ВОСКРЕСІННЯ ГІЛЕЇ З КНИГИ СПОГАДІВ «В ПАМ’ЯТЬ МОЇЙ»

Погребняк Петро Степанович (27.04.1900–25.08.1976)

Український лісівник, грунтознавець.

Академік АН УРСР з 1948 р.

Член-кореспондент АН з 1945 р.

З 1933 до 1955 року завідуючий кафедрами Лісотехнічного інституту та Київського університету.

Організатор Інституту лісівництва, яким керував з 1946 по 1956 рік.

1948–1952 р. віце-президент АН УРСР.

Голова Ради по вивченню продуктивних сил України.

Довголітній голова Президії української Ради товариства охорони природи, автор ряду книг. Основоположник порівняльної фітоекології.

...Іколи мандрівника поки- дали останні сили, коли він сповзав непритомний з сідла, ковток свіжого лісового повітря, як цілющої води, повертав його до життя...

Гілея...

Чув про неї, країну Лісисту, мріяв побачити і заслухатись зеленого шуму... І — вжив!

...А я ступаю за вигаданими мною вершником і конем, сповнений їхньою радістю воскресіння і, прозираючи далеч віків, теж входжу в ліс...

Коротко в Геродота про Лісисту (Гілею): за чотирнадцять днів конем проїдеш її, з буйними, непрохідними лісами.

Де ж Гілея? Частина її займала Олешківські простори. Олешки тепер іменуються Цюрупинськом. Колишні місця Гілеї... Пустельні простори, пилові бурі, суховії... Звідки взялися вони, лиховісні? Адже буяли тут ліси!..

Я відвідав ті краї, коли вирішив побачити славні Кринки на Херсонщині, які гостинно приймали колись Вишню, потім Рильського. А на просторах колишніх «Олешківських» радив побувати мені академік Петро Степанович Погребняк.

— Знаючи твердження Геродота, неважко було — за бажання — ще й раніше подумати про долю цих земель. Я приїхав туди на початку п’ятдесятих років. Сам звідав силу вітру та смак піску — ніби й зараз хрумтить на зубах... Тоді й дізнався, що тут і справді колись шумів ліс, це посвідчило деревне вугілля, яке вдалося знайти під шаром піску.
Якщо ж були тут дерева, то чому їм знову не бути... Логічно, але — все ж не так це просто й легко...

Ні, це не скарга вченого, але він відверто розповів і про деяких своїх колег, що не вірили в затію залісити піски... Повернути легендарний зелений шум сивої давнини...

Треба було ще перемогти інерцію та невіру «світу вченого», аби хоч не заважали справі! І — переміг.

І допомогли ентузіасти — місцева молодь, завзяті романтики. Після 1952-го почали здійснювати «затію» невідступного академіка! Була й зневіра — вітри засипали саджанці піском, видували їх... Шукали кращого способу садити, аби захистити маленькі рослинки від вітру й піску. Ефекту досягала торфяно-гніздова посадка, та це вже «тонкощі» спеціалістів — вони знають, що торф затримує надовго вологу. А то вже — рослинці життя...

...І от я на Цюрупинщині, в молодому лісі, посадженому за ініціативою академіка. Там, де колись вишумовувала Гілея. Піски відступили, ентузіазм людей переміг, розумію, як це радісно знати, бачити працівникам лісгоспів і дослідної станції залісення пісків... Голопристанці. Цюрупинці можуть гордитись, адже залісено тут більше семидесяти тисяч пісків... Треба ж було передати свою віру, переконання людям, надихнути їх на подвиг... Напоїти серця власною любов’ю до лісу.

* * *

В одному з листів Максим Рильський пише критику Андрію Трипільскому: «Замотаний різними справами і збираючись поїхати на тиждень у Сумську область (батьківщину кобзаря Мовчана, поетів Воронька і Мовчана це точно) разом з уродженцем Сумщини, академіком Погребняком, — я не маю часу заглянути до Вас...» У тому ж листі поет-академік обіцяє адресату після повернення до Києва зустрітися з ним. Лист датується 11 липня 1960 року.

І справді, 14-го липня Максим Рильський з Петром Погребняком були вже на Сумщині, точніше — на Михайлівській цілині, степовому заповіднику. Про їх відвідини цієї перлини природи я вже писав — обопільне захоплення відбилося у творчості обох академіків. Уривок з листа я навів тому, що Рильський назвав Погребняка вихідцем із Сумщини. Офіційне ж місце народження його — с.Волохів Яр Зміївського району Харківської області. Це, власне, Слобожанщина, до якої належить велика частина Сумщини. Сам Погребняк казав, що він таки із Сумщини, бо дитячі роки минули там. Він із захопленням розповідав про Тростянець та інші добре відомі мені місця.

