ВОЛОДИМИР САВЧЕНКО: «ЖИТИ У ВСЕСВІТІ»

Володимир Савченко народився 1933 року в Полтаві. Закінчив Московський енергетичний інститут. Працював у науково-дослідних інститутах, автор наукових праць у галузі напівпровідників та мікроелектроніки, винаходів. Живе в Києві й Полтаві. Перше оповідання опублікував ще студентом. Популярність як фантасту принесла повість «Черные звезды» (1960), неодноразово перевидана й перекладена кількома мовами. А найбільшим успіхом став роман «Открытие себя» (1967), багаторазово перевиданий у СРСР і за кордоном і включений у Бібліотеку сучасної фантастики (т.22). Володимир Савченко — автор романів та повістей «Алгоритм успеха», «Испытание истиной», «Тупик (философский детектив в четырех трупах)», «Похитители сутей», «За перевалом», «Пятое измерение»; публіцистичних нарисів та статей «Чернобыль, 26.4.86 — вариант ситуации», «Мир перед точкой закипания», «Эссе о пользе чтения справочников» та ін. Останній опублікований на сьогодні твір — філолофсько-фантастичний роман «Должность во Вселенной», перший із циклу «Вселяне», над яким працює письменник. Опублікований в Інтернеті й готується до видання другий роман циклу — «Время больших отрицаний».

Один мій друг, ще коли був старшокласником, вкрав зі шкільної бібліотеки книжку. Він не був ані клептоманом, ані малолітнім злочинцем. Але іншої можливості роздобути цю книжку в нього не було, а хотілося перечитати її не один раз і не двічі. Вона не просто справила на нього надзвичайно сильне враження — цей твір зламав рамки його уявлень про світ. І цей хлопець не лише сам неодноразово перечитував його, а й пропонував усім своїм друзям, зокрема й мені.

Так я — заочно — познайомилася з Володимиром Савченком та його романом «Должность во Вселенной».

У 60—80-ті роки минулого століття книжки фантаста з України розходилися в Радянському Союзі тиражами в сотні тисяч примірників, видавалися за кордоном десятками іноземних мов. У ті часи науковій фантастиці належало бути справді науковою, насиченою сміливими гіпотезами й заявками на винаходи майбутнього. Але Володимир Савченко, як і його сучасники — Іван Єфремов, брати Стругацькі — йшов ще далі, філософськи осмислюючи закони світобудови, долю цивілізації, взаємини людини та Всесвіту.

Ідеї Савченка завжди були глобальними, масштабними та, здавалося б, актуальними, незалежно від політичного режиму. Проте незалежній Україні, на жаль, не знадобився цей російськомовний письменник світового рівня, який не зумів, та й не побажав, уписатися ні в ідеологію, ні в ринок. І після виданих на початку 90-х роману «Должность во Вселенной» в Україні, а в Росії — тритомника в серії «Золотая полка фантастики» Володимир Савченко просто зник. Із розряду улюблених читачами авторів, які активно працюють, видаються, перейшов у категорію легенди вітчизняної фантастики. А легенди, як відомо, безповоротно належать минулому.

Тоді як Володимир Іванович живе тут і зараз. Продовжує мислити і писати. А інтерес до його творчості серед читачів фантастики й не думав згасати.

Після майже семирічної перерви книжки Володимира Савченка знову перевидаються. Де? Зрозуміло, в Москві.

«Мене витягли ці хлопці»

— Протягом майже семи років ви ніде не видавалися. Що було причиною такої тривалої перерви?

— По-перше, огидно було. З’ясувалося, я дуже радянська людина, — хоча ніколи не перебував у партії, був близький до самвидаву, дисидентів. Але коли побачив результати розвалу СРСР, у мене певною мірою опустилися руки. Я вийшов зі Спілки письменників України ще в 93-му році й досі за ними не скучив. Фантаст не може писати, якщо він не вірить у майбутнє. А сталося так, що я перестав вірити. Але потім натура взяла своє. Адже є місцеве майбутнє — України, СНД, а є майбутнє світу. Майбутнє світу все-таки має перспективи, отож потрібно продовжувати жити й працювати. До того ж у мене пішла цікава тема — продовження роману «Должность во Вселенной». Я вже написав ще один роман — «Время больших отрицаний», він є на моєму сайті.

