Втрачений світ

2003 року вдячна Франція вже втретє перевидала дослідження з французької середньовічної історії київського вченого, професора університету святого Володимира, доктора загальної історії Івана Васильовича Лучицького (1845—1918). До його наукової спадщини неодноразово зверталися й у російських історичних колах. Ім’я професора Лучицького відоме в Україні небагатьом, а його дружину, талановиту перекладачку та громадську діячку, видавця Марію Вікторівну Лучицьку на батьківщині взагалі не знають. Місце поховання Лучицьких на Аскольдовій могилі було зрівняне з землею в 1920-х роках, коли кладовище перетворили на парк відпочинку.

В Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України до 160-річчя від дня народження видатного вченого та патріота Лучицького готують до видання його дослідження з історії України та мемуари Марії Лучицької (1852—1924).

Студент Київського університету св.Володимира, майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський загальну історію вивчав у професора Лучицького, а вітчизняну — у професора Володимира Антоновича. Це були люди прогресивних поглядів, навколо яких гуртувалася передова студентська молодь. Професорів пов’язувала міцна дружба. У своїх курсах вони вміли звернути увагу слухачів на українські аспекти вітчизняної та загальної історії. Відомі вчені, філософи, письменники, громадські діячі підтримували з І.Лучицьким тісні контакти. Народоволець П.Лавров, письменник І.Тургенєв, французькі комунари й історик Анрі Се, славіст Луї Леже, М.Станюкович, російські історики М.Карєєв, М.Ковалевський, «енциклопедисти» Брокгауз і Єфрон, В.Короленко, М.Старицький, М.Кропивницький, М.Лисенко, Житецькі, Євреїнови, Тарнавські, Г.Афанасьєв та інші були в їхньому числі.

Професор Лучицький гаряче бажав прогресивних змін на батьківщині, перебував у партії конституційних демократів і Старій громаді. Депутат Державної думи, він обстоював інтереси українських селян, виступав за виділення їм довгострокових кредитів, за ведення справ у судах і навчання в сільських школах України українською мовою, представляв інтереси прибічників автономії України в межах Російської Федерації тощо, за що «заслужив» нагляд жандармських інституцій і репутацію неблагонадійного. У фонді професора (№66 — Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського) є чернетка його листа Миколі ІІ про надання прав народним представникам. У роки революції 1905 року, очолюючи газету «Киевские отклики», І.Лучицький підтримував політичні виступи за конституційні зміни в Росії, боровся проти чорносотенців та єврейських погромів, захищав В.Короленка від адміністративних утисків за його підтримку селян проти свавілля влади.

Наукова спадщина Лучицького є цінним матеріалом, який збагачує дослідників історичними знаннями, новими напрямами пошуків та імпульсами для розвитку наукової думки. Фонд ученого в ЦНБ ім.Вернадського дає змогу зазирнути в його робочу майстерню та уявити різні галузі діяльності в Києві й Україні, маловивчені й дотепер.

Життя І.Лучицького було тісно пов’язане з Києвом. Уродженець Кам’янця-Подільського, син викладача гімназії (батько був знавцем класичних та давньоєврейської мов і талмуда), Іван Васильович після закінчення Першої київської гімназії вступив до університету святого Володимира, де, завершивши навчання, став приват-доцентом, а потім і професором. Матеріал для дисертацій і досліджень із історії Франції Лучицький вивчав в архівах і бібліотеках країни, куди виїжджав 20 років поспіль(!).

Окрім блискучого наукового мислення, Лучицький був обдарований чудовими здібностями архівіста, надзвичайною працьовитістю й азартом дослідника. Лучицького обрали членом багатьох наукових товариств Франції; тут видавали його праці. А недовірливі архівісти «знімали капелюха» перед київським колегою, довіряючи йому ключі від коштовних зібрань в архівах, де він пропадав із п’ятої години ранку і йшов пізнього вечора. Депутат парламенту Жан Жорес, історик Анрі Се, славіст Леже на засіданнях парламенту та академії наук заявляли, що все про земельні відносини середньовічної Франції їхні співгромадяни можуть знати виключно завдяки іноземцеві — київському ученому Лучицькому.

