Я НЕ ЧАРІВНИК, Я ТІЛЬКИ ВЧУСЯ

Безсумнівно, у неповній сім’ї виховувати дитину вкрай складно. З одного боку, удвічі більше зусиль потрібно, щоб утримувати її матеріально, особливо сьогодні, коли і повні сім’ї часто змушені просто виживати. На все потрібні гроші — «щоб не гірше, аніж в інших» і щоб дитина, не дай Боже, не виросла заздрісною, ущербною. І це забирає багато часу, фізичних і душевних сил.

А з іншого боку, адже треба ще подумати і про те, як підготувати дитину до життя. Та як це зробити, коли ледь уловлюєш риси непередбачуваного майбутнього? Які цінності завтра зігріватимуть душу, які якості — забезпечуватимуть успіх? Число молодих людей, не здатних адаптуватися до суспільства, посісти своє місце, визначитися у професійному середовищі, вибрати і любити своїх обранців і обраниць для майбутнього шлюбу дедалі збільшується. Особистісні проблеми виникають і в людей, котрі виросли в благополучних і люблячих сім’ях. А що ж казати про тих, хто виріс у сім’ї неповній, кого виховував лише один з батьків, і частіше за все матір?

Засоби масової інформації останніми роками мали чималий успіх у створенні почуття неповноцінності та провини перед власними дітьми у більшості найзвичайнісіньких батьків, а тим більше в тих, хто змушений виховувати свою дитину сам. Фразу «одягаю, взуваю, годую — що ще треба?» тепер уже не почуєш. Тепер усі «знають», що головне, чого потребує дитина, — це безумовна батьківська любов. А коли дитина якось не так поводиться, у неї емоційні проблеми або вона скоїла поганий вчинок, то причина завжди одна — батьки її мало любили. Мами самі винні, самі й повинні виправляти наслідки свого виховання.

Більшість батьків дійсно починають почуватися жахливо винними перед дітьми. Але якщо всі проблеми дитини виникають через батьків, виходить, навчившись правильно поводитися, дізнавшись якісь універсальні рецепти, можна зробити так, щоб дитина завжди була щасливою?

Про проблеми виховання дітей, у тому числі й у неповних сім’ях, і про те, чи існують такі універсальні рецепти, я вирішила поговорити з дитячим психологом із Міжнародного гуманітарного центру «Розрада» Оленою ВОЗІЯНОВОЮ.

— Мені здається, що сьогодні все настільки змінилося і так різко, що ми перестали розуміти, що ж таке добре і що таке погано, і які риси ми повинні прищеплювати своїй дитині, як правильно чинити.

— Хоч би з якого боку ми підійшли до проблеми виховання дітей, як правильно — не знаємо. Коли я скажу, що вважаю правильним, а ви спробуєте так зробити, це не обов’язково вам підійде. Бо це — моє «правильно». Кожен випадок індивідуальний і універсальних рецептів не існує. Набагато важливіше бути природним, експериментувати, зробити помилку, вибачитися перед дитиною, коли розумієш, що неправий. Тоді це будуть більш живі стосунки.

— Коли ми говоримо про виховання дитини в неповній сім’ї, то якось сама по собі уявляється пара — мама і хлопчик.

— Дійсно, частіше за все до психологів, у силу повного нерозуміння один одного, звертаються саме такі пари: син не хоче ходити до школи, поводиться агресивно, демонструє непокору, б’ється в школі, не знаходить порозуміння з вчителями й однокласниками...

Хоча дівчинці батько потрібен не менше. Адже саме він сприяє формуванню психологічної та сексуальної ідентифікації дитини. Дивлячись на батька, син виробляє модель своєї мужності, а дівчинка — вчиться бути жінкою, і формування жіночої суті накладає відбиток на наступні стосунки з чоловіками.

Яким тато має бути для хлопчика — більш-менш зрозуміло: виявляти чоловічі якості, навчати чоловічому сприйняттю життя. Сину, умовно кажучи, потрібна чоловіча сила. На жаль, частіше за все ситуація така: є тато в домі або немає, а сина виховує мама, і оточують його в основному жінки — в дитсадку, у школі тощо. У результаті хлопчик просто не має можливості запозичити чоловічий стиль виховання та поведінки.

