«Я вас любила. А ви...»

Маргарита Криницина «поїхала на зйомки» фільму, якого ми ніколи не побачимо. На «тому майданчику» із нею поруч, гадаю, може виявитися непогана компанія — Брондуков, Степанков, Миргородський, Перфілов... Багато інших. Ті, для кого столичний Будинок кіно тільки за остан­ній час виявився не прем’єрним залом, а, на жаль, прощальним пантео­ном. Криницину оплакували й від­співували в цьому ж Будинку цього тижня. Поховали на Байковому...
Коли не стало Маргарити Василів­ни, повідомлення про втрату проникли навіть у злободенний жовтий Ін­тернет. Деякі заголовки приголомшили цікавою ексклюзивністю — «Пугачова зазнала втрати!» або «Померла акторка, котра зіграла єдину роль!»... Звично таке читати... Останнім часом про неї знову заговорили, тільки коли в Києві проходили зйомки потворного римейку «Двох зайців». І Алла Пугачова, не сумніваюся, цілком щиро зацікавилася українською акторкою, влаштувавши їй вечерю в ресторанчику на Андріївському узвозі й подарувавши навіть коштовне кольє за 18 тис. доларів, яке згодом, як відомо, було продане, тому що акторці бракувало грошей на ліки. Але те, що Криницина — акторка «єдиної ролі», — повна нісенітниця. Банальний штамп пису­нів-невмійків, які судять про артистів лише з телепрограми, а її наповнення можна передбачити навіть тепер на десять років наперед. «Зайці» Віктора Іванова «гасають» по всіх телеканалах — від них не втомлюєшся. І легка подільська хода франта Борисова так само чарівна, як неповторні кривляння й інтонації Маргарити Василів­ни в ролі Проні — ролі, яка стала для неї зоряною й фатальною... Хоча, зага­лом, «актор однієї ролі» — не таке вже й тавро... Навіть у найнайбільших на­лічуються десятки образів, а якийсь єди­ний раптом визначає суть і долю. У Смоктуновського — Гамлет, у Фрейнд­ліх — «мимра», у Мягкова — Лукашин, у Джигарханяна — Горбатий, у Висоцького — Жеглов, у Раневської — «Муля, не нервуй»... У Кри­нициної — «А то шкварчала ваша папіроска». Після цієї крилатості акторка розсипала на кінонебосхилі мі­ріади епізодичних зоряних рольок у картинах, назви яких згадувати безглуздо, хоча присутність акторки в них і виправдана, і незабутня. Раптом посеред ночі покажуть міліцейську сагу «Народжена революцією» — і там її тітка-квіткарка з широко заплющеними очима дає свідчення про банду перевертнів своєму зятю-менту: у хустинці, трикотажній кофті, рідна, тепла, наче тільки-но з Володимирського ринку. Або вдень, в обідню перерву, як правило, демонструють аграрну картину «Між високими хлібами» — і потішний Вінні-Пух — Леонов у ролі непутящого сільського тюхтія, і чудова Зінаїда Дегтярьова — передова колгоспниця, а Криницина, якщо не помиляюся, тамтешній голова колгоспу... Строга така, «сурйозна». За цю роль, кажуть, її шпетили навіть пар­тійні троглодити, тому що нібито «не красуня», як за статусом годиться для орденоносного голови. Довели її тоді до сліз, до істерики... Подрузі зізнавалася, що навіть руки на себе накласти хотіла: «Та за що ж мені це? І так усе життя тільки Пронькою й поганяють, і тут ще таке!..»
У середині 1980-х, коли стало зрозуміло, що українське кіно залишилося тільки в книжках із історії україн­ського кіно, вона не те щоб металася, але дуже переживала, що опиниться на узбіччі професії... Навіть епізодів ставало менше. Велику роль написав для неї чоловік, відомий сценарист Євген Онопрієнко, але режисер подумав-подумав і затвердив... московську акторку Козелькову. У Кринициної знову розпач, горе, зневіра... Потім їй хтось розповів, що в Москві в Театрі естради набув оглушливої популярності спектакль «Приємна жінка з квіт­кою та вікнами на північ» із Доро­ніною. П’єсу для дружини написав, при­родно, Радзинський — і триєдина роль безіменної жінки, позначеної займенником «Вона» (хоча Вона відгуку­ється на клич: «Аеліто, не чіпляйся до чоловіків!»), підтримала Тетяну Василівну в період міграції з «Маяковки» у Художній театр. Одного чудового вечора Криницина бере під руку чоловіка і стукає в дім до відомого київ­ського режисера Віктора Шулакова: «Вітю, треба щось робити! Не можу ж я чекати манни небесної — ніхто не знімає!» Так з’явилася київська «Приємна жінка...» у покійному нині театрі-студії кіноактора з Маргаритою Василівною в ролі «Вона».