Іван Васильович виховав плеяду видатних українських істориків-медієвістів — академіків і професорів, широко відомих за кордоном. Серед них — Д.Петрушевський, В.Піскорський, М.Молчановський, Є.Тарле та ін., праці яких перевидають в інших країнах донині. Є.Кивлицький, редактор «Киевской старины», і М.Василенко, другий президент ВУАН, вважали себе його учнями. Окрім фахових знань, основ методології, історіософії, наукового аналізу в галузі загальної історії, він прищепив своїм учням повагу й інтерес до історії України. Під керівництвом Івана Васильовича вони вивчали матеріали Яготинської, Ніжинської, Гадяцької, Остерської та інших полкових сотень, документи про землекористування, громаду, універсали Івана Мазепи тощо. У фонді вченого є цікаві начерки навіть у царині менталітету (зокрема демонології) українців і росіян у зіставленні із західними європейцями. Учні Івана Васильовича виступали з доповідями на засіданнях Історичного товариства Нестора Літописця, друкувалися в «Киевской старине», ознайомлювалися з пам’ятними місцями України, їздили до Суботова, Качанівки, Китаєва, Канева — на могилу Тараса Шевченка. Дружні стосунки вони зберегли на все життя. Професор мав складний характер, зі студентами він не панькався. Вимагаючи від учнів завершити дисертацію в строк, він неодноразово погрожував їм «березовою кашею» в разі запізнення. Вони ж не тільки цінували його «поклади знань», принциповість, шляхетність, порядність, а й стали його вірними соратниками в багатьох починаннях.

Іван Васильович читав публічні лекції, рецензував гімназичні програми, активно сприяв благодійним організаціям Києва й інших міст — щодо допомоги незаможним студентам, сприяння єврейським учням, дітям робітників, сиротам, товариству облаштування жител і поліпшення побуту робітничого класу в Києві й інших містах, підтримував рух жінок за право здобути вищу освіту (в їхньому клопотанні стоїть і підпис Лариси Косач — матері Лесі Українки (ф.66). Лучицький став одним із організаторів Товариства письменності в Києві для освіти малозабезпеченого населення (його членами були Терещенки, князь Трубецькой, професор Піскорський із дружиною, Марія Требинська та ін.). Коли Росію охопив голод, Іван Васильович і В.Науменко, за безоплатної участі вітчизняних і закордонних діячів, видали «Киевский сборник в пользу пострадавших от неурожая» (1892 р.), кошти від продажу якого віддали голодуючим.

Придбавши садибу на хуторі Каврай (Черкащина) для свого численного сімейства, професор Лучицький розпочав земську діяльність і згодом став виразником інтересів і сподівань селян у Державній думі. У листах із Каврая своїм дисертантам він писав, що перед ним відкрився новий світ. Щоправда, у взаєминах із селянами іноді виникали курйозні випадки, коли, наприклад, повіривши у всемогутність професора, його просили надати й ветеринарну послугу. А іноді викликали його гнів, коли, замість школи, яку він хотів спорудити своїм коштом, селяни ухвалили «будувати церкву, бо вона потрібна всім»... Крім наукових занять, Лучицький на хуторі захоплювався садівництвом, вирощував рідкісні рослини. Сюди приїжджали гості, учні, тут грали в теніс, ходили на ходулях... Спілкуючись із місцевою інтелігенцією, Лучицький дізнався про український аспект їхньої діяльності і настрої людей. У його фонді (№66) зберігаються документи 1905—1909 рр. — прохання до нього деяких громадських діячів поклопотатися перед Держдумою про дозвіл відкрити українські школи, прохання «Просвіти» Миколаєва про українізацію народної освіти в Україні тощо. Такий професор був небажаним для реакційної адміністрації університету святого Володимира, яка неодноразово намагалася усунути його з посади. Навіть не посоромились запропонувати професорові Піскорському посісти місце Вчителя, від чого учень категорично відмовився.

Незмінною помічницею та соратницею І.Лучицького в усіх справах була його дружина — перекладачка, видавець Марія Вікторівна. Вона народилася неподалік Черкас, на хуторі Іркліїв, у сім’ї нащадка сербського князя Угричича, котрий за перемогу над турками під м.Требіньє дістав «приставку» Требінський, і дочки українського поміщика Фотини Павлівни, котра товаришувала з батьком М.Лисенка та родинами Старицьких і Кропивницьких. Ще до 1861 р. її дід сам відпустив на волю своїх селян.

