ЖАР-ПТИЦЯ У РУКАХ МИТЦЯ ДО 100-РІЧЧЯ МИКОЛИ ГЛУЩЕНКА (1901—1977)

На зустрічі з відвідувачами його виставок картин він часто на запитання: над чим працюватиме далі, усміхаючись, відповідав: «Шукатиму жар-птицю, яка не дається в руки!»

Життя склалося так, що велика частина його належить Парижу, Москві, Берліну. Химерна доля додала до мистецької праці ще й діяльності нелегальної - розвідника, надавши йому псевдо Ярема... Повідомлення його стосувалися не зразків мистецтва іншої держави, а зразків німецької техніки - літаків та інших видів озброєння... Біографічна канва - Новомосковськ сучасної Дніпропетровщини, далі - Юзівка (Донецьк), куди після смерті батька переїжджає з матір’ю, навчається в комерційній школі. Громадянська війна, тогочасні перипетії закінчились від’їздом за межі рідного краю. Глущенко навчається в Берлінській академії мистецтв (1917-1924 рр.).

У Берліні познайомився з Довженком, який працював секретарем консульства УРСР, і 1923 року здобув радянське підданство, став головним художником торгово-промислових виставок за кордоном.

Особливе, чільне місце в тогочасному його житті посів Париж. Видатні художники, письменники стають його друзями. Саме в Парижі проявився його хист портретиста. Хоча цьому роду мистецтва він не надавав значення, однак портрети Барбюса, Роллана, Сіньяка були високо поціновані митцями. Не можна оминути і знайомства та дружби художника з визначним письменником-емігрантом Володимиром Винниченком.

З 1936 року Микола Глущенко в Москві, а через два роки перша його виставка відкрилась у Києві. Потім знову праця за кордоном.

Повернення в Москву 1941 року, а 1944-го він уже в Києві, де й живе та працює до 1977 року, останнього в його житті.

Завзятий мандрівник і невтомний трудівник, він автор численних творів, але наприкінці життя відібрав із них 250, які бажав спалити, аби ними ніхто не спекулював: «вони не репрезентують Глущенка», - говорив він, уже тяжко хворий. Його волю виконано не до кінця - картини ті зберігаються без права експонування.

У вересні нинішнього року минуло 100 літ від дня народження художника. Вже відбувся ювілейний вечір у Музеї-архіві літератури та мистецтва. Відкрито виставку його творів, а також численні документи, що відбивають його діяльність, - фотографії, листи, спомини про нього. Відтворена також майстерня митця.

Спілка художників України у своєму приміщенні готує велику виставку картин та ювілейний вечір.

...Я пережив щасливі дні спілкування з ним. Художник написав і мого портрета, про що розповім далі. А перші зустрічі - з його картинами. Їх щедро роздаровував він добрим друзям, вони прикрашають багато музеїв, ними милуються люди у санаторії Конча-Заспа під Києвом: краса їх заворожує, дарує спокій, добрий настрій.

* * *

Переді мною маленький етюд - палахкочуть яскраві квіти в глечику... То дарунок Миколи Глущенка. Кажу «маленький», але за ним бачу безмежний простір лугів, поля, всю пишноту Землі, виплекану сонцем.

Десь у шістдесятих роках після однієї з художніх виставок я намагався передати віршем стан творця-художника, коли він працює, шукає відповідного кольору-тону, аби висловити задумане.

За кожну щонайменшу крапелину,

За іскру, що пелюстку зігріва,

Ціну митець склада одну-єдину -

Недремним сонцем. То його права.

Його права - і випросталась гілка,

І квітка усміхнулась, ожила,

Неначе повноправна новосілка

В мистецтва храмі, світла і тепла.

Микола Петрович прочитав вірша, вперше надрукованого у «Київській правді», і запросив мене до своєї майстерні.

- Коли ви хочете ознайомитись із працею художника - побудьте, скільки витримаєте, поруч з ним.

Щойно переступив поріг майстерні, як мною заволоділи думки і згадалось оте знамените, відоме кожному:

О, мить, чудова! Зупинись!..

Яке ж це незбагненно тяжке завдання - зупинити мить... Не кожен митець володіє такою силою. Микола Глущенко багато - не мені полічити - зупинив таких хвилин на полотні, передав нащадкам.

Не одна мить зупинена

Митця гарячим подвигом:

То хвиля в ній запінена,

То повна цвітом-подихом.