Зараз усі мої речі перевидаються в московському видавництві «АСТ», але в мене до цього вельми стримане ставлення. Шикарна серія «Классика отечественной фантастики» — не уточнюється, що мається на увазі під словом «вітчизняна», і це чудово. Але ж наклад незначний! У першої книжки — десять тисяч, у другої — вісім (як на нинішні часи — не так уже й мало! — Я.Д.). І ціни — 12—15 гривень. Адже фантастика пишеться для молоді. А звідки ж у юних такі гроші на книжки? Тому я й переорієнтовуюся на Інтернет, оскільки в Мережі багато тямущої молоді, до якої все це може дійти. А щодо книжок я не знаю.

— Мені здається, для вас фантастика набагато ближча до наукової діяльності, ніж до літературної. Це правда?

— Загалом, так. Зараз на моєму сайті у форумі розгорнулися дискусії з приводу нового роману, деякі читачі висловлюються з позицій «подобається — не подобається». Я їм відповів, що вони оцінюють зовсім не головне, на що треба звертати увагу в таких речах. І роз’яснив свою позицію. Я як той учитель з анекдоту, котрий скаржився на своїх учнів: «Один раз їм пояснив — не зрозуміли, вдруге пояснив — не зрозуміли, втретє пояснив, уже сам зрозумів! — а вони все ще не розуміють». Я пояснюю іншим, аби зрозуміти самому. А оскільки маю й певний письменницький талант, то це робиться на рівні художньої літератури. Однак головне — розвиток і розуміння проблеми.

— Ваші твори насичені складними науковими поняттями й термінологією, і, здавалося б, їхня аудиторія мала б бути вузькою та специфічною. Проте свого часу вони розходилися величезними тиражами. Чий це феномен — ваш як письменника чи тодішньої читацької аудиторії?

— По-перше, читачі були, звісно, розвиненіші, ніж сьогодні. Тоді я отримував багато листів із запитаннями на наукові теми: молоді добре вникали в усі ці речі. Зараз розвинена частина молоді в основному йде у вузи на комерційні спеціальності, а тоді був потяг до інженерної та природничо-наукової роботи. Найбільші конкурси були саме до цих інститутів. І, по-друге, знов-таки, ціни на літературу. Те, що нині продається по 12—15 гривень, можна було купити дешевше як за карбованець. Я пам’ятаю чудовий епізод: коли вийшов мій найвідоміший роман «Открытие себя», я був в Алушті й побачив його на розкладці. Підходить дядько, гортає, а я стою поруч — автор! — і переживаю: купить — не купить? Він перегорнув, перевернув обкладинку: 66 копійок. «Ого! Три кухлі пива!» Поклав і пішов.

— Чи є у вас зараз зворотний зв’язок із читачами?

— Через Інтернет — так. У мене є сайти, їх роблять московські шанувальники фантастики. Не лише московські — для Інтернету ж не існує відстаней. Деякі з моїх речей сканували в Свердловську, деякі — в Алмати, і зараз там викладено всі мої твори, включно з новим романом. Чесно кажучи, коли я вже махнув рукою на фантастику, на літературу, — мене витягли саме ці хлопці, які почали робити мій сайт, щосили мене термосити. Чимало пишуть у форум, у гостьову книгу. Пишуть досить зворушливі речі: що мої книги вплинули на їхню долю, на вибір фаху. Хтось навіть заявляє, що якби прочитав їх раніше, то життя склалося б інакше.

— Які вони, ваші сьогоднішні читачі? Люди старшого покоління чи молодь?