Марія блискуче й достроково закінчила Інститут шляхетних дівчат у Києві. Ще в ранній юності дівчина навчала грамоти селянських дітей, сповідуючи погляди Писарєва, мріяла працювати й стати лікарем. Намірам поїхати до Цюріха здобути освіту перешкодила зустріч із талановитим ученим І.Лучицьким. Молоді люди незабаром побралися, й Іван Васильович захопив дружину своїми науковими інтересами. Ще в юності вона опанувала чотири іноземні мови і на прохання чоловіка почала перекладати потрібні йому праці. Марія Вікторівна переклала з англійської російською мовою «Описову соціологію» Г.Спенсера, «Історичну географію Європи» Е.Фрімена, «Історію розумового розвитку Європи» Дж.Дрепера, із французької — «Історію Франції XIX ст.» Л.Грегуара тощо. За редакцією Марії Вікторівни вийшли 22 томи Зібрання творів В.Гюго і 48 томів — Е.Золя... Марія Вікторівна була так само «поведена» на роботі, як і професор Лучицький. У листі братові вона писала: «В мене є тепер величезний переклад: A History of Modern Europe, сторінок 1100. Я працюю, разом із заняттями з дітьми, по дев’ять годин, але робота ця дає мені велике задоволення...»

Зацікавившись країнами Скандинавії, Марія Вікторівна опанувала норвезьку, датську, шведську мови й першою запропонувала увазі співвітчизників скандинавську наукову та художню літературу. Серед її перекладів не можна не відзначити зібрання творів Г.Ібсена.

Попри таку різноманітну та напружену роботу, Марія Вікторівна була чудовою матір’ю трьох дітей і душею родинного вогнища. Ця стримана висока чорнява жінка з блакитними очима і, як писали сучасники, південнобалканськими рисами обличчя, повна протилежність «вибуховому», хоча й відхідливому чоловікові, створювала в домі дивовижну атмосферу доброзичливості та затишку.

Будинок, де жили ці високоінтелектуальні й глибоко порядні люди, любили відвідувати і колеги, і студенти, і гості з різних куточків країни та з-за кордону. Спілкування з Лучицькими розкривало перед іноземцями вікно в невідомий і привабливий світ іншої культури.

В Києві Лучицькі жили спочатку в будинку Фотини Павлівни (Левашовська, 22), а потім на гонорари за переклади Марії Вікторівни купили великий будинок на Інститутській, 27/6, де й сьогодні над парадними входами є її ініціали. На одному поверсі жили Лучицькі з сім’єю доньки, в іншій квартирі — син Володимир із родиною.

У квартирі Лучицьких зберігалися цінні зібрання спеціальної, художньої літератури та словників. У великій їдальні, з рушниками на стінах в українському стилі, за величезним столом збиралися родина та гості. У вітальні раз на два тижні проходили музичні вечори, театральні зустрічі. Часто вечеряли актори театру Соловцова після благодійних вечорів на користь дитячих притулків. Бували приїжджі знаменитості — в театрах Києва виступали Собінов, Коміссаржевська, Станіславський. Микола Лисенко ставив у Лучицьких свої дитячі опери «Пан Коцький» і «Коза Дереза». Маленька донька Лучицьких Ольга співала ледь чутно, і композитор підбадьорював її: «А ну, Льолю, голосніше!» Виступали й діти Русових і Лисенка.

Діти та нащадки Лучицьких успадкували сімейні традиції, схильність до наукових занять та освіти, стали гідними представниками української та російської інтелігенції і переживали разом із народом і кращі часи, і періоди лихоліття.

Старший син Володимир став видатним ученим-геологом, викладав у вузах Москви та Києва. Микола, як і брат, закінчив також університет св.Володимира, став юристом, як згадувала сестра, «слідчим з особливо важливих справ». Дочка Ольга закінчила Вищі жіночі курси. Микола й Ольга добре знали іноземні мови і навіть іноді допомагали матері в перекладах. У Ольги Іванівни згодом брав уроки французької майбутній письменник Віктор Некрасов. Ольга вийшла заміж за адвоката й літератора, учасника Російсько-японської війни, кадета, громадського діяча Леонтія Чолганського, предком якого вважався осілий в Україні наполеонівський лікар (де ля Фліз), котрий жив в Україні й склав знамениті етнографічні альбоми.