І кличе в мандри даль оця,

Що бачимо тепер ми.

Душа його аж світиться

Річками та озерами.

Я спершу, опинившись у майстерні, і не розгледів її всю: увагою заволоділи окремі речі в ній: етюди, картини, стелаж, на якому лежали товстенні альбоми. Вже під час других чи третіх відвідин мені вдалося як слід оглянути майстерню. Пізніше спробую переказати побачене, описати її інтер’єр. Перше враження було таке ж, як від споглядання сходу сонця. На мене хлюпнув соняшник безліччю променів, снопом гарячих пелюсток...

Через кілька років про це враження сказав я художнику.

- І виніс я з вашої майстерні того соняшника, хоч ви й не помітили!

Микола Петрович, не приховуючи усмішки, відповів:

- Після однієї виставки було винесено кілька моїх картин - таке «винесення» я відчув реально! (Його делікатність не дозволила сказати «вкрадено»). - У голосі вчувалася зажура і щось ніби й радісне:

- Отже, комусь таки ж сподобались картини!

А потім уже зовсім радісно-хлоп’яче:

- Ту прогалину я майже «ліквідував» - повторив, пригадуючи намальоване. А пам’ять на барви в мене ніби й не погана...

Оглянувши виставку - а вони часто влаштовувались не лише в Києві, - закохані в мистецтво Глущенка говорили: «Барвистий, як райдуга, яскравий, як промінь».

Так. Це свято кольорів. Чистих і прозорих. Це музика і поезія. Дехто не соромився освідчуватися в коханні: «Закоханий у ваші твори»; «Вже йдучи на виставку, знав, що зустріну симфонію барв». І справді - які молоді кольори, як світяться вони радістю, сонячним настроєм! Чи було гіперболою - «побував у чарівній казці»? Виставку звали «піснею пісень».

На виставці побували земляки Довженка. Ось у книзі відгуків: «Ми з Сосниці. Ваш світ зачарований - у барвах - доповнює «Зачаровану Десну» Олександра Петровича».

Були й протилежні записи. Комусь не сподобались деякі картини. «Чому в усьому бузковий колір? Хвороба очей?»; «Багато води, навіть каламутної». Що ж - скажемо - як на чиї очі! А хтось заперечує досить енергійно думку попереднього: «Перш ніж виносити присуд, треба навчитись розуміти мистецтво».

Не легко це - навчитись розуміти... І важко відповісти, наприклад, чому так хвилює слід саней на снігу... І струни беріз у зимовому лісі... Чому після відвідин виставки картин молодій поетесі здалося, що саме з нею ось так говорив митець: «Скажіть, що вас змушувало плакати в житті, і я відповім, чи трудно вам буде збагнути закон мого пензля, продиктований весною - незмінним станом моєї душі». Їй також здалося, що під час праці над картиною улюбленого художника «одна гілка поворушила листком і раптом визволила його з клейких обіймів заґрунтованого полотна й свіжої фарби. І штурхнула майстра в плече. А він уже не владен був відібрати в неї життя і тільки шепнув:

«Шуми. Ти зіпсувала мені картину, але шуми». (Галина Паламарчук, «У майстерні художника»).

Це не містифікація. Так діє на людську уяву справжнє мистецтво. Навіює мрії, веде за собою. З полотна, на якому зображено море, ніби насправді раптом ринув, ударив прибій, і солоні свіжі бризки ти вже відчуваєш усією істотою...

Ранкове море свіжістю, прозорістю проникає в душу... Чому?.. Ото вони - «секрети» митця. Тому й важко розлучатися з його виставкою, влаштованою до 75-річчя від дня народження. Тому-то: «Які там 75! Не віримо!»

Я кілька разів ходив на побачення з квітами Глущенка, з його сонцем, з його радістю. Тут хочеться мені бодай кількома словами сказати про закоханість поета Максима Рильського у творчість Миколи Глущенка. Поет писав:

У пучок останній квіти зв’яжем,

Що морозом називають їх...

Часом можна висловить пейзажем

Те, для чого слів нема людських.

І у прозі: «Коли дивлюсь на речі Глущенка, присвячені ним улюбленій Конча-Заспі, то не раз ловлю себе на думці: та отут же саме я блукав, під цією от мрійною березою відпочивав, розмовляючи з друзями, цією стежкою йшов самітно, тихенько співаючи... Вода, а вода, це, як кажуть, один із «каменів спотикання» для художника, вода, змальована Глущенком, раз у раз примушує мене, запального рибалку, подумати про вудочку, скрикнути вголос: «Отут, мабуть, здорово ловиться краснопір!»

