ПУШКІН БЕЗ ПАЛИЧКИ

Неповага до предків — це перша ознака дикості й аморальності.

О.Пушкін

Олександр Сергійович Пушкін, молодий, 24-річний, знову з’явився в Одесі у день свого 200-ліття, 4 червня 1999 року. Серед численних друзів, шанувальників, котрі вітали появу поета на вулиці його імені, був і автор цих рядків.

До Одеси я тоді приїхав на запрошення Пушкінського музею і прямо з поїзда потрапив на грандіозний бал-маскарад на честь поета, його повернення в Одесу, чому ми зобов’язані талановитому скульпторові Олександру Токарєву. Я бачив, мабуть, найвідоміші «рукотворні пам’ятники» великому поету, але робота одесита мені здається — та це й не лише моя думка — однією з найбільш вдалих.

Пушкін у короткому фраку, панталонах, із вузькою, як у панянки, талією, якою, як відомо, дуже пишався, у циліндрі, з незмінною паличкою за спиною, вже овіяний славою першого поета Росії — «учня-переможця».

Поет у роздумах: куди вирушити? До моря? У ресторацію Оттона? В оперу? У гості до друзів чи на побачення? А можливо, саме цієї хвилини його навідала Муза?

Пам’ятник, очевидно, таким був задуманий. Таким вийшов. І стоїть поет не на постаменті, як зазвичай, а на бронзовому диску, майже на землі. Сам дуже земний. До нього хочеться підійти, привітатися, поговорити.

Повернення Пушкіна тішило всю Одесу.

Усю, та не всю...

Місяців за два пролунав тривожний дзвінок. Пушкіна пограбували. Якісь вандали спочатку спиляли частину палички, а згодом вирвали її «з м’ясом», та так, що пошкодили фігуру поета. Чесно кажучи, не хотілося в це вірити. У якого негідника, найостаннішого відморозка підніметься в Одесі рука на Пушкіна, що віддавна став невід’ємною частиною міста над морем?

Двічі відливали нові палички. На жаль, історія повторилася. Судячи з газет, одеська міліція певний час шукала кривдників поета, але, як це нині часто буває, безуспішно.

Недавно я знову побував в Одесі. І першим ділом попрямував до музею Пушкіна. Поруч із ним поет стоїть тепер без палички. Тієї самої, з якою, за переказами, майже ніколи не розлучався. Одеські пінкертони нині можуть спати спокійно: немає палички — немає проблем.

Палички немає, а проблеми залишилися. На колишній Італійській, нині Пушкінській, 13, біля входу до свого музею стоїть обкрадений Пушкін німим докором міліції й усій Одесі.

Потрапив би новоспечений вандал на очі Олександру Сергійовичу! Він відразу вперіщив би негідника своєю паличкою, а вона була залізною!

Неважко собі уявити, як вчинив би з кривдниками поета Беня Крік. Та й навряд чи в когось із грабіжників піднялася б рука на Пушкіна. Утім, такі акти вандалізму в сучасній Одесі, на жаль, не поодинокі. Про них раз у раз з’являються замітки в місцевій пресі. Постійно зникали різні деталі пам’ятника Пушкіну, поставленого ще 1887 року вдячними одеситами на зібрані ними гроші. Викрадено бронзове погруддя великого хлібороба Макара Посмітного. Мисливці на кольорові метали не пожаліли навіть «рибачку Соню». Про те, що коїться на міських цвинтарях, написано цілі томи.

Хоч які страшні ці акти вандалізму, ще страшніше звикання до них. Очевидно, мало кого в Південній Пальмірі нині хвилюють заклинання в місцевій пресі: «Поверніть паличку поетові!», «Вибачте нам, Олександре Сергійовичу!»

Звісно, не можна поставити охоронця біля кожного монумента, кожної меморіальної дошки тощо. Але можна і треба створити в суспільстві ставлення нетерпимості до покидьків, виховувати з раннього дитинства повагу до могил предків та святинь.