ВОВЧЕ ПОЛЮВАННЯ

Діагноз: параноя

1996 року в США з’явилася книга ірландського письменника Глена Міда «Сніговий вовк». Книга про Сталіна, передусім про обставини його смерті. Мене в ній зацікавила не ця чергова вер-сія. Скільки їх уже було за останні майже півстоліття! Заінтригувала сама назва книги. Як з’ясувалося, вона була пов’язана з тим, що Сталін від певного часу виявляв особливий, просто маніакальний інтерес до вовків. Так, за кілька тижнів до своєї смерті, під час зустрічі з послом Індії в СРСР К.Меноном він кинув кілька фраз, які викликали у дипломата паніку. Адже той чудово знав, що в Сталіна випадкових висловлювань, як правило, не буває. За кожним словом неодмінно щось стоїть. Найчастіше дія, з найнепередбаченішими, нерідко трагічними наслідками. З огляду ж на напружене становище в країні в зв’язку з черговою хвилею арештів і нуртуючими чутками про можливі прийдешні зміни в керівництві країною і партією, таке сприйняття сталінських слів було цілком природним. Тим більше, що постійно малюючи під час тієї зустрічі червоним олівцем вовчі морди з вищиреними пащами, він раптом промовив: «Вовк нишпорить у пошуках моєї крові. Треба знищити вовків». І після невеликої паузи, ніби розвиваючи цю думку, додав, що, мовляв, російські селяни знали, що робити з вовками, — вони їх знищували. Про це ж писав свого часу і відомий американський журналіст Гарісон Солсбері, котрий багато років прокореспондентствував у Москві і неодноразово зустрічався зі Сталіним. Про ту саму, поза сумнівом, хворобливу, пристрасть батька до вищирених вовчих морд потім згадувала і Світ-лана Аллілуєва. І її неймовірно здивувало, що батько під час останніх їхніх зустрічей весь час, майже механічно, малював вовчі оскали з довжелезними гострими зубами. Більше того, розповів їй, що наказував охороні тримати печі розпеченими до білого жару. Мовляв, лише вогонь, лише відкрите полум’я може відігнати голодні вовчі зграї.

Власне кажучи, чи слід особливо дивуватися? Адже ні для кого з обізнаних людей не було секретом, що Сталін тяжко хворий. На його вчинках позначалися маніакальна підозрілість, постійні перепади настрою, безпричинні вибухи гніву. Він страждав болючою невралгією та постійним безсонням. До того ж був фізичним виродком: напівпаралізована всихаюча ліва рука — наслідок невиліковної генетичної хвороби Ерба, зрощені пальці лівої ноги. Ще 1927 року відомий ленінградський психіатр В.Бехтерєв уперше констатував: у вождя серйозна психічна недуга. Обстеживши Сталіна, він поставив йому страхітливий діагноз: параноя. Прийшовши до готелю, сповістив про це свого асистента. А невдовзі зненацька помер за вельми загадкових обставин у своєму московському готельному номері.

Майже через шістдесят років цей діагноз підтвердив радянський психіатр Є.Личко. З цікавими уточненнями циклічності її прояву. Це давало можливість пов’язати загострення хвороби з найтрагічнішими подіями в країні. Але й це ще не все. Приблизно тоді ж вийшла в світ книга «Stalin’s Doctor — Stalin’s Nurse» колишньої найближчої співробітниці професора Д.Плетньова, що багато років спостерігав Сталіна, Наталії Романо-Петрової, котра втекла на Захід. Його знищили в роки великого терору. В основі тієї книги були замітки самого професора, які дивом удалося врятувати ще в тридцяті роки. Отож, з’ясувалося, що і Д.Плетньов, незалежно від В.Бехтерєва, цілком однозначно визначив у Сталіна параною. У найгострішій формі. «Він потерпав тільки від двох розладів: мегаломанії (манії величі) та манії переслідування, — писав професор. — Сталін мав <...> слабкість та боягузливість зайця». До речі, саме боягузливість відзначав у своїй книзі «Я був секретарем Сталіна» колишній багаторічний секретар Сталіна Борис Баженов, що також утік на Захід.

