ЯК ПОДОЛАТИ КИТАЙСЬКУ СТІНУ

В японській Осаці пройшов чемпіонат світу з настільного тенісу. Якою мірою він визначив розвиток цього виду спорту на найближчий рік (до чергових аналогічних змагань)? Китайці знову підтвердили беззаперечне лідерство. Більше того, перемогли не тільки в командних турнірах у чоловіків і жінок, а й у всіх п’яти розрядах особистого суперництва. Вони виступили в усіх фіналах, крім міксту, де їм протистояли корейці.

Ото вже справді нездоланна китайська стіна. Учасниками чемпіонату були й українці. І як же виглядали на тлі інших команд?

Невеличкий екскурс у недалеке минуле. В історії незалежної України справи на міжнародній арені краще виглядали в жінок. На світовому чемпіонаті 1995 року вони посіли 13-е місце, що значною мірою було результатом ще союзного доробку. А тепер опинилися 32-ми, а чоловіки фінішували 38-ми. І трішки про осацьку ситуацію в особистих розбірках. Дмитро Прокопцов (Сімферополь—Київ) і жіноча пара в складі киянки Яніни Кокуніної та харків’янки Тетяни Сорочинської досягли лише 1/32 фіналу. На думку держтренера Держкомітету Миколи Ульянчича, це реально відповідає рівню розвитку тенісу в Україні. Так, у складі не було відомого майстра Олени Ковтун, проте її присутність допомогла б піднятися хіба що трішки вище, але не більше.

У чоловіків ситуація краща: і вибір є, і професійніший підхід наявний, і спортсмени виступають у непоганих клубах. А в жінок усе далеко не так просто. Склад збірної, що виступала в Осаці, дуже молодий — 17—19-річні. У національному чемпіонаті, на жаль, справжньої конкуренції немає, лідери не додають у грі.

У чому ж українські тенісисти найбільше поступаються сильним світу цього? Тут очевидні, мабуть, два головні чинники. Вельми позначається відсутність хорошої бази, навіть для збірної країни. Вона не має для більш-менш якісної підготовки залу. Не кращі справи й у клубах. Вони переважно орендують базу.

Законодавців мод у сучасному настільному тенісі відрізняють колосальні тренувальні навантаження. Саме це, крім величезного вибору, притаманне китайцям. Восьмигодинна робота протягом 250—300 днів відводилася на тренувальний процес і збори за часів Союзу. І тепер у провідних тенісних країнах такий самий професійний підхід до справи. Цього, переконаний Микола Ульянчич, повинні прагнути й українці. Інакше вершини не скорити.

Нині держава не в змозі належним чином підтримувати розвиток десятків видів спорту. Так, Держкомітет приділяє певну увагу настільному тенісу. Але головними тут повинні бути зусилля федерації та клубів.

Повернімося до результатів турніру в Осаці. Чоловіча збірна України все-таки боролася з датчанами, бронзовими призерами європейського чемпіонату, і мала певні шанси піднятися вище в турнірній таблиці. Непогано виглядали в її складі киянин С.Нігерук і Прокопцов. У жіночій дружині можна відзначити Кокуніну, котра вже встигла пограти за іспанський клуб. І тут постає питання про значимість виступів українських лідерів у зарубіжних клубах.

Умови для підготовки учасників збірних у країні, ясна річ, далекі від оптимальних. Ось і нині троє сумчан збираються «за бугор». Шлях виходу з безвиході бачиться один: підвищення конкуренції в національних чемпіонатах плюс обов’язкові турніри для лідерів. Вони, як уже вирішено, двічі гратимуть у Сумах, а також у Донецьку й у перспективі — у Дніпропетровську. Робляться спроби відновити колись традиційний львівський міжнародний турнір. Це також має сприяти досягненню бажаних результатів. Адже нині провідні українські гравці проводять по 100—120 зустрічей на рік. А треба було б удвічі більше.

Не витримує критики й політика клубів. Вони часто йдуть шляхом найменшого опору. Зібрали тенісистів, ті зіграли й роз’їхалися. А де ж власні ДЮСШ і планомірна підготовка резервів? Саме тут, на місцях, і слід закладати підвалини майбутніх досягнень національних збірних. Інакше ніколи не подолати китайську стіну.