...Пригадую — хоча не пам’ятаю, де про це чув або читав, — як хтось сказав про ліс: «у ньому, як у фокусі, зосереджено безліч розсіяних у природі «променів». Вивчивши його, можна багато пізнати: тут уся клавіатура від «басів» до «дискантів». Можна грати сонати на теми вологи, обороту поживних речовин, сонячної енергії...»

Під час таких розмов я читав Петру Степановичу свою «Лісову симфонію»:

Вслухаюся — дуби шумлять,

Про щось із вітром шелестять,

А потім перейшли на бас, —

Віщують передгроззя час.

Старі шепочуться дуби,

У шумі чується: Люби!

Їх слухають берези пильно...

Стає від того шуму хвильно.

Граб заскрипів — Тут р-рай, тут р-рай!

Шумить хоржівський Шамрай.

І вже неначе ті валтрони,

Озвались ближні дерева.

Вітрисько лист пругкий зрива —

Природи чудо неповторне.

Все наростає шум отой...

Сполохано озвавсь гобой.

А потім, у гаю старім,

Симфонії гойднувся грім

У клекотінні грозовім.

Вірша я написав ще 1943 року, та надрукував, трохи переробивши, аж 1965-го. Ліс Шамрай, що в моєму селі, вже самою етимологією викликав звуконаслідування...

* * *

«Людині без одягу, як землі без лісу». Адже сохне вона і мерзне, силу втрачає...

Немало таких афоризмів можна було записати з уст Петра Степановича. Він показував вирізки з газет. Ось, наприклад, як лісник із Білорусії сказав про ліс: — Ліс — надійним другом був, коли ми партизанили. І тепер я топчу зелену стежку до зеленого мого друга.

— Ще можна сказати: вклоняються віти лісникові, ніби впізнають... Ну, то вже ви, поети, знаєте, як воно бува! Ваша «художня частина» теж потрібна лісові!

Його і прочищати треба: буває, вимахає таке дерево, що іншим і в небо глянути заважає, і глушить. Поміж сосен особливо. Лісники прозвали його «вовком». Одну таку сосну зрізали — і пішли дружно в ріст ті, що були занедбані, хирляві...

А то переповів зворушливу історію про три тополі, посаджені юнаком біля свого дому. Почалась війна, попрощався він з рідними, а коханій сказав:

— Якщо виживуть топольки — повернуся з війни!

Сказав жартома, вони ж стали якимось талісманом для обох...

Не передати радості, коли він одержував листи з припискою: «Твої тополі ростуть!..»

Травневого ранку після Перемоги він обіймав свої тополі і кохану, що стала дружиною. Тополі шелестіли листом, підросли, стали, як молоді бійці в строю. Така родина — з тополями — десь на Харківщині, на Слобожанщині нашій… Чи ж не радісно послухати шум тополь тому чоловіку?!

...І вже з ноткою смутку розповідає про київські тополі. Саме про ті, «прооперовані», що стоять, тримаючи, як обламані пальці, вкорочені аж до стовбура гілки...

Не приховав Петро Степанович своєї зажури від того, що на Хрещатику, навпроти міської ради, спиляли осокора — дерево, яке лишилось єдиним свідком військового лихоліття на цій вулиці. Воно нікому не заважало, хоч і не стояло в ряду новопосаджених каштанів та горобин...

Така любов нашого шановного вченого до землі, дерев була відома його другові-поетові. Тож зрозуміло, як з’явився цей щирий та проникливий вірш, присвячений невтомному захиснику краси і сили природи...

Той, хто любить паростки кленові,

Хто діброви молоді ростить,

Сам достоїн людської любові,

Бо живе й працює — для століть!

Поруч із книгами Максима Рильського в бібліотеці академіка Погребняка були твори багатьох сучасних поетів і прозаїків. Він знав сучасну літературу.

— От і Павличко шанує природу. З великою цікавістю читав його вірші. Ось, наприклад, «Береза»:

Береза, наче мати сивоброва,

Край стежечки в полях озимини

Стоїть чи йде поволі... Зупини,

Спитай, а де ж твоя рідня й діброва?