Перша світова війна, Лютнева революція, жовтневі події 1917 року розхитували підвалини держави. Настали складні часи руїни. Помер Іван Васильович 1918 року на хуторі Каврай. У пресі зазначали, що «обставини смерті не відомі». Ольга Іванівна писала, що вже за радянських часів Володимир Іванович їздив у ті краї в геологічну експедицію, але в Кавраї не знайшов ні могили батька, ні їхнього будинку. Залишився тільки розкішний, виплеканий Іваном Васильовичем сад... Правнука розповідала, що свого часу Марія Вікторівна розпорядилася вибудувати на Аскольдовій могилі в Києві родовий склеп і що саме там поховали професора. У ті часи Володимир Іванович продовжував працювати. Микола Іванович не прийняв радянської влади, і чи то помер у в’язниці від туберкульозу, чи то був розстріляний у підвалах колишнього Інституту шляхетних дівчат у Києві. Його дружина бідувала, й онуку Олену Марія Вікторівна взяла до себе. Як і за всіх часів опорою сім’ї була Марія Вікторівна. З нею жила дочка Ольга з трьома дітьми і нянька дітей і онуків Лучицьких. Ольга ще 1915 року розійшлася з чоловіком, але оскільки він був репресований радянською владою, її і дітей спіткала доля сім’ї ворога народу. Рідним зрідка допомагав Володимир, який жив тоді в Москві. Ольга працювала в бібліотеці ВУАН і заснованій нею бібліотеці Рентгенологічного інституту. Син Лев носив їй нехитрий обід на роботу. Марія Вікторівна, хвора, з опухлими ногами, давала уроки французької мови...

Лучицькі залишили після себе наукові праці, переклади, добрі справи та гідних нащадків. Ольгу Іванівну в 1930-ті роки запросили на роботу до Москви — організувати бібліотеку в новому Інституті шкіряної промисловості. Її син Лев став інженером, дочка Віра — перекладачкою, вона брала участь у роботі радянської делегації на Нюрнберзькому процесі. Старша Ніна померла в дитинстві. Окрім мемуарів, Лев Леонтійович зберігав унікальний сімейний альбом із фотографіями, де ми при зустрічі в будинку на Патріарших ставках у Москві побачили портрети з автографами Буніна і Тургенєва, паризьких комунарів та істориків Ланжеле, Се, Леже, Срезневського, Костомарова, Антоновича, Шульгіна і директора московського музею мистецтв Цвєтаєва, Станюковича, Танєєва, Ковалевського... Один син Володимира Івановича Лучицького загинув на війні, інший за наклепами (через походження і «далеке» місце народження — Варшава) був репресований. Завдяки блискучим здібностям, Ігор Володимирович усе ж таки працював у Сибірському відділенні АН СРСР і нарешті був переведений до Москви. Член-кореспондент АН СРСР І.Лучицький став засновником вітчизняної палеовулканології. Його старші діти (фізик і математик) — науковці, молодша дочка Світлана Ігорівна Лучицька — доктор історичних наук, поліглот, вивчає французьке середньовіччя, історію хрестових походів та іконографію. Дочка Миколи Івановича, Олена, киянка, кандидат наук, займалася рослинництвом і виноградарством.

Приїжджаючи до Києва, правнуки Лучицьких завжди кажуть, що тут їм легко дихається й усе тут рідне. Але нема куди покласти квіти. Хіба що можна постояти біля будинку на Інститутській, котрий належав Марії Вікторівні. Втім, тут немає навіть меморіальної дошки на честь родини. Родовий склеп Лучицьких зрівняно з землею на Аскольдовій могилі, де діти тих, чиї права так палко обстоювали ці люди та їхні однодумці, вирішили через своє невігластво влаштувати парк відпочинку. Тільки нечисленні родичі похованих на Аскольдовій могилі встигли перепоховати близьких.

Сьогодні молоді кияни, гуляючи біля церкви-ротонди акуратними терасками, які збігають униз, навіть не підозрюють, що вони ходять по останках багатьох видатних співвітчизників. Там багато тих, хто залишив після себе нащадкам у Києві прекрасні будинки, лікарні, церкви, гімназії, добрі справи... Кажуть, хтось збирається встановити пам’ятну дошку з іменами тих, хто спочиває на Аскольдовій могилі. Справа честі киян увічнити пам’ять не лише загиблих під Крутами, а й інших, хто також любив Україну і довів це справами.

Хтось же повинен прийти на місце Лучицьких, Терещенків, Тарнавських, Дегтярьова та інших гідних людей, традиції, поводження, культуру, меценатство, благодійність яких слід пам’ятати, зберігати і впроваджувати в наше життя... Сподіваємося.