Владислав Єрко: «Нічого зайвого в дитинстві не буває»

Художник Владислав Єрко — не публічна людина. Незважаючи на те, що куди більш розкручені колеги називають його найкращим у своєму професійному цеху, а видавці пишаються тим, що він працює саме з ними. Дитячі книги «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» в оформленні Єрка регулярно здобувають всеукраїнські та міжнародні призи, а видавництво «Софія» випустило альбом його ілюстрацій до Пауло Коельо, які сам письменник вважає найкращими у світі.

Що ж до освіти, то Владислав Єрко не закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова.
— Як сталося, що ви залишилися без диплома?
— Нічого гарного в цьому немає, суто щенячі прояви натури. Я не дуже любив носити викладачам переддипломні або курсові ескізи, що здалося їм ознакою зазнайства, і якось пролунала фраза: мовляв, Єрку, не бачити тобі Спілки художників, якщо не принесеш наступного тижня ескізи диплома. А я з другого курсу був членом спілки, і мені здалися непорядними такі розмови. Отже, я не став захищати диплом із одномоментних нісенітних міркувань. На щастя, за подальші роки жодному замовнику не спало на думку поцікавитися моїми кірочками.
— Ви дуже скептично говорите про свої перші роботи в ілюстрації. Чому?
— Я не тільки про перші говорю скептично, а й про останні також. Любов до себе — не дуже цікава річ. Я отримую задоволення у процесі роботи, це схоже на наркотичний кайф: я ніколи нічого такого й не пробував, але, гадаю, схоже. А все, що відбувається потім, мене не дуже цікавить, я навіть намагаюся не слухати й не читати думки інших стосовно цього. А вже що я сам думаю... та мені іноді легше роками не дивитися на власні книжки, щоб не червоніти. Не хочу здатися самоїдом — я просто працюю й одержую задоволення, на цьому коло замикається.
— Ви завжди читаєте книжки, які збираєтеся ілюструвати?
— Так, навіть якщо вони жахливі й дурні. Нині цього вже немає, а раніше, наприкінці радянської епохи, було скрізь і поруч. Багато видавництв довгі роки жили за радянською схемою, коли потрібно було видавати низку авторів лише тому, що вони — члени Спілки письменників і пишуть книжки потрібні, виховні. Ці книжки йшли в макулатуру практично з фабрики, не доходячи до прилавка.
— Взагалі текст для вас багато значить?
— Колись мій викладач Борис Васильович Валуєнко казав, що добре проілюструвати можна все: військовий статут, книгу про поршневі двигуни... До речі, тоді було повнісінько зразків такої роботи. Як можна було примудритися добре проілюструвати «Капітал» Карла Маркса? Це зробив Кузнєцов і здобув міжнародну премію. Таке могло відбуватися лише в ті часи. Звісно, хочеться мати в роботі гарну книжку. Слава Богу, настав час, коли ти не робиш того, що не до душі.
— Коельо ви любите?
— Чесно? У мене дуже дво­їсте ставлення до цього письменника. Він гарний учитель. Він зумів знайти слова, щоб звернутися до людей з ідеями, яких вони не почули б у чийомусь ін­шо­му викладі. Він влучає у болючі точки багатьох, зо­крема й у мої. З іншого боку, я ро­зумію, що до високої літератури його книжки мають дуже від­далене відношення. Це не Бор­хес, не Мар­кес, не Кортасар, не Гессе... У своїй останній кни­зі «Заїр» Коельо пише, що він утомився від письменників, у яких на першому місці форма, а всередині порожнеча. Йому по­добаються автори змістовні, котрі пишуть про щось важливе. Я з ним не згоден: принаймні в образотворчому мистецтві фор­ма є носієм усього. Зміст без форми не має ніякого значення, хоч би яким корисним він був.
— У ваших ілюстраціях навіть до дитячих книг усе більше символічних, філософських речей. Для вас це важливо? Чи на першому плані все-таки художні завдання?
— Я не намагаюся навмисне нашпигувати книжку якимись кодами, символами, знаками, мандалами та проявами герменевтичних знань. Але коли ти занадто довго сидиш над ілюстрацією, а я не працюю швидко, саме собою виходить, що в зброю починають вплітатися якісь розенкрейцерські символи тощо. Багато чого з того, про що я в той момент думав, знаходить своє відображення. Можливо, це свідчить про те, що я не дуже займаюся добором і недостатньо вимогливий до самого себе.