Страх смерті буквально сковував Сталіна. Він забороняв не те що говорити, навіть натякати на смерть у розмовах із ним. Відчуваючи себе людинобогом, він із фанатичною одержимістю волів за будь- яку ціну прожити Мафусаїлів вік. Тому щедро фінансував усі дослідження, пов’язані з продовженням життя, до прикладу, експерименти академіка О.Богомольця, вірячи, що створена тим чудодійна сироватка допоможе йому дожити до біблійного віку.

Але водночас, як писав відомий психіатр Алан Буллюк, у Сталіна не було органічного психічного захворювання за типом справжньої шизофренії. У нього спостерігалася безсумнівна параноїдальна структура особистості. І саме цим пояснювалися всі його дії. З погляду сучасної психіатрії, як це уточнював професор Антон Ноймайр, у подібних людей найчастіше є «сформована та непорушна система маячних ідей». Мало того, констатував той же А.Ноймайр, котрий довгі роки присвятив вивченню хвороб історично значимих особистостей, зокрема і Сталіна, «характерними ознаками такої параноїдальності, поряд із манією влади та манією переслідування є і манія величі». Що за його визначенням — «маніакальна велич духу».

Але ось що найцікавіше: старанно аналізуючи психічну хворобу вождя, славетні вчені обходили те, що сприяло перетворенню природної недуги на катастрофічне для мільйонів людей захворювання. З незрозумілої причини вони проігнорували зовнішні сили, їхню методику загострення найнебезпечнішої для суспільства сталінської хвороби. Ті сили, які, знаючи про його хворобу, в ім’я досягнення своїх цілей змушували його бути постійно в напрузі, постійно під їхнім впливом. А отже, бути по суті справи господарями життя в країні.

У світі видано безліч літератури, присвяченої дослідженням психіки Сталіна. І не випадково. Адже за велінням долі він був особистістю, котра визначила глобальні історичні процеси ХХ сторіччя. І додати що-небудь нове до досліджень найвідоміших психіатрів мені не під силу. Не моя це професія. Але цей психіатричний екскурс аж ніяк не випадковий. У ньому таїться розгадка всього того, про що йтиметься далі.

Мова про тих, кого і нинішні червоно-коричневі вишкребки більшовизму з неприхованою гордістю називають чекістами. Саме вони, чекісти, пізнавши насолоду безкарного всевладдя в революційні та перші післяреволюційні роки, не хотіли поступатися досягнутим. І чудово усвідомлювали, що тільки перетворившись з преторіанської гвардії партії на підручних самого генсека, самого Сталіна, вони зможуть досягти своєї мети. Адже в керівництві країни лишалось ще чимало тих, хто був би не проти вкоротити їм руки. Не партія, а вони мали стати визначальною силою суспільства. Тим більше, політика партії ніяким чином не розходилася з їхніми принципами. А всі ці залізнофеліксівські байки про «чисті руки, холодні голови і гарячі серця», як і інші більшовицькі демагогічні схлипування, викликали в них лише посмішку. Головне ж — їхні цілі збігалися з цілями диктатора, котрий набирав силу. Значить потрібно було зробити все можливе, щоб бути потрібним йому. І тільки йому. Користуватися його безмежною довірою. А для цього, знаючи про його недугу, слід постійно розпалювати в його хворобливій уяві нескінченні страхи небезпек замахів на нього, від яких уберегти його можуть лише вони. Його вірні паладії.