Жінка в нас (не одне покоління виросло без батька) замість того, щоб виконувати лише жіночі функції, стала поєднувати в собі і чоловіка, і жінку, намагається заповнити повне коло однією собою: самостійно приймати рішення, відповідати.

Ще років п’ятнадцять тому в дитсадку я помітила, що дівчатка б’ються, а хлопчаки плачуть. Їм нізвідки запозичити чоловічий стиль поведінки і вони стають жіночними. Це — з одного боку.

А з іншого боку, світ змінився, і те, що протягом багатьох поколінь розвивалося і виховувалося в чоловіках, сьогодні виявляється неважливим і потрібні якісь інші риси характеру. Перед нами постає питання: яким же повинен бути чоловік, з якими рисами характеру.

Звісно ж, у кожної жінки-матері існують свої критерії і поняття про те, хто такий справжній чоловік. Але базова проблема матері, котра виховує сина сама, полягає саме в тому, що цього справжнього чоловіка формує жінка. І робить вона це, часто повторюючи йому: ти мусиш, ти зобов’язаний, чоловік не повинен плакати, не має права показувати свою слабкість. Як наслідок — у дорослому житті часто трапляється так, що в чоловіка вже немає сил справитися зі своїми проблемами самостійно, але в силу свого виховання, соціальних норм він не може звернутися по допомогу, у результаті — виразка, інфаркт і так далі.

Однак нині мирне життя. Чоловік повинен відповідати, бути першим, але, окрім цього, дуже важливо говорити йому про те, що іноді корисно порадитися, звернутися по допомогу для того, щоб рухатися далі по життю сильним, а не застрягти на одному місці.

— Кожна мати, котра виховує дитину самостійно, по-своєму намагається компенсувати відсутність батька, хоча замінити його вона все одно не зможе. Як бути в таких випадках?

— Потрібно просто бути природною, тобто самою собою. Крім того, дуже важливо усвідомлювати, що мама, котра ростить хлопчика, має перед собою чоловіка, і, спілкуючись із ним, необхідно пам’ятати про те, що окрім ролей мами і дитини, є ще й чоловічо-жіночі стосунки. Син не повинен заміняти чоловіка в домі. Це може стати пасткою як для матері, так і для дитини.

Однак виходити заміж лише задля того, щоб у сина був батько, чоловічий стиль поведінки перед очима, теж у жодному випадку не варто: подібну фальш дитина відчує дуже швидко. А от спробувати знайти заміну, чоловічий образ — дійсно важливо. Передати чоловічий стиль поведінки може не обов’язково батько: це може бути тренер, сусід по квартирі та хто завгодно, лише б у нього була потреба ділитися своїм чоловічим досвідом. Потрібно не просто шукати якусь спортивну секцію з чоловіком-тренером, важливо шукати людину, котра не лише транслювала б знання з конкретної справи, а в якої душа відкрита. Бо негативний досвід спілкування з чоловіками призводить до значно сумніших наслідків, аніж відсутність такого взагалі.

— Перед жінкою, котра виховує дитину сама, гостро стоїть ще одна проблема — брак часу. Нерідко мати передає виховні функції своїм батькам або нянькам, гувернерам.

— Дійсно, сьогодні, як ніколи раніше, дітей виховують ті, хто заміняє батьків. У деяких сім’ях мами навіть не відвідують свою дитину, котра живе з бабусею і дідусем. Та ось що цікаво: у результаті досліджень виявилося, що навіть у сім’ях, де дитина виховується бабусею і дідусем, для неї дуже важливі батьки. Не можна перестрибнути це покоління.

Це — одна з проблем цивілізації, як і та, що матері в усьому світі стають старшими: спочатку кар’єра, потім — дитина. Я не знаю, як її вирішувати. Але цілком точно: мама повинна пам’ятати, що в неї є дитина і приділяти їй часу рівно стільки, скільки може приділити, плюс ще якийсь маленький шматочок. Обов’язково потрібно додавати, іноді відриваючи від інших складових свого життя. Бо ми не просто живемо поруч із якоюсь істотою, а ростимо людину, своє майбутнє, на яку плануємо спиратися в старості.