Художник показував мені книгу, подаровану поетом, з віршованим дарчим написом:

Цей український наш чебрець

Віддати міг лише митець,

Ці наші води і діброви

Диханням чистої любові

Микола Глущенко зігрів.

Книга подарована ще 1957 року в майстерні художника, який малював портрет гостя.

Майстри пейзажу - поет і художник... Як на побачення з красою ходимо на виставку картин. А книгу беремо до рук - і ось воно, побачення особливе, з поезією, вираженою іншими засобами... Барви і слово... Це вони стають святом для нас.

Хто був на виставці художника, той пам’ятає спів Діани Петриненко на честь митця: її «співаночки» без супроводу насправді супроводжувались повівом вітру, проростом травинки - зеленої стріли - крізь старе поруділе листя, переливом хвиль та озер, шумом-леготом листу...

Художник Григор’єв сказав тоді: «Він увесь - на його полотнах». ...Кілька штрихів і - рух! (А в письменника мусить також навіть одне слово відтворити рух, де потрібно...)

* * *

При зустрічах з художником зав’язувалися розмови. Вони стосувались майстерності, засобів вираження.

- Людська душа - як море: неспокійна, розмаїта. Її нелегко виявити, передати миттєві настрої, захоплення, розчарування - всю гаму почуттів.

- Це як ваші картини «Сонце і шторм», «Сонце на морі». Писані через невеликий проміжок часу, світлі, барвисті, а різні за настроєм...

- Вони цілком самостійні речі. Та хотілось передати в обох гру кольорів. Чимало варіантів виношувалось... Хотілось глибшого проникнення в могутність і красу безмежжя водного простору...

- Варіант, авторський повтор часто простежуємо в художника. Але це ж характерне й для поета: щось не до кінця висловлене у ліричній мініатюрі, як в етюді художника, тоді поет починає ловити не спіймане - поворот думки, ритм... Ну, от хоч би й барви моря...

Міниться та грає

Моря далина,

Лиш незмінна в нього

Темна глибина.

Так і я захоплююсь

Всім, що в світі є,

Лиш тобі незмінне

Почуття моє...

«Тобі незмінне». Не досить і грамотно!

Тоді ж шукання:

Море грає, міниться, шумить,

Кольорами бавиться щомить,

Лиш незмінна моря глибина -

Таємнича і глуха вона.

Я красі вклоняюся земній -

Зацвітай, пишайся, зеленій! -

Та до тебе почуття моє

Глибшим і прозорішим стає.

- Дехто з теоретиків - усього бувало на шляху творчості - недооцінював пейзаж, скептично ставився до пошуків у цьому плані. Я люблю природу, бо це ж - вічність. Тому її відтворюю. Може, якусь мить вічності і впіймав на полотні... Море й земля, сад і поле, квітка й трава - дивні витвори природи...

Микола Петрович бере котрогось альбома з серії «Імпресіоністи», показує улюблені витвори, відзначає їх щирість, багатство палітри, легкість пензля. Принагідно цитував, наприклад, Матісса: «Мені завжди хотілось, щоб у моїх творах була весняна легкість і радість, яка б не дозволила навіть запідозрить, якої вони коштували праці, терпіння. Картина на стіні повинна бути, як букет живих квітів, поставлених в кімнаті». Наведені слова Матісса писані ще так недавно, в 1948 році.

... Скільки таких живих глущенкових букетів радують, веселять зір зі стін музеїв, з наших помешкань... Маю щастя і я - букет бузку, подарований Глущенком, часом заміняє мені весь Ботанічний сад з буянням дивних видів бузку, чарівної київської колекції...

«Жодного дня без мазка», - проголошував художник Давньої Греції Апеллес. І Золя наказував собі: «Ні дня без рядка»...

Глущенко - великий працелюб. Я не знаю, скільки творів написано ним. Та відомо, що картини митця експонуються у восьми музеях світу, що вони займають почесне місце в багатьох музеях нашої республіки. А в червні 1978 року дружина художника Марія Давидівна передала понад тисячу полотен у дар музеям республіки. Пейзажі, портрети, натюрморти - більшість їх заповідана митцем рідному народу.