А може, й справді з-під Москви
чи Пскова

На українські пагорби й лани

До сина, що поліг у дні війни,

Вона прийшла, як пісня колискова.

Після невеличкої паузи він знову веде розповідь про Сумщину, Тростянецький район:

— Хоч тут, у Феофанії, теж добрячі ліси, та давайте відвідаємо Литовський бір!

Зауважую, що Сумщина посідає чільне місце у нашій розмові.

— Литовський бір Тростянецького району вартий того, хоч ми ще з вами відвідаємо і Тростянець Чернігівський! Нам це хіба важко? — вже з добрим гумором починає ще одну «екскурсію» вчений. — Там таке повітря, настояне на пахощах трав, якого, мабуть, ніде немає! А що вже пташині концерти! Сосни ніби з дивовижної казки. Заввишки не менше сорока метрів, а завтовшки — у три обхвати! Це старовинний ліс. Колись тамтешня Ворскла була кордоном між лісом і степом. Правий берег шумів ковилою, а лівий — борами та дібровами... Ліси вздовж Ворскли входили до оборонної смуги Білгородської лінії — вона захищала землі від ворожих нападів. Під час війни зі шведами тут готував генеральний бій Петро І. Але шведи пішли в напрямку Полтави. Ще й зараз перед Литовським бором помітні земляні вали.

Багато біди принесли бору фашисти та поступово його відроджено. Тепер це заповідник. Птаству — розкіш! І яка ж допомога від них — знищують шкідників на сусідніх полях, дозволяючи господарям обходитись без хімікатів.

А сосни особливі. Ми ще прослухаємо їх могутню симфонію!

Я погоджуюсь:

— Звичайно! Бо я там ще жодного разу не був.

У нашій словесній мандрівці Петро Степанович невтомний: вже його «потягло» знову до нижнього Дніпра, туди, де відроджується Гілея...

— Побуваємо на островах у гирлі Дніпра — на Цюрупинських, Голопристанських та Білозерських! Послухаємо хор чайок! Та й пілотажем їхнім помилуємось! Красиві білокрилі птахи раптом хмарою закривають небо... То, склавши крила, наче камінці падають донизу, то злітають догори блискавками!

...Приходить медсестра і владно закінчує «мандрівку» академіка Сумщиною й островами нижнього Дніпра.

Ми прощаємось.

* * *

Телефонний дзвінок.

— Прошу вибачити, але так захотілося почитати «Останню весну» Максима Тадейовича. Шукав, шукав книгу «Іскри вогню великого», та так і не знайшов, хоч знаю напевно — десь причаїлась, дивиться і кепкує над старим...

Передруковую вірші циклу, приношу Петру Степановичу.

— Якийсь настрій незвичайний... Ви вже вибачте, що потурбував!

Це в серпні 1970-го. А наприкінці жовтня того ж року відбулась «Голосіївська осінь» в будинку поета. Читали вірші, згадували цікаві зустрічі з Рильським.

— Оце йшов лісом, а переді мною раптово сів дятел на дерево і почав вистукувати... Згадалось, як говорив Максим Тадейович, що, може, й він обернеться птахом... — сказав у своєму виступі академік.

Я сидів поруч і Петро Степанович похвалився:

— Можу вам прочитати «Останню весну» напам’ять! Там ніби й мої почуття висловлені...

І після вечора поезії він таки прочитав мені в лісі, коли ми простували вниз, до ставків:

Ось весна — весна остання,

Мед гіркий зачарування,

Труєне вино!

Знов слова чиїсь почулись,

Знов плеча рука торкнулась,

Як колись давно...

Та ось уже й ставок. Мені захотілось розвіяти зажуру Петра Степановича словами з тієї ж «Останньої весни»:

Все на світі повік не вмирає,

І в ефірі живе кожен звук.

Через тисячу літ хтось піймає

Білий стиск твоїх трепетних рук.

Петро Степанович вдячно усміхнувся...

Вірші Максима Рильського «Остання весна» написані ще 1945 року, та надруковані були вже після його смерті.

* * *

Глибоко переживав Петро Степанович смерть своєї дружини Ольги Кирилівни. Здається мені, що від жовтня 1972 року я вже не бачив якоїсь веселої лукавинки-усмішки, не чув принагідно сказаного жарту...

