Як підштовхнути туристичний локомотив

Коли минулого року у США я зустрічався з українцями — власниками турфірм у Чикаго, Філадельфії та Нью-Йорку, всі вони висловлювали здивування з приводу того, що Українська держава не спроможеться, за умови негараздів на інших фронтах вітчизняної економіки, поліпшити ситуацію за рахунок туризму. Наші тамтешні земляки (які не лише патріоти, а й бізнесмени) готові були постачати нам американських туристів за наявності відповідної інформації, підготовленої, зрозуміло, їхніми колегами на землі предків. Проте моє звернення до кількох із них залишилося голосом волаючого в пустелі. Прикро.

Відомий кожному киянинові Замок Річарда на Андріївському узвозі вже не перший рік «тішить око» своєю безпорадністю. Будинок цей має безпосереднє відношення до нашого співвітчизника, громадянина США Юрія Чопівського, який витратив не один мільйон доларів, щоб перетворити цю споруду на готельний центр. Результат у кожного, хто завітає на Андріївський, перед очима. Чому? Про це ліпше запитати у міських чиновників. Авторові цих рядків керівник канадської фірми ROMYR Любомир Квасниця, який не перший рік працює в Україні, кілька років тому зауважив: «Гроші люблять теплий кут. Якими б ми (закордонні українці. — І.В.) не були патріотами, ми ніколи не будемо дарувати зароблені важкою працею гроші вашому чиновникові. А вкладатимемо їх в ті країни, де гроші роблять гроші цивілізовано». Очевидно, сказане Квасницею стосується не лише наших закордонних співвітчизників — потенційних інвесторів, а й стовідсоткових іноземців.

За оцінками фахівців Всесвітньої туристичної організації (ВТО) питома вага туризму в створенні валового національного продукту 2010 року має сягнути як мінімум 11—12%. Опосередкований вклад туризму в економіку майже дорівнює безпосередньому. Турбізнес стимулює розвиток таких галузей господарства, як будівництво, торгівля, сільське господарство, виробництво товарів народного споживання, зв’язок тощо. За шкалою споживання турпродукт посідає третє місце після харчування та житла. Дослідження свідчать, що розвиток туристичної діяльності призводить до появи нових місць відпочинку та нових форм подорожей. Важливо також, що цей вид бізнесу приваблює невеликими стартовими інвестиціями, зростаючим попитом на туристичні послуги, високим рівнем рентабельності та мінімальним терміном окупності витрат. Туристичний «локомотив» міг би тягнути й вітчизняну економіку…

В усьому цивілізованому світі не лінуються піднімати гроші з-під ніг. Адже природні та культурно-історичні ресурси — така важлива складова туристичного бізнесу — це те, що вже існує, отже, й створювати його непотрібно. Треба лише передовсім мати законодавство, яке, крім іншого, забезпечує сприятливі умови для діяльності суб’єктів туристичного бізнесу (зокрема, інвесторів), гарантує дотримання правил гри його учасниками, сприяє розвитку вже згаданих ресурсів — їх стан має тішити око й душу. Обов’язковою є також належна організація та проведення регулярної й ефективної рекламної кампанії — як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

Нині в Україні знаходиться під охороною держави понад 130 тисяч пам’яток різних видів; на базі деяких із них функціонують 61 історико-культурний заповідник, у тому числі 13 національних. Крім того, в 1400 містах і селищах, а також 8 тисячах сіл фонд історичних будівель перевищує 70 тисяч об’єктів. У списку історичних міст і селищ міського типу 401 населений пункт. Лише у Києві 2148 пам’яток історії та культури, у тому числі 39 міжнародного значення. До реєстру національного культурного надбання в місті внесено 380 пам’яток архітектури, 23 пам’ятки археології, 25 пам’яток історії, 9 — монументального мистецтва. За кількістю вказаного Україна дасть фору багатьом країнам, які, однак, хоч як це парадоксально, щодо прибутків від туризму залишили нашу країну далеко позаду. У державі принаймні кілька тисяч пам’яток, пов’язаних із життям та діяльністю іноземців, часто-густо — славетних. Згадаймо лише Оноре де Бальзака, якого під час його неодноразових відвідин України так зачарував Київ. А скільки на нашій землі поховано тих, хто опинився тут не з власної волі? Німці й французи, англійці й італійці, турки й угорці, румуни... І в багатьох із них залишилися нащадки в інших країнах, котрі, якби їм запропонували, не відмовились би відвідати могили своїх предків. А чи багато вітчизняних турфірм переймаються іноземним туризмом, простіше кажучи, намагаються заманити сюди іноземців, сприяючи тим самим наповненню державного та місцевих бюджетів? І приймають їх не заради «екзотики» та «екстриму», які полягають часто-густо в горілочці під юшку (або навпаки), а саме пропонуючи передовсім те, що має безпосереднє відношення до певного етносу. Адже це й численні пам’ятки архітектури, авторами яких є іноземці, й некрополі, на яких поховані непересічні постаті неукраїнського походження, які жили й творили в Україні, й освітні та наукові заклади, в яких учились, викладали та працювали іноземці (чимало з них згодом прославили нашу землю — нехай навіть у складі імперій), і військові цвинтарі...

