Ця історія може здатися повністю вигаданою, плодом творчої фантазії. Проте головний її герой Рабцевич Петро Рувинович, він же Рабинов Єрухім-Фішель Рувинович, сидить переді мною...
Чому Київ? Наша воєнізована організація «Другий польовий відділ водного транспорту» діяла й на території Дніпровського басейну. Дінстлейтер зондерфюрер — О Крулль своєю владою міг мене послати працювати в такі міста, як Брест, Кобрин, Давид-містечко, Туров. Однак це дуже маленькі населені пункти, де поліція, як він багаторазово говорив мені, може відразу мене вичислити. У Києві людей набагато більше. Там легше загубитися.
Чому Крулль вибрав мене? Адже він знав і інших в’язнів гетто. Можу лише зробити припущення. Перше, моя неєврейська зовнішність. Друге, я розмовляв російською і німецькою мовами без єврейського акценту. Він і це, очевидно, врахував. Не виключено, якусь роль зіграли й особисті симпатії.
Тільки-но прийшов лист із Києва, Крулль того ж дня виписав мені посвідчення особи на Петра Рабцевича, відрядження, зателефонував на вокзал — довідався, коли поїзд. Сам відвіз мене, посадив у вагон. І попередив, щоб їхав лише в тих вагонах, де їдуть німці, найкраще там, де старші офіцери.
Приїхав до Бреста, потім Ковеля. Дорога була зруйнована партизанами. Отже до Києва я дістався наприкінці листопада. Без розпитувань, за інструкцією Крулля, знайшов організацію. Вона розташовувалася на площі Богдана Хмельницького в будинку, який примикає до Софійського собору. О 9-й годині прийшов Штойбе, забрав мене, відвіз на Поділ, на вулицю — тоді вона називалася Олександрівська, 36 — там було цивільне відділення річкового транспорту. Завертілося, закрутилося — відділ кадрів, біржа праці. Вона розташувалася в будинку, де нині художній інститут, на Воздвиженській. Німецькою я розмовляв нормально. І начальник наказав своїм співробітникам видати мені робочу картку.
З цією карткою я пішов на роботу. Влаштували мене в гуртожитку за адресою Верхній Вал, 70, або — Хорева, 57 — це той самий номер. Там нині знаходиться Київський річковий порт.
Проте в мене не було паспорта. Потрібна була прописка. Крулль усе передбачив і тут. У посвідченні, яке він мені видав, значилося, що мій паспорт знаходиться за місцем роботи. Його викликали по телефону, запитали, чому він не дав мені паспорт на руки. Крулль сказав, що з такими документами, як у мене, я міг утекти, тому він вирішив переслати паспорт поштою. Пакет, природно, «загубився». І я отримав довідку на роботі, що мій паспорт загублений поштою. За цією довідкою в райраді мені видали паспорт на прізвище Рабцевич — так було в документах, які мені видав Крулль. Запитали по батькові, і я сказав — Романович. Чому? Мій батько Рувин, хотілося зберегти хоча б першу букву. І так я став жити спокійніше.
— Скільки ви прожили в Києві?
— Майже рік. Вважайте, із грудня 1942-го — до листопаду 1943-го. Одинадцять місяців.
Понад усе я боявся занедужати. Боявся медогляду. Мій «єврейський паспорт» завжди при мені. У кімнаті нас було четверо. До лазні не ходив. Проте раз на тиждень, щоб не завошивіти, улаштовував собі в душовій «холодну лазню» — гарячої води не було. Мився я завжди сам.
Я жив серед людей, але якось самоізольовано. Що ще мені допомогло вижити? Крулль через унтер-офіцера Фріоффа переслав мені ящик сірників. А за коробку сірників я міг отримати півбуханки хліба.
У Києві з Круллем у мене була лише одна зустріч. Десь на початку липня 1943 р. ми з ним бачилися на площі біля Софійського собору. Я стояв із боку Михайлівської вулиці, а він — біля собору. Дивились один на одного. У мене було велике бажання підійти до нього, потиснути руку. Однак я втримався.
…З кінця серпня після поразки на Курській дузі німецька армія почала відступати. На роботі вимагали, щоб я евакуювався з усіма. Я для вигляду погодився. Однак тягнув до останньої хвилини. Після звільнення Києва я наступного ж дня прийшов на свою колишню роботу. У листопаді 43-го року це називалося Військово-відбудовне управління Дніпровського пароплавства. Теж напіввійськова організація. Заповнив анкету. Описав усе, що мені довелося пережити, — нічого не приховуючи. Написав і про свого рятівника-німця.