То була її перша і єдина велика театральна робота. Після якої, на жаль, не сталося «далі буде». Як вона жадіб­но грала! Ніби три тижні людину не годували, а потім допустили до столу, який вгинається від вишуканих наїд­ків! У п’єсі Радзинського — подвійне-потрійне дно, плутанина з персонажами. Ця ж таки «Вона» — то акторка, яка готується зіграти заповітну роль, то тітка-двірничка, яку «розводять і грабують» рецидивісти, бо «пришелепувата», то жеківський дід Мороз, якого ця ж тітка грає не для заробітку, а тому що мистецтво любить... І дуже любити «Вона» любить... Дитину народити не вдалося (ні від кого), хотіла було кішку, собаку або хом’ячка за­вести — сусіди не дозволили (вона під­селенка). Тоді, щоб хоч щось любити, завела собі... герань у горщику! «І розумна така квітка виявилася, — каже, — і цілком жива! Ось тільки вигулювати доводиться». Вікна квартирки в героїні Кринициної виходили на пів­ніч, а квіти люблять світло, ось і тягала вона свою квітку по вулиці, «щоб сонце бачила!». А потім «Вона» зустрі­ла «Його», на свою голову, та ще й по­любила, як ту герань... А під генеральською машкарою виявився, блін, кримінальний злочинець... Розгублена, обманута, спустошена, пограбована, «Вона» стояла і все одно вперто твердила: «Люди ж повинні допомага­ти одне одному!..» Прости мені, великий Боже, але Маргарита Василівна, на відміну від любимої Тетяни Василівни, явно намагалася зіграти в тій напівзабутій потішній п’єсі щось феллініївсько-«кабіріївське»... Той самий стан, коли маленьку жінку з великим серцем втоптують у землю, у бруд, у сміття найбільш підлі обставини (у вигляді чоловіків, наприклад), а вона після ридань, істерик і спроб суїциду... підводиться, обтрушується, змахує сльозу — і з напівусмішкою радянської Мони Лізи йде на зустріч... із черговим аферистом!
Репетирувала Криницина важко. Театрального досвіду не було. Звикла до кінематографічного методу сюхвилинності. А в театрі потрібно кожну мізансцену фіксувати, відгранювати. Тоді Шулаков у якийсь момент вирішив пустити її по колісниці імпровізу... І як пішла! Зупинити було неможливо! «Приємну жінку» грали на території студії, потім у будинку Театру кіноактора на площі Перемоги, поки його не закрили (а потім не перекупили). Майже сім років спектакль годував напівбезпритульний Театр кіноакторів... Глядачі страшенно любили акторку, захоплювалися оформленням: гримерка перетворювалася на квартиру, а сірі «бетонні» стіни раптом ставали прозорими — і крізь них просвічував інший світ — зелень, квіти, мрії... А у фіналі все зникало. І в темряві, у вузькому промінці світла, та ж таки Вона (Маргарита Василівна) стояла самісінька, притиснувши до грудей свій вазончик, і мов заклинання повторювала текст Радзинського: «Як добре любити... В мені гори любові! Якщо у вас у домівці собака, крокодил, кролик, сінокосарка, хом’ячок, ручка від дверей — я їх усіх полюблю... Тільки не бійтеся моєї любові, гаразд?» А в мене у вухах і в очах фінал «Зайців»: «Не за ваші магазіни я йшла... Я вас любила... А ви...» Інша інтонація, інша ситуація, а стани її героїнь — кіношної й театральної — такі ж пограничні: хочуть хоч комусь віддати любов (якої надміру), а ніхто не бере, не потрібна, розумієте...
А якби Радзинський, відомий обож­нювач яскравих акторок, одного разу написав п’єсу про неї, про нашу... То це була б не дуже весела п’єса про приємну жінку з вікнами на південь. Перша дія — успіх. Друга дія — тривоги й порожні надії («Вона ж мріяла Медею зіграти, а їй торговок пропонували», — проговорився мені днями по телефону режисер Шулаков). І остання дія — втрати (тяжко пережила смерть чоловіка й розлуки з дочкою), хвороби (дві трепанації черепа у зв’язку з інсультом), лікарні (їй уводять наркоз, а вона жартує, як Проня: «Хлопці, підходьте! Пані лягли і просять!»), смуток (місцева двірничка часто їй хамила: «Ну то й що, що ти народна, а я пролетаріат — зате пенсія у нас однакова!»). Вона плакала... І піднімалася в захмарні висоти «ка­м’яного гнізда» своєї висотки на Русанівці, спуститися звідки їй, із хворими ногами, не завжди вдавалося — в будинку часто ліфт не працював...