Дитина хоче уваги. Якщо вона не отримує позитивної уваги, то намагається отримати будь-яку, навіть негативну. І в цьому діти дуже винахідливі. Вони шукатимуть, поки не знайдуть конкретно вашу болючу точку.

У моїй практиці був такий випадок, щоправда, у повній сім’ї. Тато-бізнесмен — вічно зайнятий на роботі, повертається додому, коли син уже спить, і йде, коли син ще спить. Тато дуже не любить брудні черевики. І син щовечора, лягаючи спати, виставляє свої брудні черевики в центр коридору. Прийшовши додому, батько їх бачить, піднімає вже сплячу дитину, б’є її. Хлопчик у сльозах, але з почуттям задоволення лягає спати. І так повторюється щовечора: інакше отримати увагу батька він не може.

— Не секрет, якщо раніше мати, особливо самотня, усю себе присвячувала дитині, то сьогодні в житті жінки велике місце стали займати кар’єра та особисте щастя. Вона намагається ділити себе між ними, це не завжди виходить успішно. Жінка експериментує, бо не знає, як чинити правильно, і, відчуваючи комплекс провини перед дитиною, нерідко зривається на ній же.

— Жінка, котра несе комплекс провини, не відчуває себе здатною взяти поведінку дитини під контроль, зробити зауваження, заборонити їй щось. І одного разу, стомившись від надмірної відповідальності, зірветься на крик.

Однак малюк не розуміє того, що мама почувається винною, він просто бачить сумні мамині очі і несвідомо може зробити висновок, що це він якийсь «не такий» або робить щось «не те» і «не так». А «як» треба, щоб мама почувалася краще, він не знає. Тому роздратування і каприз стануть цілком адекватним відгуком на материнську пригніченість. Вони дозволяють дитині з пасивної ролі «жертви» перейти в активнішу і тому привабливішу роль «переслідувача».

Я абсолютно переконана, що в мами обов’язково повинні бути три речі: кар’єра, особисте життя і дитина. І вони повинні бути рівноцінними. А експериментувати дійсно дуже важливо. Ми всі не чарівники, кожен із нас — не досконалість. Протягом усього життя ми вчимося, і коли щось не вдалося, то не варто посипати голову попелом, а потрібно сісти і подумати: чому не вийшло. У нас народжується дитина, але ніхто нас не вчив бути батьками, жінкою і чоловіком. Досвід набирається за допомогою спроб і помилок. І дуже важливо обговорювати між собою, що в результаті вийшло.

— Однак усі ці експерименти можуть негативно позначатися на дитині?

— Життя це життя. І всі ми звичайні люди.

— Та все ж, чи шукає мама себе, чи намагається влаштувати своє особисте життя або зробити кар’єру — дитині просто необхідна її увага.

— Давайте поглянемо на маму. Адже ставши нею, вона не перестала бути жінкою. У нас є певні потреби. Ми можемо вчинити з ними як заманеться: придушити їх і стати лише матір’ю. Але, не маючи свого особистого життя, мати повноцінно не може приділяти час і своїй дитині. Припустимо, жінка не має потреби робити свою кар’єру. Є такі жінки. Але якщо вона має таку потребу, то вона має право її реалізовувати.

— Ви хочете сказати, що коли вона дитині 15 хвилин на день приділяє, але від душі, то це краще?

— Вона просто має бути природною. Моя американська колега виростила чотирьох синів одна. В Америці чи в Україні — це дуже нелегке завдання. На мій погляд, вона винайшла унікальну річ: раз на тиждень вона брала одного із синів і йшла з ним гуляти. У цей момент малюку не потрібно було ділити матір із братами, вона не відволікалася ні на що і він міг поставити будь-яке запитання. Це відбувалося усього лише раз на місяць, але було неймовірно цінним для кожного з них.