Доводиться чути: чи потрібно перевантажувати дитину зайвою не зрозумілою їй інформацією? Я по собі знаю, що нічого зайвого в дитинстві не буває. Краще, щоб книжка була «на виріст», ніж зліпити щось а-ля «Веселка» в її найгірші часи, коли дитині в три роки вже нічого там розглядати. Мені здається, діти — куди доросліші істоти, ніж дорослі, тільки по-іншому. Орієнтуюся на себе в дитинстві. Не такою вже я був інтелектуальною дитиною, але, здається, світ тоді сприймав набагато складніше, цікавіше й небанальніше, ніж зараз. Тепер цього страшенно не вистачає.
— Скільки часу у вас витрача­ється на таку книгу, як «Сні­гова королева» або «Казки туманного Альбіону»?
— Важко сказати, адже поруч не стоїть годинник шахіста. Поки я працюю над «Сніговою королевою», паралельно зроблю десяток обкладинок або кілька менших книжок. Я ніколи не працював над однією книгою від першої сторінки обкладинки до останньої. У середньому йде років зо два. Якби я сидів лише над цією книгою, вона б зайняла, можливо, рік або менше.
— Іван Малкович дає вам цілком фантастичні бонуси як видавець — художнику. Ви не зловживаєте? Трапляються виробничі конфлікти?
— Конфлікти в нас спалахують раз на місяць точно. Раніше траплялися частіше, а зараз ми вже практично стали рідними людьми: нічого схожого в ме­не більше ні з ким поки не виникло. Однак усі художники ла­ються зі своїми видавцями, сперечаються про смаки або якісь пріоритети. Малковичу дуже важливо продавати свої книги. Тому він сам собі служба Геллапа і Центр Разумкова: йде з мо­їми ілюстраціями на Бессарабський ринок і запитує в м’ясних рядах: «Що вам біль­ше подобається — ця ілюстрація чи ця?» І бабусі, котрі взагалі забу­ли, як виглядають книги, кажуть: «Оця краща!» Запитає чоловічу хорову капелу, всіх басів і підбасків. І потім ця колективна думка обрушується на непід­готовленого художника. І мені по­трібен якийсь час, щоб отямитися.
Я знаю, що не буває роботи, яка могла б змусити тебе встати в третю позицію і сказати: «Звід­си не можна висмикнути жодного штриха!» Весь мій досвід свідчить про те, що будь-яку ілюстрацію можна зробити тисячею різних способів, і невідомо, який із них виявиться кращим.
— Над чим зараз працюєте?
— Для «Софії» готую чер­гового Коельо. Для Малковича — «Маленького прин­ца». Хочеться зробити його не так, як це робили до мене.
— У «Маленькому принці» зазвичай використовують ілюстрації самого Екзюпері...
— Від цього нікуди не ді­неш­ся. Але з ілюстраціями Екзюпері книга має досить камерне звучання. Вони милі, безрукі, наївні, добрі, але використовувати лише їх — закрити хвіртку до цієї чудової казки. Наскільки я знаю, пе­рекладачка Екзюпері Нора Галь була прибічником саме такого ілюстрування: малюнки автора й нічого більше. Мені зда­ється, ніхто не має права оголошувати таку монополію. Принаймні сам Екзюпері щодо цього нічого не казав. Його малюнки обов’язково будуть присутні у первинному вигляді, але не як частина кольорових ілюстрацій, їх буде вкраплено в текст як не дуже вправні замальовки льотчика.
— Ілюстрацію все-таки сприймають як щось прикладне, не самодостатнє. У вас не виникало бажання піти в «чисте мистецтво»?
— Це те, що шкребеться щодня. Коли працюєш над книгою, повз тебе весь час проносяться картини, графічні листи, офорти, яких ти не зробив. Гадаю, це відбувається з кожним художником. Знаю, що багато живописців почухують потилицю: так хочеться іноді зробити гарну дитячу книжку... Кіль­кість образів, що миттєво постають в уяві, перевищує фізичні можливості художника. Чітко знаю, що я насамперед ілюстратор, це в мене вийде трохи краще, ніж якби я займався паралельними жанрами в образо­творчому мистецтві.
— Чи надходять до вас пропозиції від видавництв із далекого зарубіжжя?