— Є й ті, й другі. Багато студентів, в основному тих, хто навчається «за бугром». Хоча, можливо, у них просто легший доступ до Мережі. А є люди, які читали мої речі в молодості й перечитують їх досі.

«Такої людини, як Єфремов, я більше не зустрів»

— Як ви починали у фантастиці?

— Ще студентом Московського енергетичного я завідував сатиричним відділом інститутської багатотиражки «Энергетик». Одного разу мене «повернуло»: що там усе сатира й сатира, дай-но я напишу фантастичне оповідання! Написав. Його надрукували, але зняли підзаголовок «фантастичний»: з’ясувалося, інфрачервоне бачення, про яке я писав, уже винайшли, тільки я не знав про це.

Я розсердився, написав серйозніше оповідання й відніс його в журнал «Знание—сила». Його опублікували. Це було в 55-му році. Оповідання було присвячене теорії відносності, яку в той час у Радянському Союзі щойно реабілітували. До того вона разом із квантовою механікою вважалася ідеалістичними заскоками, за які навіть знімали вчені звання. Оповідання називалося «Навстречу звездам», — і, на мій подив, воно пішло гуляти по всьому світу. Через рік його переклали в Німеччині, потім у Румунії — і пішло-поїхало: аж до хінді, арабських мов тощо. Для студента це було дуже непогано! Я навіть пам’ятаю, що за німецьким журналом «Berliner Illustriert» із моїм оповіданням наші молодшокурсники здавали «тисячі» — потрібно було перекласти з іноземної мови 40 тисяч знаків на семестр. У цьому оповіданні приблизно стільки й було. Є російський текст, поруч автор — часопис пішов по руках, і більше я його не побачив.

— А якісь гонорари ви одержували?

— У той час за зарубіжні публікації нікому нічого не платили — Радянський Союз тоді не входив у Женевську конвенцію. Лише після 1973 року почали щось платити. І те краяли страшенно: відсотків 15—20 авторові, а решта — державі.

— Чому у вас не склалося з «чистою» наукою?

— Я працював спочатку в Інституті автоматики, потім в Інституті кібернетики. Якби я був теоретиком, то, напевно, залишився б. Але я займався експериментальною наукою в галузі мікроелектроніки. І після одного дуже «кривавого» впровадження серйозної теми сів і полічив: скільки залежить від мого особистого внеску, моїх здібностей, моїх знань — у науці, а скільки — в літературі. І вийшло, що в науці моя робота залежить від мене особисто, максимум, відсотків на п’ять. Решта 95% — від постачання, фінансування, від прихильності чи неприхильності начальства, суміжників, рішень якихось главків. А в літературі — навпаки. Звісно, просунути книжку в радянські часи було також дуже важко, але написати її — тут на 95% усе залежить від мене. Це й визначило мій вибір. І я не жалкую з цього приводу й досі. Я зробив би набагато менше, якби залишився в науці.

— Головним авторитетом у радянській фантастиці був і залишається Іван Єфремов. Ви з ним спілкувалися?

— Так, звісно. На жаль, мало, хоча ми й тяжіли один до одного. Познайомилися у 58-му році, Єфремов був тоді директором Палеонтологічного музею в Москві. Уявляєте: внизу у величезному залі скелет динозавра, знайдений ним у Гобі, а вгорі, у мезонінчику, — він. Пам’ятаю, коли я прийшов до нього, він щось друкував на машинці відразу в трьох примірниках — здається, це була його знаменита «Туманность Андромеды». Ми почали розмовляти, але тут з’ясувалася одна прикра річ: він був заїкою. І я тоді також досить сильно заїкався — у мене це ще з війни, після бомбувань, — опісля, з роками, минулося. Отож, у нас діалог не вельми жвавий вийшов. Потім ми листувалися, він мені надсилав свої книжки.

Але я був дурень молодий, я вважав: зустріну ще багато таких людей, як Єфремов! І навіть не щоразу, з’являючись у Москві, телефонував йому. Не зустрів я більше такої людини в житті. Жодної.