…На річковому транспорті своя річкова прокуратура, своє МДБ, своя міліція. І тут мені повезло. Потрапив на розумних людей. Мене вислухали, мені повірили й порадили прізвища не змінювати: «Залишайся Рабцевичем. А то комусь здаватиметься, що ти прагнеш щось сховати, і затаскають...»
Я рвався на фронт. На роботі в мене була броня. А коли вже переконав військома й отримав повістку, занедужав крупозним запаленням легень. Прохворів весь січень місяць, а потім прийшов до військкомату. Послали мене на медкомісію. Я отримав обмежену придатність до нестройової служби. І це обмеження було знято лише в 56-му році.
…Перші радості. Знайшовся старший брат Льова. Він воював на 2-му Білоруському фронті. Закінчив війну в Порт-Артурі. Сестра Ріва теж пройшла всю війну. Зустріла перемогу в Берліні. Від мене вони довідалися про загибель сім’ї. Ось тут наш сімейний мартиролог. Загинули батько, мати, сестра Естер, її дочка Гітл, її чоловік Авраам Варшавський. Загинули в 41-му році два молодших брати — Давид і Арон, про яких я вже казав. Загинула братова Хайя і дочка Діна. Це з боку батька. А з боку матері жертвами стали в 1942-му році у місті Драгичеві майже 50 чоловік. І знаючи про це, я не переставав шукати «свого» німця. Куди тільки ні звертався: до органів, до Червоного хреста, до посольства ФРН, до редакцій газет. І деколи чув у відповідь: «Німці не рятували євреїв, а вбивали». І брат Лев мені казав: «Навіщо це тобі? Ну, був один порядний німець. Один — на мільйони вбивць».
…У 1996-му році в’язні Варшавського гетто запросили колишніх в’язнів-киян до себе в гості. Потрапив у це число і я.
Приїхали до Варшави. На вокзалі нас зустріли в’язні Варшавського гетто і два німці з Кельна — подружня пара Мюллери, Маргрет і Вернер. Вони відразу зацікавилися моєю історією, усе записали. І 14 листопада 1996 року Вернер мені зателефонував із Кельна, сказав, що знайшов сім’ю мого рятівника. Самого Гюнтера вже не було в живих. За запрошенням Круллів і Мюллерів (Мюллери стали спонсорами нашої зустрічі) ми з дружиною поїхали в Дюссельдорф. Дуже тепло нас зустрічали Кристіна Крулль — вдова Гюнтера, його дочка Яніна зі своїм чоловіком. Вона, до речі, заміжня за американським євреєм. Побували ми на могилі Крулля.
Як склалася його доля після нашої останньої зустрічі? У 1943 р. його з Пінська перевели до Чорнобиля. Потім — Польща, південь Франції. Рік перебував в американському полоні. Закінчив університет, захистив докторську дисертацію і став крупним фахівцем з моторобудування. Помер у 1979 р. після третього інфаркту.
Історія мого порятунку була передана в Яд Вашем, і в січні 1999 р. я був запрошений до Німеччини ізраїльським посольством на презентацію і вручення диплома Праведника світу Гюнтера Крулля його вдові. Було дуже урочисто. У залі зібралося чоловік двісті. І тут сталося щось таке, що, здається, запам’яталося багатьом. Цього дня диплом і медаль Праведника народів світу мали вручити ще одній жінці, яка рятувала євреїв у Німеччині. Вона хворіла, і на презентацію прийшли дві її дочки, син. У своєму виступі вони сказали, що виклик до посольства був для них несподіваним: їхня мати своїм дітям ніколи не розповідала про те, що вона рятувала євреїв. Чого? Чи не тому, що все ще живуть забобони, страхи, посіяні нацизмом? Навіть у такій сім’ї.
Потім були поїздки, зустрічі. У гімназіях ФРН вивчають історію іудаїки в Німеччині, історію Катастрофи. Запам’яталися зустрічі в гімназіях Кельна. Доброзичливі обличчя. Допитливі очі. Щось у них було від Гюнтера Крулля. Хлопці оточили мене. Дякували за те, що не забув свого рятівника. Говорили, що, буваючи за кордоном, їм часом соромно назвати себе німцями.
Нині втретє їду до Німеччини. Не приховую, із великою радістю, із хвилюванням. На презентацію книжки «Aus dem Feuer gerissen» («З вогню вирваний»). Її видавцем, співавтором, упорядником став мій друг Вернер Мюллер. Він не тільки записав мою розповідь, організував переклад німецькою мовою, а й доповнив мої спогади безцінними документами, знайденими в німецьких архівах, у сімейному архіві Круллів. Книжку було представлено на весняному Лейпцизькому ярмарку, презентації заплановані в Кельні, Дюссельдорфі, Берліні та інших містах.
…Німці й Катастрофа. Ця тема ще чекає на свого дослідника. У ній багато таємниць, чимало нерозгаданого, несподіваного.