У липні цього року мені довелося консультувати знімальну групу Баварського телебачення, яка проводила в Києві зйомки для програми «Німецький слід в Україні». Але задовольнити цікавість режисера Рудольфа Шпоррера щодо того, чи певний будинок зведено за проектом саме німецького архітектора, не пощастило. Хоча німців, завдяки яким столицю прикрашає не один десяток архітектурних перлин, чимало: Едуард Брадтман (Братман) і Василь Ганке, Ієронім Кітнер і Ебіг Клаве, Мартин Клуг і Андрій-Фердінанд Краусс, Іван Меллер і Роберт-Фрідріх Мельцер, Йоган Готфрід Шедель і Олександр-Петро-Адріан Шіле (Шілле), Карл Шиман і Георгій та Павло Шлейфери, Віктор-Іоганн-Готліб Шретер (Шрьотер) і Іван Штром.

Представники інших народів залишили помітний слід в історії нашої держави не лише в Києві. І попит на етнічний туризм нині надзвичайно великий. А у столиці лише кілька турфірм (із понад тисячі офіційно зареєстрованих) намагаються поставити це на постійну та професійну основу, залучаючи до розробки етнічних турів передусім науковців. Це «Олімп-Тревел», «Інтурс-Київ», «Україна—Русь», київський «Супутник».

В інтерв’ю «ДТ» (від 3 липня ц.р.) голова правління Національного резервного банку Росії О.Лебедєв зауважив, що хто б не прийшов до влади в Україні, він не буде знищувати серед небагатьох інших туристичну галузь (чи не показовим є те, що очолюваний цим громадянином сусідньої держави банк за кілька років більшу частину вкладених в економіку України понад 300 млн. доларів спрямував саме в курортно-рекреаційну сферу). Не погодитися з цим твердженням будь-яка людина при здоровому глузді не може. Бо хто ж курку, що може (і має!) нести золоті яйця, різатиме?

Прийнятий восени минулого року Закон України «Про туризм», який його апологети вважають суттєвим досягненням вітчизняної туристичної думки, нічого, крім головного болю, гравцям туристичного бізнесу — передусім малим та середнім — не приніс. Бо ж не створив належних умов для розвитку найбажаніших для бюджету іноземного та внутрішнього туризму, як це робиться у розвинених у туристичному відношенні країнах. До слова, столиця нашої північної сусідки вже не один рік у туристичній політиці дотримується принципу, який мали б сповідувати й у нас: «в’їзний, в’їзний і тільки в’їзний туризм».

Велосипед у цій справі вітчизняному чиновнику винаходити не треба, досить взяти за приклад ті країни, в яких держава зобов’язує — законодавчо! — суб’єкти туристичного бізнесу працювати на власну країну, а саме: турфірма (туроператор чи турагент) існує (тобто має ліцензію на здійснення туристичної діяльності) лише за умови, якщо на одного туриста відправленого в іншу країну надасть відповідні послуги 5—9 туристам — або іноземцям (іноземний туризм) або своїм громадянам (внутрішній туризм).

Чи не через цю недалекоглядність (чи свідоме небажання) щороку маємо десятки дівчат та юнаків, які, здобувши відповідну вищу туристичну освіту, володіючи іноземними мовами, комп’ютером та іншою оргтехнікою, змушені шукати роботу не за фахом або ж торувати стежки до інших країн? І чи є за такої ситуації недоречним запитання щодо ефективного використання коштів, які держава витрачає на підготовку фахівців для турбізнесу? На прес-конференції в Севастополі з нагоди проведення в Україні міжнародної регати «Кайра» голова Держтурадміністрації В.Цибух зауважив: «Нам слід вивчити досвід інших країн, які отримують чималі прибутки від туризму». Даруйте, а чим, як не вивченням цього досвіду, зокрема, займаються у відповідних навчальних закладах: Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, Інституті туризму Федерації профспілок України, Київському університеті економіки, права і туризму, Київському національному університеті культури і мистецтв, Київському торговельно-економічному університеті? Це лише в Києві. То хіба важко було чиновникам від туризму замовити відповідні дослідження цим та іншим профільним установам (зауважимо — за копійки!), щоб не викликати здивування не лише у журналістів, присутніх на згаданій конференції?

