину юнакові, — звелів він Неверовичу.

А потім довго морщив чоло над розгорнутою книжкою, кректав, крутив авторучку в неслухняних пальцях. І нарешті розмашисто черкнув підпис.

— На! — віддав книжку помічникові. — Додаси, шо сам знаєш.

У себе в кабінеті Неверович над підписом свого патрона — синім чорнилом, з учнівським притиском — каліграфічно вивів тушшю:

«Дорогому (далі моє ім’я)

на добру пам’ять.

30 — І — 65 р.

Київ Автор».

— Знаєш, чому він сам не написав? — підсміюючись, запитав Неверович. — Із «грамотішкою» в нього, розумієш... ЦПШ.

Так у ті часи, за асоціацією з ВПШ, вищою партійною школою, іронічно звалася церковно-приходська, початкова.

Або ось іще, що також не підлягало тоді друкові.

Літаком з Москви до Ковпака в партизанський ліс закинули Петра Вершигору, майбутнього лауреата Сталінської премії, автора відомого твору «Люди з чистою совістю», до війни актора і режисера Київської кіностудії (тепер — імені Довженка), який скінчив, до речі, Одеську консерваторію. І незабаром Ковпак став завважувати: хоч куди б він ішов, за деревами неодмінно змигне характерна густа борода, що у війну запустив Вершигора. Так тривало десь з місяць. Чашу терпіння Діда переповнив випадок, коли він пішов у кущі до вітру, а краєчком ока помітив: знову за деревами причаївся цей Вершигора.

Ковпак розлютився. Притиснув до стінки, як тільки він умів, загадкового посланця Великої землі. Той вчасно помітив, як побілів кулак, у якому Ковпак стискав нагайку. Канчук із сирицевих ременів завжди був при ньому. Вершигора вже мав нагоду пересвідчитися, що в разі чого Ковпак може його й у хід пустити. Тож не ризикнув випробовувати крутий норов командира. Зізнався, що прибув до нього із завданням Луб’янки. Розвідати насамперед — а чи не псевдопартизан цей самий Ковпак? Адже були вже відомі такі випадки. На Вінниччині, наприклад, мало не від початку війни успішно діяв партизанський загін Калашника. Тож гестапо, щоб дискредитувати партизанів перед місцевим населенням, створило кілька загонів псевдо-Калашників. Партизан Ковпак для Великої землі був ще новим ім’ям. Ось і вирішили «промацати» його на місці, в Спащанському лісі.

Згодом Вершигора стане однією з його довірених осіб, очолить розвідку. Після згаданого вже Делятинського бою, де німці силами спеціально вишколених альпійських дивізій розгромлять з’єднання Ковпака, що складалося в основному з цивільних осіб, його рештки, розділившись на кілька груп, широким віялом пробиватимуться на Полісся, до своїх. В одній із груп з Карпатського рейду неушкодженим повернеться і сам Ковпак. Дізнавшись про це, Сталін вирік — теж переказану мені під обіцянку мовчати —історичну фразу:

— Нужно сохраныт для Украины народного героя.

Ковпака, нагородивши, пошлють у тил — до Києва, до генерала Строкача, в Український штаб партизанського руху. А прославлене його з’єднання сумських партизанів переформують на 1-шу Українську партизанську дивізію імені Ковпака. Командиром призначать Петра Вершигору.

Самогон з оселедцем

Утім, назбиралося в мене мимохіть кілька власних спостережень за життям досить колоритного, з оригінальною вдачею народного героя. Теж не для тодішньої дистильованої, добре профільтрованої преси.

… Ковпак щойно повернувся з урядового санаторію в Кончі-Заспі. Там його палатна лікарка, молода жінка, попросила:

— Сидоре Артемовичу, обов’язково покажіться стоматологові.

Ковпак буркнув у відповідь щось нерозбірливе.

— Такий порядок для всіх без винятку відпочиваючих.

Прохання повторювалося ще і ще. Навіть з допомогою талончиків-запрошень для перевірки на предмет карієсу. Нарешті Ковпак не витримав:

— А ти, дорогенька, книжку «Від Путивля до Карпат» читала?

Лікарка зашарілася:

— Звичайно, читала, — і додала не дуже впевнено: — Ще в школі...

— Ото йди і ще почитай.

Сміючись, Володимир Олексійович Неверович пояснював цю пригоду:

— Там описано, як Москва надіслала Ковпаку на партизанський аеродром разом з генеральськими погонами вставні щелепи...

