ЯК ХОВАЛИ ПАНОРАМУ «ГОЛГОФА»

Цього року виповнюється століття від дня відкриття в Києві панорами «Голгофа», яка знайомила з біблійною історією розп’яття Ісуса Христа на горі Голгофа.

Мальовниче полотно панорами величезного розміру (12,9 х 93,8 метра) написали художники К.Фрош, І.Крюгер і С.Фібіанський для віденської виставки 1892 року. Після пожежі, що там сталася, панораму реставрували і перевезли в Київ. Тут вона розмістилася в спеціальному круглому дерев’яному павільйоні діаметром 32 метри, на Володимирській гірці, неподалік від костьолу святого Олександра. Панорама мала в Києві величезну популярність, подивитися її ходили сім’ями, а гімназистів водили цілими класами. Вона простояла цілісінькою всі роки революції, і навіть комуністи (тоді ще хрещені в дитинстві!) її не чіпали. Але настав 1934 рік, коли з Харкова до Києва переїхала столиця УРСР. Прибуле більшовицьке керівництво відразу ж звернуло увагу на «занадто патріархальний» силует міста, і почалося масове знищення культових споруд. Дійшла черга і до «Голгофи».

Як прибирали полотно панорами «Голгофа», описав у 1970-х роках свідок подій Василь Федорович Малаков (1902—1988), батько автора цих рядків, у молодості — київський журналіст. За збігом, цього року виповнюється сто років і від дня його народження. Пропонуємо увазі читачів нарис В.Малакова. Усі імена — справжні.

Францишек привів вантажівку з причепом на Володимирську гірку точно, як і було записано в дорожньому листі. Францишека вважали обрусілим чехом: у 1916 році він перейшов з австрійської армії на бік росіян і, звільнившись з полону, залишився в Києві, одружився. У картатій ковбойці, чорних шкіряних штанях і крагах, у сіро-блакитній австрійській форменій шапці він і справді не втратив вигляду іноземця, хоча вже йшов 1934-й рік.

На площадці біля панорами «Голгофа» Францишек побачив своє начальство, що прибуло заздалегідь, — старшого диспетчера Анатолія Волохіна. Спортивного вигляду блондин, діловито неквапливий, він був одягнений по-спортивному: жовта футболка з блакитними коміром і манжетами, легкі нанкові штани і сандалії на босу ногу. Смакуючи товстою сигарою, поруч стояв його помічник — диспетчер Самуїл Певзнер, в’юнкий «комсомольський ватажок молоді» автобази. Він зустрів шофера привітальним помахом руки і вигуком:

— Францишек, як завжди, точний! По зустрічі з вами можна звіряти годинники. Бензину вистачить?

— А чому б і ні? Я заправився. А чи далеко їхати і що везти?

— Виконавець не питає — на те і спецзавдання! — Він кивнув убік Волохіна, що про щось розмовляв з вусатим пожежним. Неподалік група пожежних у брезентових робах і чорних з червоним поясах уже зв’язувала брезентовими рукавами величезний рулон полотна, туго намотаного на довгий телеграфний стовп.

Підбадьорюваний вигуками «І-і-рраз! І-і-взяли!», пожежні витягли рулон на кузов вантажівки і причіп та й заходилися кріпити вантаж. Коли все було готово, Волохін скомандував:

— Поїхали! — і сів поруч з Францишеком. — Хто ще з нами?

— Там наших і без нас вистачить! — відповів вусатий пожежний.

Притримуючи строкату папку з паперами, Певзнер заскочив у кузов, став за кабінкою і поплескав долонею по нагрітому сонцем клейончастому дахові. Вантажівка повільно спустилася по вибоїстому кругляку Трьохсвятительскої вулиці на Хрещатик, прямуючи по Олександрівській на Печерськ.

— Так і не довелося подивитися «Голгофу»! — сказав Францишек. — Дружина і теща радили, а я ніяк не знаходив часу... Тепер уже все?

— А я ніколи не відкладаю на завтра те, що можна зробити сьогодні, — сухо і повчально вимовив Волохін, відкинувши білий, як клоччя, чуб. Помовчавши, він продовжував уже м’якше, тепліше. — Там у круглому павільйоні замість стін була панорама — ось це власне полотно, що ми веземо. Писали його знамениті художники. Коли входив усередину, ти опинявся немов на пагорбі, з якого відкривався величезний пустий простір — піщана пустеля. Вдалині, як у серпанку, виднілися білі стіни і вежі Єрусалима, а спереду, немов продовжуючи картину, лежали в справжньому піску залишки бедуїнської кибитки, якісь черепки, розбиті глечики, під висохлою пальмою — верблюжі й ослині скелети, а на них сиділи ворони, стерв’ятники...

— Як, прямо живі?

— Та ні, опудала, але як живі! А оддалік, теж немов у серпанку, стояли три хрести з розп’яттями — Христа і двох розбійників. Потім йшла така звивиста дорога, а на ній — згорблена, немов застигла в страху фігура — Іуда! Якось і самому ставало моторошно... Так, від панорами залишалося сильне враження! Ну, а тепер — інші справи...

Мовчки минали сади, «Арсенал» і повільно в’їхали на лаврське подвір’я. Біля стін Успенського собору вже юрмилися пожежні — інша команда.

— Не пройде, не пройде! — закричали пожежні, зі звичною вправністю підбігаючи до рулону і приміряючи його діаметр. Двері до митрополичого проходу собору була відчинені навстіж. Всім справді стало ясно, що отвір замалий.

— А якщо через головний вхід і зняти двері?