Полювання на привидів

І чекісти, і сталінське найближче оточення добре знали про його хворобливу помисливість, патологічні страхи. Битва за партійний престол увесь час йшла не на життя, а на смерть. Бехтерєвський діагноз не став для них несподіванкою. І в міру того, як Сталін набирав силу в керівництві країною, вони робили все можливе, аби ізолювати його від небажаних контактів з їхніми справжніми чи імовірними конкурентами. Вони весь час нагнітали страхи замахів. Невтомно граючи на цьому. Саме це могло стати запорукою їхніх кар’єр. Між чекістами та партійними ієрархами тривала постійна боротьба на випередження. Хто кого. І не багатьом відомо, що 18 листопада 1931 року керівництво партії та країни прийняло жахливе за своїм ідіотизмом рішення: «заборонити піші ходіння т.Сталіна Москвою». Приводом же став замах на вождя, який нібито стався за день до цього.

Річ у тім, що на територію СРСР мовбито зі шпигунським завданням англійської розвідки проникнув якийсь Огарьов. Природно, — а як же інакше! — з перших же кроків він був під невсипущим контролем доблесних чекістів. Вони привезли його до Москви. Розмістили на конспіративній квартирі. Приставили до нього свого агента, котрий очей з нього не спускав. І ось того нещасливого дня Огарьов разом з агентом ОДПУ вийшов на прогулянку. На Ільїнці, о 15 годині 25 хвилин, біля будинку №5/2 вони ніс у ніс зіткнулися з невисокою людиною в заячому триусі. Це був сам Сталін. Правда, як відомо, той не міг бути один. При ньому невідступно знаходився його особистий охоронець Н.Власик. Але це так, деталі. Звісно ж, «ворог» відразу вихопив револьвер, щоб покінчити з вождем. Та ба. Доблесний чекіст, приставлений до нього, умить скрутив терориста. Відволік на Луб’янку. Благо, до неї рукою було подати. Там Огарьова допитали. Як годиться, сфотографували. І, як з’ясувалося, не лише для кримінальної справи.

Судячи з усього, сам Сталін тієї спроби замаху не помітив. І дізнався про відвернене славними чекістами «непоправне лихо» тільки з доповідної записки №40919 за підписом заступника голови ОДПУ І.Акулова. До речі, до тієї самої записки чомусь було додано фотографію Огарьова. Навіщо? Не знаю. Напевно, на пам’ять вождеві...

Так розпочалася атака чекістів на психіку Сталіна. Раз у раз на маршрутах його шляху з Кремля на кунцевську дачу стали виявляти закладені вибухові пристрої. Начальник його особистої охорони Н.Власик розпорядився на всіх можливих маршрутах пересування Сталіна на дачу постійно тримати посилену охорону. Переважно в цивільному. Ніхто в Кремлі до останньої миті не знав, у яку з п’яти автомашин сяде Сталін для поїздки в Кунцево, за яким маршрутом рухатиметься кортеж. Розпорядження віддавав він сам. Тільки тоді, коли сідав у машину.