… Він же розповів мені про дивацтво, що регулярно, двічі на рік, повторювалося, коли два прославлених Діди, двічі Герої і партизанські генерали Ковпак та Федоров, як союзні депутати, їздили до Москви на сесії Верховної Ради СРСР. На них і на двох їхніх помічників замовлялося одне купе. Ледь потяг рушав, з вагона-ресторану викликали офіціанта і замовляли сало, чорний хліб, «Столичну», картоплю в мундирах, оселедець. Коли офіціант приносив замовлене, ось тут неодмінно і починався цирк.

— Ми ж просили оселедець, а ти що приніс? — суворо запитував Ковпак, тицяючи пальцем у довгасту кришталеву посудинку.

Офіціант звичайно по-баранячому вирячував очі: під кружальцями цибулі в олії та в оцті й лежав тонко розібраний на розпластані шматочки, з вийнятими кісточками оселедець.

— Значить так, запам’ятовуй, — погладжуючи сивий вус, брався повчати другий партизан, Федоров. — Нехай твій шеф-кухар вибере якомога більшенький оселедець, розрубає, не чистячи, навпіл. І все. Без фокусів, по-фронтовому!

Після трапези з прикладанням до чарки, що іменувалася не інакше як «партизанська вечеря», помічникам зазвичай наказувалося лізти на верхні полиці спати, а самі Діди сідали різатися в дурня. З нарочитим ляскотом картами по вагонному столику, суперечками, шахраюванням, лементами. І так інколи до самої Москви, оскільки обом докучало старече безсоння.

…Ну а цю пригоду з Ковпаком спостерігати довелося вже мені самому.

Збираючи якось матеріал для чергового нарису, я напросився до Ковпака на прийом громадян. У приймальні Президії Верховної Ради при ньому в таких випадках щоразу бували юрист і незмінний помічник, який одразу ж записував доручення. Я примостився, як мишка, у куточку, спостерігаю.

Після першої години прийому я вже зрозумів, що проблем у прохачів здебільшого дві: житло і помилування. Втім, за помилування клопотали частіше, адже кодексом це право надане було виключно Верховній Раді, і родичі засуджених стікалися з усієї України.

І ось заходить сільська бабця в хустинці. Прямо на порозі гепається на коліна.

— Ой, батечку рідний, ратуй!!!

Нестямно волає і намагається прямо отак, на колінах повзти до Ковпака. Він поморщився і наказав суворо:

— А ну, бабко, вставай. Бо не прийму.

А та ніби й не чує. Повзе і голосить.

— Цить, бабко! Вижену.

Нарешті сяк-так угамували бабу.

— Розказуй, чого прийшла. Артистка...

— Ой, батьку... — тепер досить було суворо зсунутих брів Ковпака, щоб вона втихомирилась. — Та синка посадили. Ні за що. Ратуй!

— За шо срок дали? І скільки?

— Самогоноваріння, — заглянув у свої папери юрист. — Два роки.

— Та капочку ж і вигнав,— знову заскиглила баба, показуючи поморщену пучку. — Ну, отакусіньку... Ой, батеч...

— Цить, кажу! — гарикнув Ковпак. Повагом осідлав ніс окулярами, присунув чистий аркуш. — Кажи по правді. З чого гнав?

— Та з цукру ж...

— Скільки цукру брав? — і зиркнув на бабку поверх сильних старечих окулярів.

Та, поскигливши для порядку, призналася. Ковпак записав. Далі випитав, скільки пішло дріжджів, скільки води. Записав і це.

— Та манюнька сулієчка й получилася, — схлипнула баба. — Для себе ж, на празник...

Ковпак притупнув, і вона перелякано замовкла. Тільки в очікуванні його присуду нервово смикала кінці квітчастої хустки. А Ковпак, ворушачи губами, щось старанно черкав на аркуші. А потім як припечатав:

— Усе, бабко. Нехай сидить. Не сулія вийшла, а ціла бочка.

Після прийому я, недосвідчений, щось бовкнув Ковпакові: мовляв, звідкіля йому було знати... Не дослухавши, він обпік мене, як бабку, нищівним поглядом і відвернувся до помічника:

— Гм, він гадає, у лісі ми болотну воду пили? Особливо взимку, в морозяку.