В Угорщині, територія та населення якої аж ніяк не дотягують до наших, щороку іноземних туристів стільки, скільки власних громадян (10—12 мільйонів). І не в останню чергу завдяки рекламі. Судіть самі: Будапешт, який, здавалося б, і реклами особливо не потребує, випускає буклет про свої принади накладом 250 тисяч примірників і всього лише... дев’ятьма мовами. Чи можемо ми похвалитися такими показниками? Очевидно, попереду «держави всєя» мала б бути її столиця, яку мер із приводу й без обіцяє перетворити на туристичну Мекку. Але ж хіба можна серйозно говорити про розвиток туризму в столиці України, коли в цьогорічному бюджеті міська рада на видання низки довідників туристично-екскурсійного спрямування, високоякісних рекламних проспектів, у тому числі іноземними мовами, що висвітлюватимуть туристичні можливості, історію та культуру м. Києва запланувала аж… 30 тисяч гривень. Тож залишається лише співчувати працівникам Головного управління готельного господарства та туризму столичної міськадміністрації, очолюваного М.Шпариком, які ламають голову над виконаням вказівок міського голови. До слова, чимало вітчизняних туроператорів мають рекламний бюджет в кілька разів більший. Навіть Львів спромігся знайти сто тисяч гривень на це діло.

Войцех Петер із «Відомостей туристичних», учасник тижневого прес-туру містами Львівщини та Тернопільщини, організованого Держтурадміністрацією України для польських журналістів, сказав: «Серед мінусів — відсутність достатньої туристичної інфраструктури: готельних місць, кав’ярень, путівників. Замало реклами, путівників саме польською мовою, адже головними клієнтами українських бюро подорожей є саме поляки». Один з авторів найсерйознішої польської веб-сторінки про туризм в Україні «Супутник» (www.suputnyk.site.pl) Артур Гроссман, який часто відвідує нашу країну, добре її знає й є автором кількох книжок про неї, також зазначає, що бракує «централізованого довідкового бюро та солідної туристичної інформації».

Якщо ж думати про Євробачення наступного року, до якого слід готуватися належним чином уже нині, зокрема, й щодо забезпечення його учасників належно виготовленими буклетами, флаєрами, листівками, іншою інформаційною й якісною поліграфічною продукцією, CD- та DVD-дисками з відповідними матеріалами, то згаданими тисячами, очевидно, діло не вирішиться. Адже самих лише журналістів очікують майже дві тисячі. А численні й різноманітні виставки, ярмарки, «круглі столи» тощо, на яких держава має викластись, бо хтозна, коли ще до нас так буде прикута увага сотень мільйонів телеглядачів. Недарма ж турки на проведення цьогорічного конкурсу не пошкодували кілька десятків мільйонів доларів, порахувавши, що протягом наступних п’яти років матимуть дивідендів близько п’яти мільярдів «зелених».

Чуже ще вчора слово «Інтернет», та без нього в країнах — потенційних постачальниках туристів до України життя нині не уявити. Не беручи до уваги потужних вітчизняних туроператорів, власні веб-сайти, які наочно (світлинами, відеокліпами) рекламують переважно принади країн далеких і не дуже, жодне місто держави не дає потенційному туристові (себто не лише нам із вами, а й передусім іноземцям, які чули про нашу країну й не проти поповнити свої знання про неї наочно) такої можливості. А про те, що створити такі джерела інформації та підтримувати їх не надто обтяжливо для бюджетів навіть невеликих міст, говорити не варто. Було б бажання.

І тут не оминемо увагою рідну Держтурадміністрацію, зі слів керівника якої важко зрозуміти, скільки ж цього року держава виділила саме на рекламу вітчизняного туризму: 3,13 мільйонів гривень чи 3 мільйони доларів. Бо саме такі цифри називає він у різних джерелах. Почути ж, на що конкретно витрачають ці гроші, також не щастить. Можливо, офіційний сайт (www.tourism.gov.ua) цього відомства міг би цьому зарадити?

А чи багато маємо туристичних представництв нашої країни в інших державах? Питання також риторичне. В Україні ж такі представництва мають Чехія, Угорщина, Сербія і Чорногорія.

Прикро, коли щоразу переконуєшся у слушності визначення однієї з рис рідного менталітету: ліпше чужим статкам заздрити, ніж своєму господарству раду давати...