І якнайдоречнішим виявилося вбивство С.Кірова. Психоз досяг апогею. Адже якщо недруги зазіхнули на життя «другої особи партії», то тепер, поза сумнівом, черга за «першим». За самим Сталіним. Зупинка була лише за змовою, якій, звісно ж, пильним чекістам слід було запобігти. Ще лилася кров безневинних людей, котрих зробили учасниками антикіровської змови, а в Москві вже розкручувалася «Кремлівська справа». Сталося воно на світанку 1935 року. Приводом стало «викриття» нібито існуючої у самому Кремлі змови службовців ЦВК СРСР, працівників комендатури, охорони та інших, які «готували замах на т.Сталіна». І це при тому, що практично кожен з них міг хоч сто разів звести з ним рахунки. Проте, як грім серед ясного неба, у червні того ж року на Пленумі ЦК ВКП(б) пролунала доповідь майбутнього наркома внутрішніх справ, а на той час секретаря ЦК М.Єжова «Про службовий апарат Секретаріату ЦВК СРСР і товариша А.Єнукідзе».Члени ЦК і вся країна дізналися, що завдяки потуранню патологічного розпусника та сексуального збоченця, як його називали в доповіді, секретаря ЦВК А.Єнукідзе в Кремлі було створено цілу мережу терористичних груп. Головним організатором і натхненником цього виступав заклятий ворог Сталіна, його недавній соратник Л.Каменєв. До речі, перебуваючи в ув’язненні за справами «Союзу марксистів-ленінців» і «Мос- ковського центру». Єнукідзе, ще недавно найближчого друга Сталіна, з ганьбою вигнали зі складу ЦК, виключили з партії. А через місяць після того пленуму розпочалися закриті засідання Військової колегії Верховного суду СРСР. Загалом за цією справою засудили 110 чоловік. Тридцять — Військовою колегією Верховного суду. І вісімдесят — Особливою нарадою при НКВС СРСР. Власне кажучи, між цими судилищами різниці не було ніякої. У першому й другому випадках судові засідання проходили без участі державного обвинувачення, тим паче захисників. Смертних вироків винесли два: секретарю для доручень коменданта Кремля А.Синєлобову та начальнику відділення розвідуправління РККА М.Чернявському. Іншим дісталися різноманітні терміни ув’язнення, концтаборів і заслань. Серед них було одинадцять прибиральниць, швейцарів і телефоністок урядових будинків, вісімнадцять співробітників урядової бібліотеки, шість співробітників техсекретаріату ЦВК, шістнадцять військовослужбовців кремлівської охорони, сорок вісім двірників, тесль та інших робітників кремлівської обслуги, шість домогосподарок...

Найнеперевершенішим майстром організації лжезамахів, поза сумнівом, був Лаврентій Берія. Це він нікому не передоручав. Робив усе сам. Не жаліючи життя свого, оберігав вождя від «неминучих смертей». Так було, приміром, коли підготовлений ним грузинський чекіст із пістолетом, зарядженим холостими патронами, вискочив із засідки на шляху руху сталінської автомашини до дачі на озері Ріца. Охорона й бровою не встигла ворухнути, як доблесний Берія не лише прикрив своїми грудьми вождя, а й стрімко вихопив пістолет, розрядивши його в «терориста». Природно, не холостими. Іншого разу був ще винахідливішим. Відомо, що дача Сталіна знаходилася в гирлі ріки Лашупсе, яка впадає в мальовниче озеро Ріца. Дорога до неї пролягала через гори. На шляху доводилося долати кілька мостів, перекинутих над гірськими ріками. В один із сталінських приїздів на відпочинок, 1933 року, кавалькада з п’яти броньованих автомашин, як звичайно, рухалася до дачі. У пер-шій була охорона. У другій — сам Сталін. У третій — Л.Берія з наркомом внутрішніх справ Грузії С.Гоглідзе. У четвертій — обслуга. І в останній — знову охорона. На півдорозі, ледь проминули черговий міст біля впадання річки Геггі в Бзибь, Берія раптом зупинив кортеж. Підійшов до сталінської машини і попросив вождя пересісти в передостанню, четверту машину. Сталіна ця рокіровка, звісно ж, не могла не зацікавити. У відповідь почув, що в Берії з’явилися якісь тривожні передчуття.

Усе відбулося ніби на замовлення. Благополучно проминули ще один міст. А от на наступному «важкі передчуття» Берії виправдалися сповна. Перша машина проскочила. Але ледве друга, де раніш їхав Сталін, з’явилася на мосту, як настил здибився. Міст повалився. Важелезний лімузин полетів у воду, застрявши між величезними валунами. Відразу пролунав вибух. Правда, не дуже сильний, але підхоплений гірською луною, багаторазово посилений її гуркотом, змусив усіх заціпеніти. Першою отямилася охорона. Схопилася за зброю. Одні миттєво оточили «ясновельможну» машину. Інші кинулися шукати терористів. Марно. Нікого не знайшли.

Залишається губитися в догадках, чому міст повалився саме під другою машиною. І чому взагалі він упав. Адже після цього ніякої експертизи не зробили. Палі, опори, настил ніхто не досліджував. Фотографій місця події не зробили. Навіть кримінальної справи за фактом замаху на Сталіна не порушили...

