ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬЄВ: «УСЯ ЛІТЕРАТУРА ВІДБИВАЄТЬСЯ У ФАНТАСТИЦІ, ЯК У МАЛЕНЬКОМУ ДЗЕРКАЛІ»

Він тривалий час був нашим співвітчизником, а нині хто його знає: у списках учасників фестивалів фантастики Володимир Васильєв зазвичай проходить під грифом «Миколаїв—Москва». Брейн-дрейн? Схоже, він самий: адже книжками цього письменника — а їх на сьогодні вже 36, не враховуючи кишенькових видань, — зачитуються підлітки на всьому пострадянському просторі: гріх не переманити такого в Москву.

Утім, за свою бродяжницьку біографію Володимир — для численних друзів і фенів просто Воха — встиг пожити де завгодно: від Ялти до Новосибірська, від Одеси до Южно-Сахалінська, від Мінська до Іванова й так далі. Працював залізничником, книгопродавцем, комп’ютерником... Бог знає ким, аж поки зрозумів, що найкраще в нього все-таки виходить писати фантастику. І почалося: «Клинки», «Абордаж в киберспейсе», «Охота на дикие грузовики», «Смерть или слава», «Волчья натура», «Звезды над Шандаларом» і так далі...

Сьогодні Воха Васильєв — один із найпопулярніших письменників-фантастів у СНД. Його участь стала однією з «фішок» першого номера нового, єдиного в Україні товстого літературного журналу «Реальность фантастики». Власне, на його презентації Васильєв і з’явився в Києві, зголосившися також стати одним із пасажирів «Фантастичного експреса» — проекту, покликаного популяризувати в українських регіонах як журнал, так і фантастику в цілому.

Крім того, Володимир мав намір презентувати в Києві свою нову книжку «Лик черной Пальмиры». Але тут вийшла зовсім уже несподівана історія...

— Чи правда, що «Лика черной Пальмиры» в Києві вже не купити?

— Принаймні я не знайшов. Хотів подарувати київським друзям, тим людям, котрі описані в цій книжці, обійшов усю Петрівку — немає.

— Коли вона вийшла, яким накладом?

— Приблизно місяць тому, у середині вересня, оголошеним тиражем 10 тисяч. Це звичайна видавнича практика: відразу великих накладів не випускають, зате потім ідуть регулярні додруківки по п’ять-вісім тисяч, багато романів перевидаються у варіанті покетбука.

— Більшість сучасних письменників у СНД паралельно з літературною діяльністю де-небудь працюють. Ви кажете, що живете виключно на гонорари...

— Це справді так. Я з 1996 року облишив будь-яку трудову діяльність, крім літературної, і взагалі на життя вистачає.

— На хороше життя? Вілли, «мерседеси»?..

— «Мерседеса» в мене немає, бо я взагалі не автомобіліст. Ось минулого тижня ще один ноутбук купив. Квартира в Москві... Поки що не скаржуся. Звісно, хочеться більшого — гадаю, прийдемо поступово.

— Як довго ви писали «в стіл», перш ніж почали видаватися?

— Досить довго, років десять. Особливо важкими були три-чотири роки на початку 90-х. Доти взагалі нікого не видавали, отож і розраховувати на це не доводилося. А приблизно з 1992 року розпочався «книжковий бум», почали видавати дуже багатьох, а я якось випав із процесу, залишився осторонь. Важкувато було. Але в 1996-му почалося — й досі поки що триває.

— Відтоді, як ви стали автором «команди видавництва «АСТ», як часто доводиться працювати, думаючи лише про матеріальний стимул? Мовляв, треба, контракт горить і так далі?..

— Ні, такого взагалі не буває. «АСТ» не диктує своїм авторам, що писати. Вони просто чекають чергову книжку. Для мене принаймні існує «кредит довіри»: я можу писати все, що захочу, і в «АСТ» уже встигли переконатися й звикнути, що текст буде витриманий на певному рівні й матиме комерційний успіх. До мене в них немає ніяких запитань: що хочу, те й роблю, а видавництво бере рукопис із заплющеними очима.

— А на закордонний ринок намагаєтеся пробитися?

— Кілька років тому вийшла книжка в Болгарії, там було дві повісті: одна Генрі Сайєрса (Ігоря Ісаєва), друга моя. У Польщі видавалася книжка, а зараз у Сполучених Штатах перекладається роман «Смерть или слава». Але я взагалі за натурою скептик і скажу, що книжка вийшла, тільки коли триматиму її в руках.

— Одного разу ви заявили, що нічого, крім фантастики, не читаєте. Це справді так?

— Звісно, трохи утрирую. Я читаю і мейнстрім, і детективи, і спеціальну літературу, але все це досить спорадично, — а фантастику читаю цілеспрямовано. Чим і обгрунтована заява. Чомусь фантастика мені цікава, а те, що називається «класикою», — нецікаво абсолютно.

— Хто ваші авторитети у фантастиці?

— Брати Стругацькі, природно. Потім Олександр Громов, Олег Дівов, Сергій Лук’яненко... довго перелічувати. Із західної — всі, на кому виросли шанувальники фантастики, від Гаррісона й Шеклі до сучасних письменників, приміром Вільяма Гібсона. Практично всі хороші речі, написані у фантастиці, для мене авторитети.