— Так, причому від видавництв глобального рівня, американських, італійських, австрійських... Скажу відразу: нецікаво. Плюс ставлення до художника з пострадянського простору. Телефонують: «Ми вітаємо вас! Ви удостоїлися великої честі, ваша книга, можливо, буде видана в нас на початку наступного року!» — «Пробачте, але ж ви не розмовляли ні зі мною, ні з Малковичем...» — «Ну, це все нюанси. Ви розумієте, з ким ви спілкуєтеся?! Це ж ми!!! — і по буквах називають своє глобальне видавництво. — І ми навіть готові заплатити вам гроші». Називається сума... Як казав Віцин, «я на русалках більше зароблю». Я кажу: «Ви знаєте, наскільки мені відомо, у Європі та Штатах зовсім інші розцінки». — «Ми розуміємо, але ж ви початківець, ви ж навіть не з Росії, ви з України! Ми правильно зрозуміли? Київ — це ж Юкрейн?» Я відповідаю: «Вибачте, я зворушений, але я дуже зайнятий, до побачення». Вони телефонують наступного дня і називають суму втричі вищу. Але бажання працювати це не додає.
Крім того, мене бентежить відсутність замовника у фізичному вигляді. Я не можу працювати з людьми, яких не відчуваю. Я зустрічав у своєму житті достатню кількість прожектерів, які казали: «Славку, це класно, видаватимемо!», а потім усе провалювалося. Кілька моїх книг, зокрема, «Снігова королева» та «Казки туманного Альбіону», були реалізовані через багато років, пройшовши крізь безліч людей, які не впоралися з ними.
— Яким чином ви вирішуєте питання захисту авторських прав? Була історія з «Тарасом Бульбою», «Снігову ко­ролеву» багато хто використовує, особливо перед Новим роком...
— З «Тарасом Бульбою» історія була чудова: до середини сумна, а потім весела й зі щасливим кінцем. Кілька років тому мережа ресторанів «Корчма» почала використовувати малюнок з обкладинки «Тараса Бульби» «А-ба-ба-га-ла-ма-ги». На наші здивовані запитання, чому це не доведено до відома ні видавництва, ні художника, якийсь час ніхто не відповідав. А потім нас із Малковичем занесло в Москву на книжковий ярмарок, і там нам зателефонував директор мережі цих ресторанів, киянин Юра Бєлоіван, запросив до себе. Нас підкупило, що ці ресторани по-гарному українські. Якби він зляпав якусь шароварщину, то Малкович підключив би адвокатів, намагався б жорстко відстояти наші права. Але коли ми побачили дощаті підлоги з гарного дерева, рушники, яким по сотні років, справжнє кухонне начиння, почули українську музику — не Вєрку Сердючку, а «ВВ», «Океан Ельзи», фолк у чистому вигляді — і спробували справжню українську кухню... Таких вареників, як у «Корчмі», не готують ніде у світі! І ціни там демократичні. Тож усі питання вирішилися, і ми з Малковичем тепер — почесні відві­дувачі цих ресторанів.
Інші історії не такі веселі. Є безліч прикладів, коли на якихось білбордах, рекламі в журналах використовують мої малюнки, і Малкович намагається з’ясувати, чому так сталося. Найчастіше ці люди поводяться як дрібні радянські шахраї.
— Ви людина, напевно, небідна, але, гадаю, усвідомлюєте, що художник вашого рівня міг би заробляти набагато більше...
— Я не борець за грошові зна­ки, не вмію цього робити, в мене це не виходить. Якби не збіг обставин, низка везінь, зустрічей із відповідальними у фінансовому відношенні людьми, я був би на­півзлиденним художником, си­дів би на стільці, поклавши на ін­ший аркуш паперу, і щось собі малював. Я абсолютно не пристосований до цього життя. Мої знайомі дивуються, як я взагалі виживаю, якщо впадаю в епілептичний стан від якої-небудь пісні радіо «Шансон»: це вибиває ме­не з колії на день і більше. Я практично не дивлюся телевізор. Тільки з часів помаранчевої революції дивлюся «5 канал». Мені здається, це — краще з шоу, що відбувалися останнім часом, реальне, справжнє.
— Зараз багато художників «підсіли» на помаранчевий колір. Яке у вас до нього ставлення?
— Я все життя не вилазив із теплого колориту. У мене було чудове жовте дитинство — небо, напевно, було блакитним, а дерева зеленими, але я дивився на все крізь жовті окуляри. Мені здається, це колір повноцінного життя, колір весни, осені, літа, навіть зими, якщо ти знаходишся в теплі. Знаючі люди з «Со­фії» кажуть, що синій або фіолетовий — кольори вищої чакри, а жовтий, червоний, помаранчевий — приземлені кольори, буденність, банальність... Але мені більше подобається ця «банальність і буденність».