Але на цьому того року низка «замахів» на Сталіна в Абхазії не вичерпалася. Через кілька днів вождь захотів здійснити морську прогулянку на катері. Ледь вийшли у відкрите море, як з берега пролунали постріли. Берія, звісно ж, кинувся прикривати своїми грудьми патрона. Відразу негайно наказав по радіо розпочати пошуки терористів. Шукати довго не довелося. Ними виявилися... прикордонники. Річ у тім, що поява катера в зоні, що охороняється, не була оформлена належним документом. І, відповідно до інструкції, командир відділення застави «Піцунда» Лавров пострілами вгору просигналізував катеру вимогу негайної зупинки. Катер не реагував. Довелося повторити постріли. Запобіжні постріли.

Нарком С.Гоглідзе з подачі Л.Берії відразу зварганив справу про замах. Звісно ж, негайно знайшлися свідки, котрі дали необхідні показання. Командира відділення Лаврова віддали під трибунал. Йому загрожував розстріл. Але з Москви втрутився нарком Г.Ягода, і справу перевели в категорію нехлюйства. Лаврову дали п’ять років. Покарали і начальника застави. Звільнили з органів голови ГПУ Абхазії. Але свої п’ять років Лав-ров так і не відсидів. 1937-го його доставили з табору в Тбілісі. Наново допитали з пристрастю. Викрили як ворога народу — терориста. Присудили до розстрілу. Невдовзі Берія опинився в Москві. Спочатку першим заступником «залізного наркома». А за кілька місяців замінив його на цій посаді.

І ось тут і розпочався воістину масований наступ на болісно нестійку психіку диктатора. Напередодні першотравневого параду 1939 року на трибунах мавзолею знайшли вибуховий пристрій. Дедалі інтенсивніше почали знаходити міни на шляху руху сталінського кортежу на кунцевську дачу. Нарешті, 3 лютого 1939 року неподалік від сталінської дачі розгорівся справжній нічний бій. Група невідомих терористів, приблизно 10—15 чоловік, котрі явно пройшли спеціальну підготовку, намагалася прорватися на дачу кремлівського відлюдника. Тієї ночі понад тридцять співробітників охорони лежали мертві в підмосковному лісі. З’ясувалося, що кулі, випущені невідомими терористами в маскхалатах, були вкриті найтоншим шаром ціаніду. І навіть найлегше дотичне поранення викликало миттєву смерть.

Загадковий бій огорнули непроникною таємницею. Не вдалося встановити кількість нападаючих. Нікого з них живими взяти не вдалося. Їхні трупи кудись відправили. Потім один за одним стали таємниче зникати й учасники тієї перестрілки з боку охорони. На будь-які нагадування про той нічний бій наклали найсуворіше табу. А наступ на психіку Сталіна продовжувався. Адже кожне відвернення замаху не просто підвищувало авторитет чекістів у його очах, а й винагороджувалося орденами, усілякими матеріальними благами. Так, 1940 року вони нібито відвернули старанно підготовлений японською розвідкою замах на Сталіна під час його відпочинку в Сочі. Ідея та керівництво нібито належали перебіжчику, колишньому начальнику Далекосхідного управління НКВС комісару держбезпеки Генріху Люшкову. Потім, уже 6 листопада 1942 року, дезертирувавши з Червоної Армії, Савелій Дмитрієв у Москві, на Лобному місці, спробував відкрити вогонь по урядовій автомашині, яка виїздила зі Спаських воріт Кремля, сподіваючись, що в ній знаходиться Сталін. Але то виявився автомобіль А.Микояна. Обійшлося. І лише наприкінці серпня 1950 року в центральній пресі з’явилося невеличке повідомлення: «Терориста Дмитрієва затримано на Червоній площі 25 серпня 1950 року, за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР його розстріляли».