— Ви написали популярну книжку «Дневной дозор» у співавторстві з Сергієм Лук’яненком. Тандем Лук’яненко—Васильєв — це надовго?

— Ми з Сергієм давні друзі, і в нас, природно, постійно народжуються ідеї написати що-небудь удвох. Але з цим довго не складалося. А коли Сергій написав роман «Ночной дозор» — із позиції однозначно «світлих» сил, — я, однозначно «темний», не питаючи, сів і написав частину, яку умовно назвав «Дневным дозором». Показав його Сергію, але все це зависнуло без особливого результату. А років через два він знаходить мене в Миколаєві: «Слухай, давай писати «Дневной дозор»! Я один, — каже, — не те що не потягну, просто гадаю, із тобою буде цікавіше». Я, природно, погодився. Спочатку ми хотіли писати втрьох із Ніком Перумовим: композиційно книжка складається з трьох повістей, які мають наскрізний сюжет, і ми планували: одну повість пише Сергій, одну Перумов, одну я. Але Нік був зайнятий в інших проектах, не зміг викроїти час. Намагалися залучити Леоніда Кудрявцева, але він також не зміг, і тоді ми з Лук’яненком вирішили, що нікого не шукатимемо, а напишемо кожен по повісті, а третю напишемо разом. По-моєму, проект вийшов досить цікавий, а що буде далі... Сергій уже написав третю книжку, вона ось-ось вийде. І дав мені карт-бланш писати про «темних» міста Києва. Та книжка, яку ніяк не можна знайти, — також черговий «Дозор».

— «Ночной дозор» зараз екранізують, у Сергія Лук’яненка є й інші кінопроекти. Чи причетні ви до цього?

— Поки що це все на рівні «обережного обнюхування». Але, наскільки мені відомо, уже прийнято рішення і про зйомки «Дневного дозора». Я, правда, не знаю, чи буду до чогось залучений: сценарій, швидше за все, напише Сергій, але підозрюю, він мене в цю справу «висмикуватиме». Подивимося. Офіційно ніяких договорів поки що не укладено.

— У вас був помітний досвід співпраці і з молодим автором, Анною Лі. Проте для неї все почалося й скінчилося однією цією книжкою «Идущие в ночь». Чому?

— Анну Лі абсолютно помилково називають «молодим автором», оскільки вона починала тоді ж, що й більшість із нас, і дуже успішно. Анна взагалі дуже сильний автор, але останнім часом вона в основному займається перекладами — їх у неї вийшло понад сорок книжок... А чому ми разом написали «Идущие в ночь»? Там сюжет однозначно просив співавтора-жінку, і я вибрав її як міцного професіонала, у якому впевнений. Технічно це відбувалося дуже просто: я взяв ноутбук, приїхав до Києва. І ми писали в режимі буриме: один пише главу, зажене героя в кут, а другий має виплутуватися. Працювали місяців зо три в дуже щільному, виснажливому ритмі, — але було цікаво. Можливо, ми ще раз спробуємо щось написати разом. У «АСТ», хоча нині вони збайдужіли до фентезі, щодо роману в співавторстві з Анною Лі кажуть: беремо із заплющеними очима.

— Може скластися враження, що Воха Васильєв постійно роз’їжджає по конвентах, тусується, веде безладний спосіб життя. Але щоб видавати такі обсяги тексту, треба бути дуже організованою людиною. Як вдається все поєднувати?

— Ну, конвенти чистого часу забирають не так уже й багато: раз на два місяці, або й того менше. Я їжджу туди підзарядитися, відпочити, розважитися. А між конвентами — рутина: сиджу вдома, тижнями нікуди не виходжу, хіба що в лазню (у нас є лазневий клуб), двічі на тиждень граю в баскетбол, ну і, власне, у магазин за продуктами. А більше мені ходити нікуди й нема чого.

— Як ви працюєте? Чи є жорсткий розпорядок, «норма виробітку»?

— Обов’язковості, природно, ніякої немає, але я вважаю вдалим день, коли написав 8—12 кілобайтів. Намагаюся дотримуватися цього ритму, але вдається далеко не завжди, особливо останнім часом. У принципі, гадаю, два романи на рік — це досить потогінний режим, і його не можна витримувати довго. Років п’ять ще можна, але потім настає неминуче виснаження, і я на собі це вже відчув. І плюс до всього, я вже сам відчуваю, що при такому ритмі потерпає якість. Краще робити менше, але краще.

Нині я, напевно, видаватиму на рік один роман і кілька речей меншої форми. Видавництво, звісно, не дуже радіє з цього приводу, — але, на щастя, вони розуміють, адже також живі люди, та й якість їх цікавить не в останню чергу. Тому йдуть назустріч, і навіть якщо виникають певні питання про терміни, то вирішуються вони тихо, мирно, полюбовно.

— Останнім часом фантастика як складова мас-літератури щодо тиражів сильно поступилася позиціями тим-таки детективам, бойовикам. Чи немає відчуття, що вона скочується у внутрішнє тусовочне середовище?