Я цілком переконана, що дитина привчається до того, що в мами є особисте життя в комплексі, свій внутрішній світ (не обов’язково кар’єра, але якесь своє особисте коло інтересів). З моєї точки зору і з мого досвіду, лише в таких сім’ях дитина виростає шануючи свою матір, і по-справжньому її любить. Спроба ж розчинитися у своїй дитині, зробити так, щоб у неї все було, частіше за все призводить до того, що вона не вміє прагнути.

Окрім того, існує така гра — у відкидання. Чомусь ми привабливі лише тоді, коли відкидаємо. Для жінки більш привабливий чоловік, який їй не зовсім підходить. Мати привабливіша для своєї дитини лише тоді, коли чимось зайнята. А якщо вона лише мати, то дитина нерідко використовує її і витирає об неї ноги.

Кожна мати може відчути, коли з її малюком щось не так, коли її увага йому необхідна. Для цього варто лише згадати про те, що в нас є почуття, увімкнути їх усі.

Дитина вчиться поважати інші сторони життя батьків, якщо їй це демонструють, при цьому поважно ставлячись до якихось її особливостей. Лише так можна навчитися домовлятися. Чому нас дратує, коли дитина вчиться чомусь новому і щось робить не так. Нас привчили до однаковості: роби лише так, як я хочу (звик, вирішив), дублюй мене. Коли дитина хоче зробити щось інакше — це не сприймається. Якщо подібні речі відбуваються постійно, то в силу вступає чоловіча особливість і глобальний конфлікт взаємин матері та сина — чоловік хоче чинити самостійно і так, як він вирішив.

Можна висловити свою незгоду з його точкою зору, але пояснити, що це його життя, і він може вчинити так, як він вважає потрібним. Бо інакше ми будемо проживати життя за свою дитину. Це не припиниться ні в 20, ні в 30, ні в 40 років. І це справжня проблема нашого суспільства. Ми, як і раніше, намагаємося контролювати своїх дітей, не дозволяємо їм виростати, вирішувати — правильно вони чинять чи ні. А все ж виховна функція закінчується в момент повноліття дитини.

Адже що сталося з поколінням наших батьків? Вони не мали особистого життя і, коли діти виростали, нерідко виявлялося, що на одній території об’єдналися двоє геть чужих людей, котрі вміли бути лише татом і мамою, і котрим абсолютно немає чого робити спільно.

— А як усе ж визначити: чи є рівноцінними ці частини — кар’єра, особисте життя і дитина?

— Необхідно, крім всього іншого, враховувати ще й конкретні особливості конкретної дитини. Одній потрібно більше уваги, іншій — менше. Дуже важливо враховувати те, скільки дитині років. Зовсім маленькій — потрібно більше уваги. З віком у неї з’являється особисте життя і потреби, уже не пов’язані з батьками. І важливо відчути цей момент. Діти, як правило, не поважають матір, котра усе їм віддає, забувши про себе. Така безмірна любов обтяжує дитину і зрештою вона залишає дім, залишає матір «біля розбитого корита» її власного життя. Хлопчик, котрий каже матері, що йому бракує батька, насправді повідомляє матері про те, що виріс. А отже, тепер він менше потребує материнської турботи, зате відчуває гостру потребу в чоловічому вихованні. Природно, ці два поняття досить умовні. Просто саме так зазвичай розподіляються ролі в сім’ї. Мама жаліє, хвилюється і переживає через погані оцінки. А тато розповідає, як влаштований двигун внутрішнього згоряння, щоб не бачила мама, вчить лазити по деревах і під’юджує дитину, коли та не справляється із задачками з математики.

— А батьки-одинаки у вашій практиці траплялися? Які в них проблеми?

— На подив, набагато менше. Може, тому що в них є саме все те, чого значно менше у жінок: вони не відмовляють собі в кар’єрі і, як правило, в особистому житті. Жінка, як істота більш жертовна, набагато більше підлаштовує своє життя під взаємини (із чоловіком, із дитиною).

Важко уявити, яким тягарем наших власних проблем ми супроводжуємо свою безмірну любов до дітей. І що ж — мучитися, усвідомлюючи, що ти поганий батько, не зробив того і не зробив цього; ти повинен — ти не повинен? Звільніть себе і своїх дітей. Експериментуйте, будьте собою. Ви гідні люди, і у вас чудові діти.