Різноманітних містифікацій подібного роду не злічити. І все ж про одну не можу промовчати. Хоча б через її живучість. Адже мало не щороку певне видання пише про це. Йдеться про так звану «справу Тавріна», котрий направлявся у вересні 1944 року до Москви за завданням РСХА, щоб здійснити замах на Сталіна. Уперше про це розповів 1971 року московський журнал «Зміна», опублікувавши нарис Андрія Соболєва «Вересень сорок четвертого». У ньому змальовувалося, як 5 вересня 1944 року поблизу райцентру Караманова Смоленської області дорожній патруль затримав якихось П.Тавріна та Л.Шилова, котрі виявилися німецькими шпигунами-терористами. Їх заарештували. В усьому зізналися. Правда, вельми сумнівних деталей у тій розповіді було безліч. І не дивно, що вже 1976 року, публікуючи свій нарис у «Військвидаві», але вже під назвою «Вовки гинуть у капканах», автор від деяких нісенітниць відмовився. Але й у першому, і в другому випадку не забув для більшої переконливості продемонструвати читачам фотографію Тавріна в радянській офіцерській формі з найвищими нагородами поруч з його шефом — начальником східного відділу РСХА оберштурмбанфюрером Грейфе. До цього ми ще повернемося.

Нарешті, 1993 року третій номер журналу «Служба безпеки» вибухнув новими документами «справи Тавріна», витягнутими нібито з секретних архівів радянської держбезпеки. Але й вони не внесли ясності. Досить сказати, що «сенсаційні» «Спецповідомлення про затримання агентів німецької розвідки Тавріна і Шилова» і «Протокол допиту Тавріна Петра Івановича» виявилися... недатованими.

Не описуватиму, тим більше детально не аналізуватиму опубліковану багато разів фабулу цієї справи. Зупинюся лише на кількох моментах, які з усією очевидністю засвідчили не лише містифікаційний характер «справи», а й непрофесіоналізм беріївських годованців, котрі її вибудували.

Почну з арешту шпигунів. За однією версією, першою, їх затримав дорожній патруль лише тому, що звернув увагу на їхній сухий одяг, тоді як там, де вони їхали, за їхніми словами, всю ніч була злива. За другою версією, радянську контррозвідку вчасно сповістили прямо з лігвища ворога, і вона чекала на них. І знову дві версії повідомлення. Одна з Риги, де Таврін шив собі в секретному ательє СС спеціальне шкіряне пальто з широченним правим рукавом, щоб ховати в ньому пристрій для стрілянини бронебійним міні-снарядом. Друга версія прямо з Берліна, з РСХА. Виявляється, щойно Кальтенбрунер прийняв остаточне рішення про термін і місце десантування, як до господині кабаре на околиці Берліна фрау Зайферт — радянської розвідниці з кодовим ім’ям «Фрау» з’явився один з особливо «довірених співробітників» певного оберштурмбанфюрера СС Хенгельгаума і про все доповів. І вже назавтра, рано вранці, начальник союзного «Смершу» генерал В.Абакумов читав розшифровану радіограму. Тим паче, що саме він особисто контролював перебіг операції «Перехоплення».

У всіх публікаціях повідомлялося, що шпигунська пара їхала на мотоциклі з коляскою та везла з собою три валізи. Відповідно до опублікованих «архівних матеріалів» дозволю собі перелічити вміст тих валіз, аби кожен міг уявити їхні розміри. Отже, почну. Для легалізації майбутніх імовірних спільників Тавріна його спорядили більш як п’ятьма сотнями найрізноманітніших документів: усілякими службовими посвідченнями, паспортами, трудовими книжками, наказами для відряджень, відпу—скними квитками, грошовими та продовольчими атестатами, правами водія, дипломами вузів і технікумів і т.д. і т.п. Крім того, його забезпечили приблизно ста двадцятьма печатками і штампами різноманітних військових і державних ус-танов, ручними пресами з об’ємними штемпелями різноманітних відомств. Крім цього в їхньому розпорядженні було сім пістолетів різних систем і калібрів з повним боєкомплектом розривних і отруєних куль, спеціально створений своєрідний ручний бро-небійний гранатомет «панцеркнакке», здатний пробити броньову плиту завтовшки понад 40 міліметрів із відстані в триста метрів. Він складався з невеличкої металевої трубки, що ременями кріпилася до руки. Стрільба здійснювалася з руки комулятивно-фугасною гранатою з електрозапалом, який приводився в дію від батарейки кишенькового ліхтаря. Також з повним боєкомплектом. Був ще потужний вибуховий пристрій, вмонтований у невеличкий портфель. На додаток до цього він був озброєний малогабаритною наймогутнішою радіоміною, набором холодної зброї, портативним радіопередавачем. А на витрати було видано за різними публікаціями чи то мільйон, чи то півмільйона радянських рублів.