— Довжина не дозволить: половина пройде, а половина надворі ночувати буде! У цей час підкотив легковий «газик» (він же «Форд-А») і з нього вийшов начальник міськкомунгоспу Гальперин — солідний чоловік років сорока, у легкому плащі, м’яких кавказьких чобітках і кашкеті з тупим козирком (такі напіввійськові головні убори тоді носили всі посадові особи — імітуючи «великого керманича народів»). Гальперин статечно доторкнувся п’ятірнею до козирка, що означало вітання, і, помітивши загальну нерішучість, запитав:

— Що вас непокоїть, товариші?

У відповідь почулося різноголосе. Гальперин, заспокоюючи, підняв руку, і отут Певзнер, немов рапортуючи, доповів:

— Товариш Гальперин! Діаметр рулону не дозволяє проштовхнути його у дверний отвір! Доведеться розширити двері.

— Так у чому річ? Дійте! Чи ви не бачите, що насувається гроза... Художнє полотно — це ж цінність? Нумо, хлопці!

Пожежні почали несамовито збивати лиштву дверей, брухтами і сокирками довбати товстелезну цегельну кладку. Вона була непіддатлива, дрібні уламки з дзенькотом падали на камінь, укриваючи все жовтою пилюкою.

Як раптом, у самий розпал роботи, пролунав нестямно-писклявий вигук:

— Варвари!!!

Всі обернулися і побачили старого з непокритою сивою головою, у якійсь кацавейці і вузеньких штанцях, що здулися на колінах. Старий тремтів усім тілом, його очі випромінювали одночасно лютий гнів і жах. Він, не перестаючи, зриваючись на фальцет, кричав:

— Варвари! Зупиніться! Не смійте чіпати своїми брудними руками святині! Зупиніться! Хто тут відповідає, хто головний?

— Хто ви такий? — по-начальницькому лунко звернувся Гальперин до старого. Той відступив на крок і, взявшись у боки, з гордою гідністю відповів:

— Я, буде вам відомо, — Потоцький Павло Платонович, головний хранитель! Я віддав державі історичні цінності, рівних яким немає в Європі! Негайно припиніть роботи! Я буду телеграфувати в Москву!..

Пожежні хихикнули, але слово «Москва» змусило Гальперина дещо вгамувати свій запал. Він поштиво підійшов до Потоцького і, узявши його під руку, примирливо мовив:

— Батьку, ми тут не для жартів, і ви не клоун! Не відволікайте робітників! Я вас розумію. Відійдімо у бік, щоб не заважати нікому.

І вони ввійшли в собор. Пожежні продовжували працювати. Коли Гальперин з Потоцьким з’явилися знову, рулон уже був утягнутий у отвір і встановлений вертикально в коридорі біля торцевої стіни. Під стовпом утворилася купка сухої грунтовки і фарб, що осипалися з полотна ... Наближався теплий літній дощ. Потоцький, якось особливо скорботно схиливши сиву голову, квапливо шкутильгав до себе — у колишній корпус митрополичих півчих, що біля Троїцьких воріт лаври. На прощання махнувши рукою, велично від’їхав на «газику» Гальперин. Волохін, Певзнер, Францишек і пожежні стояли в отворі собору, перечікуючи дощ. Повіяло прибитою першими крупними краплями пилюкою і зав’ялим цвітом акації. Панорамне полотно спочивало, як тоді всім здавалося, під надійним склепінням вічного Успенського собору.

Павло Платонович Потоцький (1857—1938) — зі стародавнього старшинського козацького роду з Полтавщини, генерал від артилерії старої армії, фахівець з історії артилерії, автор 16 книжок, колекціонер україніки. 1896 року організував перший у Росії музей при військовій частині. Один із фундаторів Військово-історичного товариства, член Ленінградського товариства дослідників української історії, літератури та мови. 1926 року передав своє зібрання, яке перевіз у Київ, Наркомосвіти України. Зібрання Потоцького розмістилося в пристінному корпусі митрополичих півчих Успенського собору Києво-Печерської лаври — «Музейного містечка». Там же оселився і сам хранитель. Його колекція створювалася протягом 40 років і нараховувала близько 17 тисяч томів, 15 тисяч гравюр і літографій, понад 300 картин з історії воєн, а також добірку західноєвропейських видань ХVII—ХIХ сторіч з історії України, замальовки і карти України, особисті речі і малюнки Т.Шевченка, архів А.Єрмолова, стародавні меблі, зброю, монети та інше.

Незважаючи на щедрий і абсолютно безкорисливий дарунок батьківщині, з П.Потоцьким вчинили так, як більшовики робили з усіма «колишніми». Заарештований 24 липня 1938 року там же, у Лаврі, Павло Платонович Потоцький помер 27 серпня того ж року в «чорному вороні» перед воротами Лук’янівської в’язниці внаслідок пережитих знущань, у віці 81 року. Похований в одній з безіменних братських могил на території Лук’янівського цвинтаря. Як пише історик Сергій Білоконь, друга дружина П.Потоцького Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна Давидови, онучки героя війни 1812 року, 5 жовтня 1938 року були розстріляні. Після цього спеціальною постановою, затвердженою наркомом внутрішніх справ УРСР Успенським, зібрання Потоцького було вилучено і передано «у дохід держави» — фактично розкрадено.

3 листопада 1941 року замінований радянськими саперами Успенський собор злетів у повітря. Залишки художнього полотна панорами «Голгофа», витягнуті з руїн, частково збереглися в стінах колишнього Художнього інституту. Але воно, звичайно, невідновлюване.

А на Володимирській гірці — там, де верхня тераса парку підходить близько до підйому Трьохсвятительскої вулиці, ще довго зберігалася ідеально кругла площадка, облямована підстриженими деревами. Після війни там, на місці панорами, стояла карусель. При останній реконструкції парку ця пляма зникла.