— Такого відчуття немає. Просто фантастика віддзеркалює всю літературу в цілому: у ній є і свій інтелектуальний потік, який займає дуже невелику частину, і багато ширвжитку, — загалом, усі течії й жанри літератури відбиваються у фантастиці, як у маленькому дзеркалі. І волання про кризу фантастики я, скільки займаюся цією справою, чую постійно: мовляв, завтра фантастика помре, а вона все живе й живе. Як і в кожній справі, тут є свої проблеми, які так чи інакше розв’язуються. Найголовніше, що виходять нові книжки, і серед них чимало цікавих. Фантастика жива!

— Як ви казали, у вашому новому романі діють персонажі з реальними прототипами. Їх із захопленням «викуповують» читачі, причетні до фендому. Що це, як не безпосередня апеляція до конкретної вузької тусовки?

— Чому я це роблю? Почасти тому, що придумати характер важче, ніж підгледіти й описати. Це не з лінощів і не від невміння придумати: просто, якщо є щось готове й воно чудово відповідає поставленим завданням, чому цього не використати? Крім того, тут є елемент гри: коли ставиш сформовані, цілісні персонажі в певні умови, а потім дивишся, як вони поводяться. І якщо сам прототип каже: справді, я повівся б саме так, святкуєш маленьку перемогу. На сьогодні мені це цікаво.

— У вас дуже чоловіче й романтичне хобі: яхта. Як це відбувається на практиці?

— Дуже просто: я щороку їжджу на південь і беру участь у приблизно трьох-чотирьох офіційних гонках чемпіонату України. У мене непорушне місце матроса на одній із миколаївських яхт, і капітан ні на крихту не сумнівається, що до першої гонки сезону — це зазвичай Екологічна регата в червні — я з’явлюся в Миколаєві й обов’язково вийду в море. Ця справа неймовірно цікава, тому я нею і займаюся.

— А як із реалізацією вашої мрії «викупатися в усіх океанах»?

— Поки що ніяк. Лише Атлантика й Тихий — більше я ніде не бував. Я взагалі ніколи не бував за межами колишнього Радянського Союзу, якщо не враховувати Болгарії. Але сподіваюся коли-небудь вирватися й таки реалізувати цю мрію.

— Ваша аудиторія — в основному молодь і підлітки. Ви, коли пишете, робите на це знижку, чи у вас справді досі юнацьке світовідчуття?

— Так, у мене по життю саме таке відчуття. Почуваюся тим самим пацаном, котрий ганяв у футбол і втікав з уроків — попри те, що після закінчення школи минуло вже вдвічі більше літ, ніж я там навчався. Я не запитую себе, чому так. Нікому від цього не гірше, правда?

— Звісно. Але ж час минає. Чи з’являються думки, що і в житті, і в творчості треба вже щось змінювати? Доки можна залишатися Вохою, «вічно молодим і вічно п’яним»?

— По-перше, «вічно молодим і вічно п’яним» — це, знову-таки, стереотип. Бачили б ви мене між конвентами, такої асоціації не було б. А допоки? Я не люблю зазирати в майбутнє: по-моєму, це абсолютно марна річ. Нехай минає, поки минає. Як кажуть програмісти: «Сонце встає на сході й заходить на заході. Головне — нічого не чіпати!»

— Скільки років вашій доньці? Вона вже читає фантастику?

— Влітку виповнилося шість. Але вона взагалі, на жаль, читати не вміє, і я нічого не можу з цим подіяти. Не хоче! Букви знає, а складати їх у слова відмовляється. Їй цікавіше відео, комп’ютери й інші речі, яких у нас не було...

— Де все-таки живете: у Миколаєві чи в Москві?

— Улітку — в Миколаєві, решту часу — в Москві.

— А яке у вас громадянство?

— Російське.

— Чи не доводилося зіштовхуватися зі ставленням до себе як до «перебіжчика»?

— Та ні... Перш ніж отримати російське громадянство, я в Москві крутився вже років сім, подовгу там зависав, і всі вже звикли, що я більшою мірою москвич. Адже я спілкуюся переважно з людьми, котрі мене чудово знають. Як вони можуть мене вважати «перебіжчиком»? І сам я не сприймаю свій переїзд як зраду. Як і раніше, вважаю Україну своєю батьківщиною. Взагалі, усе це ігри політиків, а не реальність. У мене батько росіянин, з-під Вологди, мати українка, з-під Житомира. Родичі є й там, і там...

— Ви аполітична людина?

— Політика — справа брудна, я намагаюся бути від цього подалі, але неможливо жити в країні й бути вільним від її впливу, законів. Я просто не акцентуюся на цьому й намагаюся завжди знайти певний мирний, спокійний вихід із будь-яких ситуацій.

— Можете як фантаст спрогнозувати найближче й віддалене майбутнє цієї країни?

— Прогнози — річ невдячна, їм судилося не збуватися. І я вже казав, що не люблю зазирати в майбутнє. Хто намагається побачити майбутнє, втрачає сьогодення. А я живу сьогоднішнім днем.