Одного разу побував у мене в гостях, як знавець переглядав деякі рідкісні книги, що вдалося мені придбати, назвав не менше «десятка раритетів», які пообіцяв «додати» до моїх знахідок книжкових. Та його друга дружина, як це зазвичай буває, десь «приховала» їх і не змогла знайти, не виконавши цим своєрідного заповіту. Сумно, звичайно, бо серед тих книг я бачив одне з перших видань «Кобзаря», елегантно виданий у Парижі томик Бодлера й Ередіа, а також старі часописи, які стали б мені у пригоді...

Я часом забував, що мій гість не тільки академік, він був ще й віце-президентом Академії наук УРСР, і головою Ради з вивчення продуктивних сил УРСР... А свого часу входив до делегації нашої республіки на установчу конференцію Організації Об’єднаних Націй в Сан-Франциско... Він виступав на мітингах у США і Канаді...

Його наукова робота, пошуки, гіпотези, підтримані багатьма науковцями — серед них п’ять докторів наук і сорок кандидатів, яких він підготував...

Петро Степанович цікавився поезією народів нашої Вітчизни, не любив лише «модного» галасу в поезії та віршотворців, штучно піднятих на «високу хвилю», адже хвилі, як відомо, несуть не що інше, як піну. В цих «тонкощах» він добре розбирався.

— Ніде правди діти — в науці теж не без «піни». Я люблю плин ріки — чистої, глибоководної, а не імітацію глибини...

А коли вже почали про «глибину», то сьогодні пройдімо Тростянецьким дендропарком! Там, до речі, глибоченькі ставки, ще й криниці!

У Тростянецькому парку, що на Чернігівщині, бував він неодноразово, та запам’яталося назавжди перебування там з Максимом Тадейовичем. «Жива смарагдова сказка». Ці слова належать Рильському. Вони — про Тростянецький парк. Саме таким побачив його поет, коли прибув із Сокиринець, де 1953 року вшановували пам’ять кобзаря Вересая. А хто ще так відчував природу, як Максим Тадейович, — ніжно і тонко — важко сказати...

Минуло вже чимало літ з часу тієї мандрівки...

Немає вже Максима Тадейовича... В Тростянецькому парку на його честь десь із сімдесятих років названий майданчик біля Сторожової гірки, де від ущелини повертає дорога до Першотравневої поляни. «Розвилка Максима Рильського». Цей мальовничий куточок оточений чи не з усіх боків пагорбами. В глибині ущелини неважко мандрівнику знайти дві лави.

— Тут ми й відпочивали.

Петро Степанович креслить на клаптику паперу, і я вже від Сторожової гірки, бо таки пам’ятаю її, уявно «йду» з оповідачем до лавки. І ми деякий час мовчимо.

— Жартував, було, Максим Тадейович: «Признайтеся, шановний академіку, що й половини видів дерев та кущів не знаєте!»

Їх тут і справді багато — до тисячі семисот! Є чим захопитись. Але ж і гірко подумати, що ця «маленька Швейцарія» створена кріпаками українського магната Скоропадського... Вони насипали гори, вони ж викопували ставки й дерева садили...

Скільки сили віддано цьому диву... І скільки життів — бо хіба ж можна повірити, що обійшлося без трагедій та ще в такий гнітючий час...

...І як вражає, викликаючи гірку посмішку, той напис: «Любезный прохожий! Сад, в котором ты гуляешь, насажден мною. Он служил мне утешением в моей жизни. Если ты заметишь беспорядок, ведущий к уничтожению его, то скажи об этом хозяину сада. Ты сделаешь доброе дело». На звороті — Іван Михайлович Скоропадський. 1804–1887 рр.

Магнат звертався до відвідувача, «если ты заметишь беспорядок, ведущий к уничтожению, то скажи об этом хозяину сада». Так. Були тут «беспорядки»: «хазяювали» 1919-го денікінці, а ще до них, 1918-го, кайзерівські війська — до грабунку вони були охочі... ясна річ, вивезли кращі речі з картинної галереї палацу. Хист першого господаря народного проявив наймит на прізвище Хист — звали його «червоним управителем». Парк, створений народом, став народним багатством, його великою гордістю.

* * *

Рік тому я побував вже сам у Тростянецькому парку. Не «супроводжував» мене Петро Степанович у тій мандрівці. Вклонився я місцям, які особливо подобались друзям-академікам. Таємничо мовчали кам’яні баби... Замріяні, замислені ледь шуміли дуби. Лише берези, хоча була вже осінь, здавались мені веселими, і листя їх ніби видзвонювало, падаючи. Чи не дивно — веселі берези, а йде осінь... У ставку вже відбиваються перші спалахи дерев. Вода не гасить полум’я, а ще подовжує його...