… З грайливих випадків ще пам’ятаю, як у Ковпакового племінника, що жив тоді в нього, вкрали мотоцикл. Дід зателефонував міністрові міліції І. Х. Головченку. Той запевнив, що знайдуть.

Минає тиждень, другий, місяць. Немає пропажі. Ковпак запитує головного міліціонера вже уїдливо:

— Слабаки твої, Йване Харитоновичу, сищики? У лісі я б з таких добру стружку зняв.

Випадково я саме був у кабінеті Ковпака, коли по урядовій «вертушці» Головченко повідомив: знайшли.

Фіналом цієї історії я поцікавився в Неверовича.

— Назавтра, — розповів він, — до будинку Ковпака підігнали вантажівку. З неї скотили точнісінько такий самий мотоцикл. Тільки новенький, прямо з заводського конвеєра…

В куми під спідницею

А ще стали мені відомі речі куди серйозніші. Їх я не наважився навіть нотувати в блокноті. Час тоді був уже, так би мовити, переломний — від хрущовської відлиги до брежнєвського застою, із закручуванням гайок.

Перед війною Ковпак очолював міськвиконком у маленькому стародавньому містечку Путивлі на Сумщині, яке згадується ще в «Слові о полку Ігоревім». І в сумнозвісні роки масових репресій сталася з ним історія, про яку ніде не прочитаєш. Дарма що й сам Ковпак залишив дві вже згадувані мемуарні книжки.

А придибенція трапилась така. Якось пізно ввечері у шибку будиночка путивльського міського голови постукали. Хазяїн виглянув надвір і ледве розгледів у пітьмі обличчя пізнього гостя. То був представник найстрашнішої служби — начальник місцевого НКВС. Але в Ковпака, солдата ще Першої імперіалістичної, а в громадянську — командира кулеметного взводу в Чапаєва, склалися з ним неказенні стосунки.

— Сидоре, я тобі цього не казав... — зашепотів гість. — Але з області спустили розпорядження. Уночі тебе братимемо.

Сказав — і щез з очей.

Ковпак чудово знав, чим тепер таке пахне. Він, не будь дурний, поклав харчі в торбинку і гайда. Хоч як його шукали, але не знайшли.

А пішов він у той самий легендарний Спащанський ліс, де кілька років по тому і почне партизанити. Там і зародиться ядро його майбутнього багатотисячного з’єднання, якому судилось увійти в історію.

У Ковпака в тих лісах була кума. На хутірці, загубленому в хащах. Його й відшукати було важко, він сам не один день нипав.

— Ото в куми під спідницею, — підморгнув Неверович, — Дід і пересидів.

Тим часом нагодилась, як уже бувало, в НКВС зміна влади, чистка. І ті, хто наказав його посадити, — самі опинились на нарах, баланду табірну сьорбають. За якийсь місяць знову Ковпак у Путивлі об’явився. І, як нічого й не сталося, сів у своє ж не зайняте крісло міського голови.

Отак до війни він і попартизанив. Але головне — вцілів.

Отож, не Сталін уберіг Ковпака для України, а Ковпак уберіг себе від Сталіна.

Табірна епопея

У моїй пам’яті ці мало кому відомі події сплавилися з фактами іншої долі. Напевне, тому, що, зрештою, несподівано виявиться: тут замішаний Сидір Артемович Ковпак.

Був такий літератор — Григорій Прокопович Григор’єв, уже давним-давно покійний. У шістдесят першому він випустив, пам’ятаю, досить відому в ті роки книжку спогадів «У старому Києві». Там містилося чимало дуже характерних деталей побуту дореволюційного Києва, «майстрових людей» його околиць, де він, син київського залізничника, і виріс. Але особливо цікаві були зовсім нові подробиці з життя таких майстрів українського театру, як М.Садовський, М.Заньковецька, І.Мар’яненко.

Проте, щиро кажучи, Григорій Прокопович більше зацікавив мене тим, що був однією з перших жертв масових сталінських репресій у тридцяті роки, з ким я познайомився. І я прагнув довідатися з перших рук, як жили і що думали ті люди.

Коротенько його табірна епопея була така.

На першому допиті, коли слідчий НКВС сліпив його лампою, він не звернув уваги на панелі в його кабінеті. Спершу вони видалися йому звичайними, пофарбованими олійною фарбою. І тільки згодом, придивившись, з жахом зрозумів: це кров...