* * *

... Весною 1976 року відбулися Дні української літератури і мистецтва в Білорусії. Від Спілки художників на цьому великому святі був Микола Глущенко. Всі ми - художники, артисти, письменники - групами побували в різних областях республіки. Перебуваючи в Мінську, випало мені поселитись у тому ж готелі, де жив художник.

- Повернемося до Києва і зустрінемось у мене в майстерні! - сказав під час однієї зустрічі Микола Петрович.

І ось я в майстерні, яка розміщена в найвищому будинку центру Києва, на останньому поверсі. Звідти, з вікна, добре видно всю вулицю Хмельницького.

- Прошу, прошу до мого Парнасу! - чую трохи підвищений голос.

Говорити з Миколою Петровичем було важкувато - останні роки він недочував. Обмінялися новинами. Показав свіженький натюрморт.

- У мене теж свіжий натюрморт: розцвів кактус! Два-три дні тому рослина викинула стебло, щось до десяти сантиметрів. Спершу було воно нерівне, а потім напружилось ніби, вигналося стрілою вгору і підняло над собою білу квітку незвичайної чистоти. Таку б увічнити не зайве!

- Скільки всякої краси навколо... І сумно, коли подумаєш, що не багато встигнеш, бодай певною мірою намилуватись тією красою. А змалюєш уже й зовсім мізерну частку...

Палітра. Підготовлені фарби. Невдовзі просить сісти. Він готовий почати працю.

Перед ним почуваюся, як перед літописцем.

Пильно вдивляється, вивчає мене. Інколи тихо посвистує.

Сидіти не так то й легко - вчувається якась внутрішня напруга. Останній тиждень серпня. У майстерні раптом потемніло. Микола Петрович, ніби в чомусь винен, перепрошує!

- Думаю, це ненадовго.

Дивимось у вікно - дощить, низько пливе хмаровиння. За час перепочинку оглядаю чимало картин. Господар показує одну старовинну - майстра голландської школи. За нею темна, рембрандтівської школи.

Нарешті посвітліло. І знову до роботи. У лівій руці в художника три-чотири пензлі. У правій - один, який частенько міняє. Я дивлюсь на палітру. Художник підвищеним голосом кидає:

- Фарби фарбами, ними користуємось, але пишемо, малюємо - почуттями. Без почуттів створена картина буде неживою. Так говорили класики. Так воно було і є.

Після тригодинної праці - відпочинок. Художник повен вражень від поїздки по Білорусії, час від часу пригадує якусь зустріч, місцевість, яка вразила його.

- Оце і ми за Білорусію піднімемо чарку «Біловезької», за цікаву подорож!

Підняли суто символічно - Микола Петрович зовсім не вживає цього питва.

Іншого дня після нетривалого сеансу каже:

- Тепер будемо узагальнювати. (Я вже бачив риси свого обличчя, що з’явилися з-під його руки).

День чи два Миколу Петровича я не турбував. Та довелось побачитися напрочуд сонячного, справді літнього дня, у клубі Ради Міністрів. Тоді назавжди прощалися з Юрієм Смоличем.

При виході з приміщення Микола Петрович до мене:

- Це і я вже на черзі.

Це сказано було так несподівано, що я лише й спромігся заперечити:

- Та що це ви, Господь з вами!

І він, щоб не надавати значення сказаному, нагадав:

- То завтра ж не забудьте вранці до майстерні.

Я пообіцяв, побажав доброго настрою. Він ще поцікавився:

- Як ваша квітка кактусу?

- Вона згортається.

- Шагренева шкіра краси...

А вранці Микола Петрович зустрів мене веселішим.

- Знаєте, вчора я ще попрацював біля Богдана. Праця відгонить сум. Велика справа - зосередженість...

Взагалі ж, Микола Петрович, коли день його був вільний від громадських справ - а їх у нього чимало було в повсякденному житті: обирався членом правління і президії Спілки художників України, очолював секцію образотворчого мистецтва Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами, робота заступника голови правління Українського відділення товариств «СРСР - Франція», - працював у своїй майстерні з ранку до шостої години вечора, з невеликими перервами.

Сидіти нерухомо - треба теж мати силу волі! Ось ніби й на місці сидиш, а вже мимохіть голова нахилилася ліворуч! Художник зауважує або показує рукою, щоб зайняв попередню «позицію».