Був я і біля Лебединого ставу, вклонився пам’ятнику Шевченкові. Якесь священне почуття охопило мене — це тут побував Максим Горький, ідучи влітку 1891 року до Чернігова з Полтави... Знайшов я до «розвилки Максима Рильського» і довгенько відпочивав на лавці...

Їхав потім через село Іржавець, де народився друг Максима Рильського Левко Ревуцький. Дивувався назві хутора «Рими» (наголос на другому складі).

— Чому так названий?

Шофер відповідає:

— Був тут шинок добрий. Ну, зупинялись люди і далі не їхали. Оце — казали — наші Рими — далі й не треба! А, відомо ж, — всі дороги ведуть до Риму!..

Віриться, що друзі-академіки чули теж це пояснення і добра усмішка з’являлася в обох...

* * *

Наприкінці жовтня 1975 року я з друзями поїхав на прогулянку до Феофанівського лісу, де поміж дерев ховається старовинний монастир.

Таких розмаїтих барв осені, такої краси, здалося нам, ми ще й не бачили. Знаючи, як любить такі місця Петро Степанович, я написав йому від імені друзів листа, повернувшись із лісу. Ще не так давно, минулого літа, Погребнякові виповнилося сімдесят літ. Отож, йому слали вітання з лісу, від землі, від усієї природи з Днем його мудрості! «Проїжджали тоді ми й Голосіївський ліс і уклонились йому від вас». Йому і його співцю. Та й поклав я до конверта кленового листка з Голосієва — він буде свідком і печаткою! «Дехто з нас не бажав завертати вже до Голосієва, але за більшістю голосів таки заїхали туди, щоб то для вас листок із Голосієвського лісу...»

Через кілька днів на кленовий листок він відповідав листом, подякувавши «за листя буквальне й метафоричне».

«Лист мій короткий, як життя». Лист Погребняка був написаний не досить розбірливо — тяжкохворому й писати було тяжко.

І ще приписка: «Заходьте за фото до мене, бо конверта великого не знайшлося».

Я відвідав кволого, майже безпомічного, академіка. Та він ще сам, сидячи в кріслі, дотягнувся рукою до газети, в яку було вкладено кілька фото.

— Ось вам на згадку.

На одному фото він, художник Василь Касіян, коли я провідав обох весною 1973 року у Феофанії. На іншому — він і Рильський у Тростянецькому парку. То було останнє наше побачення.

...Як швидко і справді приходить старість! А це ж, ніби вчора, знайомив мене Максим Тадейович із повним сил, життєрадісним академіком, що міг розвеселити якимось іскрометним жартом найпохмурішу людину!

Вираховую собі — академіку під час нашого знайомства було не більше п’ятдесяти... Була з ним тоді зовсім молоденька родичка, якій ми з Теренем Масенком почали слугувати на незабутньому вечорі Максима Рильського. Вчений жартував:

— Уже попалися в сітку! Ну, ну, побачимо, що з того вийде! А «вийшло» з того несподіване: коли вже покидали ресторан, дівчину взяв під руку на вулиці юнак, що чекав на неї там більше трьох годин!

— Отаке фіаско! — резюмує Петро Степанович.

І всі ми весело засміялись.

— А щоб зберегти ілюзію проводів, супроводжуйте мене й Ольгу Кирилівну!

І ми побрели на вулицю Артема, де ще тоді жив академік.

«Лист короткий, як життя...»

* * *

Дівчина з Херсонщини. Вона добре знає свій край, захоплюється красою Кринок, бувала на Кінбурнський косі. Захоплююче розповість про життя галасливих дніпровських чайок і про те, як гинуть вони, б’ючись об скелястий берег, осліплені промінням маяка...

Вона зве себе скіф’янкою...

— А чи знаєш, скіф’янко, про Гілею? Що твої «предки» були жорстокими — випалювали, нищили ліси, як і всі кочові народи, не мали до живої окраси землі ніякого жалю?

— Знаю! — відповідає ствердно. І в шепоті її ловлю слова:

Царі з насолодою приручали
диких коней,

І самі дичавіли.

Царі приручали рабів,

І самі потрапляли у рабство.

Царі до земель своїх прилучали царства,

І власні їх землі

Текли, мов пісок, поміж пальців.

Врешті, Гілея

Обернулася на пісок...