— Ви можете назвати його своїм учителем?

— Це, мабуть, ні; своїм учителем у літературі й фантастиці я вважаю, швидше, Олексія Толстого — «Гиперболоид инженера Гарина», «Аэлита». А Єфремова я міг би назвати ідейним натхненником. Він був людиною настільки масштабного мислення, що це спонукало й мене мислити ширше, глибше. У мене інші ідеї, інший напрям у фантастиці, але він мене заряджав, безумовно.

— Та фантастика, яку пишуть і видають нині, зовсім інша. Чи не почуваєтеся ви трохи «динозавром» або «останнім із могікан»?

— Чесно кажучи, так, почуваюся. Але я сказав би інакше. У Симонова в «Живых и мертвых» виведено образ Серпиліна. 41-й рік, розгром. І там є хороша фраза: «Этот человек сражался, не желая знать, что справа от него сражаются плохо, слева сражаются плохо, — он стоял насмерть». Серпилін у результаті опинився в оточенні, хоча ті, хто тікав, урятувалися. У мене приблизно такий самий характер.

Мені здається, головне — великі, потужні ідеї. Я навіть думаю, що вони первинніші за нас. Вони живуть, а вже потім до них пристебнеться якийсь Савченко, якісь читачі, котрі сприймуть це або не сприймуть. Головне — жити у Всесвіті. Не існувати на письменницькому ринку, а жити у Всесвіті.

— По-вашому, вся нинішня фантастика — це однозначно погано? Чи ви можете назвати імена та книжки, які вам подобаються?

— Подобається Василь Головачов, але тільки як фантаст, не як літератор. У нього сильні ідеї, та він також пішов на ринок. У перших речах він був дуже оригінальний, але потім став видавати по роману, і не по одному, на рік. Неможливо хороший роман написати за рік! Ні фантастичний, ні будь-який інший. А більшість із того, що потрапляє мені до рук останнім часом, я просто не можу читати. Пробував: нецікаво, та й годі. Навіть найрозкрученіших авторів. Я наперед знаю, чому він так пише, навіщо всі ці страсті-мордасті, — розумію, що це необхідно для ринкового успіху, і мені стає нецікаво. У жодного я не побачив нових ідей, порівнюваних із тими, які висловлювали і Єфремов, і Стругацькі, і я.

«Схоже, ми живемо на сковороді,
яка дедалі сильніше розжарюється»

— У романі «Должность во Вселенной» ви доходите висновку, що цивілізація — це стихійний деструктивний процес розпаду. Не дуже оптимістична ідея...

— Проте вона правильна. Сам той факт, що від розвитку техніки й сервісу людина не стає кращою, свідчить: тут щось не те. У Ільфа в його записниках кінця 20-х років є хороший вислів: «Раньше в фантастике главным было радио. При нем ожидалось счастье человечества. Но вот радио есть, а счастья нет». Відтоді що тільки не з’явилося: і авіація, і космічні кораблі, і лазер, і ядерна енергетика, — а загального щастя як не було, так і немає. Цивілізація не працює на людину.

— І наскільки сучасний світ наблизився до «критичної точки»?

— Нині я вже дивлюся на це трохи інакше. У статті «Мир перед точкой закипания» я писав про постійне нагрівання й можливе «закипання» нашого світу. Але тоді грішив саме на цивілізацію: ядерну енергетику, випалювання корисних копалин, нафти. Однак потім я прикинув, який внесок у цю справу таких явищ, як радіоактивний розпад і геотермічний градієнт. Числа часто доводять набагато більше, ніж слова. І, зібравши наявні дані, я підрахував, що нагрів земної кори від геотерміки приблизно вп’ятеро більший, ніж від цивілізації. Тобто, загалом, чи ми є, чи нас немає — для планети однаково. Цю ідею я виклав у статтях «Эссе о пользе чтения справочников» і «Этот нестационарный мир». Перша стала основою заявки на відкриття, зареєстрованої в Москві, в Комітеті у справах винаходів. Це дуже погане відкриття, краще б його не було.