Дикі, вигадані слідчим обвинувачення в антирадянщині за лиховісною 58-ю статтею Григор’єв підписав після такого випадку. Під час допиту енкаведист якось по-котячому нечутно опинився ззаду і боляче притиснув залізними долонями його вуха.

— Ти, Григор’єв, кажуть, на волі був музичним критиком? Виходить, вушка тобі потрібні? — він ще болючіше стиснув голову. — А я знаю такий собі ударчик по вушках. Р-р-раз! — і більше не чуєш ні хріна. Ніколи й нічого! Усьок?

В камері Григор’єв утішатиме сам себе: нічого страшного, чим більшу нісенітницю я підпишу, беручи на себе неіснуючі злочини, тим легше буде відкинути звинувачення на суді. (Він не був у цьому оригінальний: таку саму лінію поведінки вибирало дуже багато підслідних).

Але, звичайно ж, не було ніякого суду. Особлива «трійка» заочно впаяла йому на всю котушку.

З Києва Григор’єва етапують у північний табір, один з острівців архіпелагу ГУЛАГ. Цілком можливо, у Марійській АРСР. Інакше чому в його біографічній нотатці в довіднику «Письменники Радянської України» сказано: «Перекладав з марійської мови»?

Уже в таборі Григор’єв серед прибулих з новим етапом зустрів ...

Боже, його слідчий!..

На той час уже досвідчений зек, Григор’єв знав залізне правило зони: впізнані співробітники органів до ранку не доживають. Утім, і слідчому це було відомо. Напевно.

Вночі Григор’єв тихенько перебрався на нари до колишнього свого ката. Пообіцяв, що й словечком про нього не прохопиться, якщо той розповість правду про його справу. За що ж його заарештували? У час загального доносительства завели такий порядок: для арешту достатньо трьох доносів.

— І уявляєте цю дурість? — з сумною інтонацією вів далі Григор’єв. — Один донос стверджував, ніби я петлюрівець. Другий — що золотопогонник, денікінець. А третій — узагалі бундівець. Три звинувачення, які одне одного виключають!

Він змусить-таки слідчого під загрозою викриття негайно, вночі, піти до начальника табору і розповісти правду.

— Вірите — і той начальник виявився порядним чоловіком. Він вислухав розповідь про ці маячні звинувачення, пообіцяв написати про все в Москву. І не збрехав!

Скількись там часу збігло, коли викликав начальник табору Григор’єва до себе і показав казенний пакет з Москви. Там чорним по білому: перегляд його справи відкладений... до кінця війни.

— Війна?! — аж присів Григор’єв.

За колючим дротом не знали, що вже півроку йдуть бої...

Його й справді випустять тільки після війни. Довгий список заборонених для проживання міст, у тому числі і його рідний Київ, — це у влади річ звичайна, якщо розуміти її по-сталінському. Тільки ж і паспорт видати йому київська міліція відмовилася.

— А без папірця в нас, самі знаєте... Людина — не людина, — зітхнув мій співрозмовник.

Під час своїх оббивань казенних порогів Григор’єв, зрештою, потрапив до самого Ковпака. Того тільки-но призначили заступником Голови Президії Верховної Ради. На прийомі він вислухав відвідувача і сказав:

— Чекай у приймальні. До кінця роботи. Коли б не скінчили.

Працювали в кабінетах з високими стелями допізна. Товариш Сталін не спить у Кремлі, то й інші мусять зорювати.

— Уже майже вночі Ковпак покликав у кабінет. Замкнув двері на ключ і каже: «Багато чого я на світі бачив, а про це нічого не знаю. Давай розповідай». Я йому всю свою «опупею» і виклав. Ось як вам зараз. Півночі оповідав. Після всього він надовго задумався. «Що ж з тобою робити, Григор’єв?» А потім: «Паспорт я тобі, звичайно, зроблю. А от заборона на Київ... Скасувати — не під силу мені». Ще подумав. «У село поїдеш? Директором школи». І називає глухе таке село, верст і верст від залізниці. Там до повної реабілітації я і прослужив. Не тільки директорував, а й мови з літературою дітей навчав, історії. Навіть, прости Господи мені грішному, арифметики. Ось так... А Ковпаку я, поки й віку, буду вдячний.

А може, слухаючи тієї ночі одкровення колишнього в’язня, Ковпак подумки креслив вектори своєї долі? Що з ним могло б статися, якби не пішов він до війни «партизанити»?..