Уявляєте собі ці валізи?

Нарешті, фотографія Тавріна разом з Грейфе. Як вона потрапила до чекістів — невідомо. Не брав же її Таврін з собою на завдання. Проте вона була. І знову халепа. Як писалося буквально у всіх публікаціях, невезучий терорист фотографувався зі своїм шефом буквально перед вильотом. Але ж сам Грейфе загинув в автокатастрофі ще в червні... Та найголовніше, на тій фотографії тіні лягають не так, як це має бути, якщо врахувати, звідки падає світло. Це мені підтвердив свого часу покійний Вілен Калюта, чудовий кінооператор. А вже в цих питаннях він був загальновизнаним авторитетом. Інакше кажучи, ця фотографія — погано сфабрикована підробка.

І найпримітніше. Жодного з рядових учасників операції «Перехоплення», котрі відвернули замах на Сталіна (а їх, судячи з публікацій, було чимало), не нагородили. Ордена удостоїли лише одну людину — начальника «Смершу» генерала Віктора Абакумова. Його нагородили орденом Кутузова I ступеня. Полководницьким орденом. Це було початком його запаморочливої і трагічної кар’єри.

І останнє. Таврін і Шилова ще довгі роки провели в ув’язненні. І лише в лютому 1952 року Військова колегія Верховного суду СРСР на закритій нараді присудила їх до розстрілу. Тавріна розстріляли 28 березня, Шилову — 2 квітня. Ось і все...

Finis coronat opus

...Він помирав у повній самотності. Скорчившись у паралічі, зацькований своїми постійними страхами, заляканий нацьковуваннями чекістів, уже нікому не потрібний, старий, умирав болісно довго, важко. Немов життя, яким він так дорожив для самого себе, і якого з бездумною легкістю позбавляв мільйони і мільйони людей, нарешті поквиталося з ним. Біля його смертного одру не було ані дітей, ані онуків, ані соратників. Він створив навколо себе непроникну стіну страхів і ненависті.

Те, що потай сповідував усе життя і реалізовував з найжорстокішою одержимістю в мільйонах смертей задля слави своєї безмежної величі, йшло не від його непереборної особистої сили. Зацькований страхами самотній вовк-шатун, як писав про нього Еріх Фромм, «перетворив безсилля на всесилля». А те, що він потай сповідував усе своє свідоме життя, за визначенням того ж Фромма, було «релігією духовних калік». Але, погодьтеся, навіть психіка нормальної людини навряд чи витримала б такий масований багаторічний тиск, спрямований на нього його ж преторіанською гвардією. Не секрет, деформація психіки неминуче веде до деградації особистості.

І проте не думаю, що він особливо тішився показним істеричним проявом усенародної любові. Адже він був, поза сумнівом, не дурним. Знав правдиву ціну всім цим організованим психопатичним поклонінням плазуючого натовпу. Нехтував усім цим. Ненавидів. Пригадаємо, зрештою, слова доньки Сталіна Світлани: «Його страх в останні роки перетворився на справжню манію переслідування. Але це не було плодом хворої фантазії: він знав, що його ненавидять, і знав за що».