— Можете викласти його тезами?

— Я перелопатив купу довідників з радіоактивних розпадів і знайшов те, чого не знаходили доти фізики. Чим виміри ближчі до нашого часу, тим коротший період піврозпаду. Крім того, в ізотопів, які раніше вважалися стабільними, також з’являється період піврозпаду. А далі ось що. На кожні сто метрів у глиб Землі йде нагрівання на три градуси. Кілометр углиб — на 30 градусів жаркіше. Це явище — геотермічний градієнт — пояснюють радіогенним теплом. Цей процес, як і розпад, вважається стабільним. Але якщо він нестабільний і постійно зростає — то це означає, що ми живемо, можна сказати, на сковороді, яка дедалі сильніше розжарюється. Зміни клімату останніх років підтверджують це.

— З гіпотезою про прискорення радіоактивного розпаду ви, наскільки мені відомо, виступали ще після чорнобильської трагедії. Чи була хоч якась реакція на це в науковому світі?

— Була. Я писав, зокрема, про те, що, крім версії про помилку оператора, однією з причин вибуху реактора могло бути й незнання того, що змінюються константи розпаду. Зазвичай наукові статті публікуються в журналах, що виходять тиражами 2—3 тисячі примірників, а я «шарахнув» її в щотижневику «Книжное обозрение» — півмільйона примірників, і відразу її передрукував «Вечірній Київ» — 400 тис. примірників тоді. Був страшенний скандал! Але чітких спростувань своєї ідеї я не одержав. Я публікував свої міркування й на сайті, закликаючи всіх, хто до цього причетний, знаходити нові дані про розпад, геотермічний градієнт і порівнювати зі старими. Але відгуків поки що немає.

— Чи не здається вам, що ваше відкриття сприйняли б серйозніше, якби воно походило не від фантаста, а від ученого-ядерника?

— Звісно! Це перше, що ставили мені на карб. При цьому якось забувають, що вся цивілізація спочатку була фантастикою. Вся без винятку! І ракети, і телефон, і радіо — все це спочатку було фантастикою, а потім стало реальністю. Проте підхід один: мовляв, тільки фантаста нам і бракувало!

— Якщо процеси, про які ви кажете, неконтрольовані й необоротні, то що залишається людині?

— Вникати. Переходити від світосприймання, що ми живемо на Землі, до того, що ми живемо у Всесвіті. Саме про це я писав у романі «Должность во Вселенной». Ця тема абсолютно неосяжна, і я продовжую її розробляти, вживатися в неї.

— Найзручніший вихід із безнадійних прогнозів на майбутнє людство завжди вбачало в релігії. Але ж ви — атеїст і матеріаліст?

— Ні. Моя релігія — Всесвіт. Інша назва релігії — космічне відчуття, розуміння того, що, крім світу помітного, є ще й світ, недоступний звичайним відчуттям. І він, мабуть, панівний відносно нашого світу. Це і є Всесвіт. Частковий прояв цієї ідеї — ідея Бога, але є й значніші ідеї.

— На початку нашої розмови ви говорили, що фантаст не може не вірити в майбутнє. Яким ви його бачите?

— Я переконаний, що має виникнути нове природознавство, яке поєднає науку й релігію, а головне — позбудеться самогубного атрибута науки — об’єктивності: де об’єктивність, там є спільність, але втрачаються глибини. Для мене майбутнє — в інтелектуальній революції, яка охопить світ, і передусім сферу пізнання. Це буде безкровна, але дуже серйозна революція. Саме для неї зараз з’являється інтелектуальний пролетаріат: люди з розумом, талантом і знаннями, вимушені продавати свою працю. Вони — справжні господарі цивілізації, а не торгаші й політики. Для опанування ситуації їм залишилося зробити те, що робив колишній трудовий пролетаріат, який нині зійшов зі сцени,— солідаризуватися. І все буде.