Здавалось, я вже в майстерні години три, а минула лише одна година! В час перепочинку переглядаю, з дозволу господаря, альбоми - їх вистачить, певне, й на рік! Різноманітні видання Клода Моне, Матісса...

- Тепер подивіться на себе! - запрошує. - Обличчя вийшло, як бачите, трохи стомлене. Але очі - молодші. Ну, то я вже не винен. Через кілька днів підсохне - заберете.

Ми попрощались. Художник поставив перед собою свою незакінчену «Райдугу»... Його робочий день тривав.

Ще одного ранку телефонує Микола Петрович.

- Трохи перемалював - зробив інший фон - не море, а Володимирська гірка. Ніби так краще... Зайдіть у неділю - губи підправимо!..

Художник вдивляється у твої риси. Ось впритул підходить до мене. Знов кроків на чотири ступне назад... Помахом пензля покаже, як стояти. (Сьогодні «позую» стоячи, а він також стоячи малює.)

«Обличчя ваше мінливе. Як душа, чи що... Трохи іронії в погляді, але й ліричність... Будете виглядати трохи притомленим»... Це художник час від часу говорить, далі працюючи.

Наприкінці вересня цього ж року відбулася виставка творів Миколи Глущенка в Музеї українського мистецтва. Шанувальники принесли квіти. І мені знову здалося, що живі квіти здивовано дивились на квіти Глущенка і марніли на очах...

У відповідь на численні вітання Микола Петрович подякував за увагу всім присутнім, а на завершення сказав: «Що ж, справді, я попрацював чимало. Але того, що в душі моїй, - аби виспівати кольорами, не вистачило б і двох життів».

Запитую, вже виходячи з музею:

- Хто ж перший учитель ваш?

- Природа! - одне слово у відповідь. - З нею хотів би ніколи не розлучатись.

І мені згадалася сторінка з біографії японського художника Іокоями (виставка картин японських сучасних художників відбулася влітку в Києві). У дитинстві хлопчик зазнав якогось горя - хотів накласти на себе руки, та раптом поглянув на гору Фудзі, яка своєю чарівністю приголомшила його, і передумав! Захоплення красою переросло в необхідність передати ту красу кольорами. Так він став художником.

Про цього художника розповідаю Глущенку.

- У такій ситуації саме так вийшло б і в мене! А «Гору» його в сонячному сяйві теж бачив. Там ще був «Синій вітер» іншого художника. Помітили?

... Я також люблю цей колір. І, певне, тому «помітив»...

Зайшла розмова про сонце. Микола Петрович затіяв своєрідну гру.

- Швидше минає час, коли щось робиш! Так от, про сонце. Тут не обійтись без Сар’яна: «Каждый день - торжество, солнце поднимается и по-новому раскрывает все... Лучи света как будто осязают землю, заставляют ее дышать, и все вокруг начинает оживать, двигаться. Какое это чудо!»

У свою чергу, я наводжу слова Їжакевича: « Не проспи сходу сонця!»

- День сонця - то день великої праці… До речі, ви знаєте, що Данте до останнього кола пекла «відіслав» художника, який не працює? Праця - все... Ренуар наприкінці життя, немічний (міг лише сидіти в кріслі), просив прив’язати пензля до ревматичної неслухняної руки... Художник завжди в пошуку. Який же пошук може бути без систематичної праці?

Микола Петрович показує на стелаж з виданнями про мистецтво. Листи Ван Гога. Навмання розгортаю книгу. Натрапляю на листа художника до брата. Двадцятирічний Ван Гог цитує Ренана. «Чтобы жить и трудиться для человечества, надо умереть для себя. Человек приходит в мир не для того, чтобы прожить счастливо… Чтобы создать нечто великое для всего общества, чтобы достичь душевной высоты и подняться над пошлостью существования всех своих собратьев».

- «Сіяч» Ван Гога - то ж сіяч сонця. Рука художника слухається почуттів... Його слова «Життя треба шукати в кольорі» - ніби заповіт. «Я працюю як несамовитий. Зараз цвітуть сади, і мені хочеться змалювати провансальський сад у неймовірно радісних кольорах». «Я знову з головою поринув у працю - без перерви малюю сади в цвіту».

- А ось знову пише братові: «Вранці я малював сливи в цвіту...»

- У вас багато етюдів.

- Так. Не можна не погодитися з Ван Гогом, що писання етюдів, то - посів, а писання картин - жнива.