***
…Список Шиндлера й менш відомі «списки» Вальтера Шелленберга, шефа зовнішньої розвідки фашистської Німеччини (20 тисяч врятованих євреїв), особистого лікаря Гіммлера Керстена (60 тисяч врятованих євреїв) і зондерфюрер — О Гюнтер Крулль — один врятований. Різні мотиви, різні можливості. Чи знайдуться такі ваги, на яких можна виміряти зроблене цими людьми? І хто скаже, чий учинок переважить на вагах історії?
Березень 1997. У Потсдамському університеті (зустріч із Рабцевичем тривала понад п’ять годин) чимало запитань про Крулля. Що в ньому найголовніше? Яким запам’ятався? Що, на думку врятованого, спонукало Крулля вчинити так, як він вчинив?
І відповідь:
— Він був нормальною, благородною людиною. Був просто людиною. І це найголовніше!
…У книжці «З вогню вирваний» наводиться такий епізод. Телепрограма з Відня. Репортаж із виставки Голокост. Кореспондент біля дверей запитує у літнього віденця, що його сюди привело. Той згадує, що під час війни опинився в Пінську. Був свідком того, як прийшли до льотної частини запрошувати добровольців постріляти євреїв. Служили в тому полку в основному австрійці. За участь у розстрілах льотчикам давали додаткові пайки, шнапс.
— А ви до цього причетні? — запитали відвідувача.
Він відповів: «Ні. Проте бажаючих, — додав він, — було багато».
…Добровольці-розстрільники і… Гюнтер Крулль. Людина й нелюди. Всупереч усьому залишився Людиною. У вогні спокус, злочинів, що оточували його, небачених страждань, в яких він плавився, оголилася його суть.
…6 мільйонів жертв — страшна, але статистика. Один розстріляний, один врятований — біографія, доля.
Так склалося, що, починаючи з 1942 р., усе життя Рабцевича — трудове, особисте, пов’язане з Україною, із Києвом, із Дніпровським річним пароплавством. Починав техніком, на пенсію пішов старшим інженером Київського вузла зв’язку. Раціоналізатор, винахідник. У 1949 році одружився. Дружина Євгенія Абрамівна теж працювала в пароплавстві. Нещодавно відзначили золоте весілля. Дочка Поліна. Син — Ілля (теж у пароплавстві). У них свої сім’ї.
— Виходить, Петре Рувиновичу, німець Гюнтер Крулль врятував не лише вас особисто, він врятував ваших дітей, онуків?
— Цілком вірно. Мої діти й онуки вдячні йому. Завжди шануватимуть його пам’ять. Торік Поліна була в гостях у Мюллерів і відвідала могилу Крулля. Ілля теж хоче поїхати до Німеччини, щоб побувати на могилі людини, яка врятувала його батька.
Недарма сказано у Святому Письмі: рятуючи одну людину, ти рятуєш увесь світ.
P.S. Поки матеріал готувався в номер, Петро Рувинович Рабцевич на запрошення «Dietrich Verlag» устиг побувати у ФРН.
Презентація книжки «З вогню вирваний» із великим успіхом відбулася на Лейпцизькому книжковому ярмарку, у Берліні, Дюссельдорфі, Кельні, Фрейбурзі.
Першу тисячу примірників книжки розпродано за лічені дні.
Були хвилюючі зустрічі зі школярами, студентами, офіцерами й солдатами Бундесверу, співробітниками фірми «Енкель», де останніми роками обіймав посаду технічного директора Гюнтер Крулль.
З багатьох зустрічей цього разу Петрові Рувиновичу особливо запам’яталася одна — у Лейпцигу, у казармі Бундесверу. Були присутні понад двісті офіцерів. Генерал Ольбрих Касерне запитав: «Що думали в’язні пінського гетто про нас, німців?» На пряме запитання — пряма відповідь. Вона пролунала у притихлому в чеканні залі: «Як могли з материнського черева народитися такі виродки?!» — «Так, ми заслужили це, — сказав Ольбрих Касерне. — Яке щастя, що серед сотень тисяч катів, мільйонів слухняних виконавців були такі, як Гюнтер Крулль! У наших солдатів ми тепер намагаємося виховувати насамперед людяність. І ваша історія нам дуже допоможе в цьому».
1 Пінськ був єврейським містом. На 36 тисяч жителів — 29 тисяч євреїв. У мартиролозі розстріляного гетто («Євреї Пінська. 1939—1944») 28 тисяч імен. У цьому скорботному списку, складеному за архівними даними, значиться й Єрухім-Фішель Рабинов. І серед 17-ти дивом врятованих — Петро Рувинович Рабцевич.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google