- Ван Гог сказав, що він сам не знає, як він малює, тобто працює.

- Психологія творчості - річ складна. Та справді, я також ніби, як визначає свою працю видатний художник, що зараз захопив нас, у праці знаходжу відгук того, що мене вразило, про що природа говорила тільки зо мною... Це диво не слова Ван Гога: природа говорила зо мною, сказала щось, і я ніби застенографував її мову... Вона - в моєму запису. Звичайно, можуть бути помилки в мене, пропуски, але все ж лишалось дещо з того, що сказали мені ліс, берег, фігура... це ж голос природи...

Отже, живопис - мова. Мова, що розкриває людські почуття. Таку мову - голосну та барвисту - я чую особливо біля моря або в тихому Седневі. Там - гомінке безмежжя хвиль, тут - спокій і тиша. Але тиша, що промовляє своїм владним голосом...

У листопаді 1978 року в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва УРСР відкрито меморіальну майстерню Народного художника СРСР Миколи Петровича Глущенка. Минув рік без нього.

Вражає останній натюрморт на мольберті - польові квіти.

Майстерня, мені здається, відтворена посередньо... Я не відчув тієї творчої лабораторії, яка легко пізнавалася в реальній його майстерні... Не відчув тієї висоти, атмосфери... До цієї, щойно відтвореної, майстерні треба звикнути. Немає тут широких полиць-стелажів, заповнених багатьма альбомами, книгами. Немає горища, де розміщались праці художника, немає тієї «натуральності», до якої звикло око. Цю прогалину згодом, може, перестанеш помічати. Натомість чимало розміщених матеріалів про життя і творчість художника, а також окремі картини, особисті речі, документи поволі компенсують те, чого не вистачає. Каталоги вітчизняних і зарубіжних виставок, фотографії, листи розкажуть про славний шлях, складний, але впевнений, увінчаний творчими перемогами. Поволі звикнеш до цих маленьких кімнаток меморіальної майстерні - вони ніби стають ширшими, просторішими...

... Ось його палітра. Підготовлені фарби, ті, які найбільше полюбляє митець. Рожева, зелена, жовта, біла. Голуба. Ніби все тут в чеканні. Ось прийде чародій пензля - і яскраво засвітиться палітра. Сонцем, творчою радістю... І буде митець змагатися з сонцем. Воно відпочиває вночі. Митець продовжує працю - буяння кольорів хіба ж не перемагало сон безліч разів?!

І розкіш барв, і пасма променеві, -

Допоки сонце спало, повелів

Митець воскреснуть їм,

В ніч - царювати дневі...

Могутня сила кольорів та слів!

Чому говорять барви та слова?

Митець їх сонцем власним налива.

* * *

...Майже чверть віку минуло відтоді, як не стало Миколи Петровича. Та в пам’яті не поблякнули його свіжі кольори, ота барвиста райдуга.

Кольори співають. Мазки покладені пензлем, ніби ноти: дивися та вслухайся - звучить мелодія художника. І справді - ходиш у Музеї українського мистецтва, кожен зал співає свою величну пісню. Там, де квіти, пейзажі, чути музику. Оркестром невидимим диригує художник...

Саме його наприкінці вересня 1975 року в ніжному надвечір’ї, ідучи з Володимирської гірки, зустрічаю нижче планетарію. Він повільно піднімався гористою вулицею. Чомусь мені пригадався паризький Монмартр.

Його й згадав я, привітавшись:

- Долаєте одну з мистецьких висот?

- А ви знаєте, справді подумав про Монмартр! Повертаюся з майстерні, за якою скучив, адже тільки вчора з Югославії.

На мить зупинилися. З боку Володимирської гірки долинали тонкі аромати квіткового, вже осіннього буяння. Вересень - місяць його народження.

Стоїмо, вдихаємо пахощі. Завдяки нагоді, вітаю його з днем народження, бо давненько не бачилися.

- Заходьте в гості! - запрошував, прощаючись.

Він піднімався далі.

Все життя - сходження на мистецьку вершину. Обіч неї - розмаїті квіти, дерева. Їхні пахощі і шум ловить пам’ять, аби закарбувати на полотні. Авжеж, вони звучать!

... А диригент вічного оркестру і далі повільно піднімався нагору. Ішов з давно впійманою жар-птицею мистецтва... Вона далася йому в руки...