ВІЙНА, ЯКА НЕ ВІДБУЛАСЯ

Відомий поет і сатирик початку ХХ століття Дон-Амінадо (до речі, уродженець України) якось зауважив: «Щоб зажити слави ясновидця, пророкуй майбутнє на сто років уперед. Щоб зажити слави дурня, пророкуй його на завтра». Нехтуючи цією мудрою порадою, експерти-політологи продовжують затято складати всілякі короткострокові прогнози. І чомусь більша частина науково обгрунтованих передбачень настільки ж затято не збувається.

Втім, мають місце й особливі випадки. Автори чергового гучного прогнозу начебто влучають пальцем у небо. Однак минає кілька десятків років, і забуте пророцтво несподівано виявляється не таким вже й безглуздим…

Сенсаційний номер

На передньому плані — солдат американської військової поліції. Мужнє обличчя, грізного вигляду гвинтівка в руках, білосніжна каска з емблемами США й ООН. На задньому плані — карта Радянського Союзу із недвозначним написом: «окуповано». І на довершення заголовок: «Попередній огляд війни, якої ми не хочемо. Поразка й окупація Росії, 1952—1960».

Так виглядала обкладинка популярного американського журналу «Кольєрс» за 27 жовтня 1951 р. Його спеціальний номер був присвячений викладу найімовірнішого сценарію майбутньої світової війни. На 132 шпальтах барвистого глянсового видання розмістилися статті та нариси, розповіді й малюнки, карикатури і фотомонтажі. Спецвипуск мав форму документального репортажу з 1960 року — війна нібито вже відбулася, і Захід-переможець інтенсивно прищеплює переможеним росіянам свої цінності…

Над складанням футурологічного «Кольєрса» протягом 10 місяців трудився унікальний авторський колектив. Хто там тільки був! Відомий історик і політолог Роберт Шервуд, письменники зі світовим ім’ям Артур Кестлер і Джон Бойнтон Прістлі, видатний економіст Стюарт Чейз, профспілковий бос Уолтер Рейтер, військовий експерт Генсон Болдуїн, низка визнаних асів американської журналістики. Очолювала зоряну команду сенатор від штату Мен Маргарет Чейз Сміт.

«Кольєрс» наголошував на суто аналітичному характері свого прогнозу, відхрещуючись від модної тоді белетристики на тему ядерної війни. У редакційній статті, що відкривала спецвипуск журналу, підкреслювалося: «Цей опис — не плід легковажної фантазії чи поспішних припущень. У завдання авторів не входило створення шедевра розважальної літератури. Наш задум — тверезий погляд у майбутнє».

Зрозуміло, «тверезий погляд» сенатора Сміт і Ко мав явну пропагандистську підкладку. Та інакше й бути не могло далекого 1951-го, коли «холодна війна» на повну силу набирала обертів. Відомо, що спецномер журналу «Кольєрс» побачив світ із благословення держдепартаменту США і Пентагона. Детальний опис майбутнього розгрому СРСР був покликаний налякати Сталіна і змусити його піти на поступки. У редакційній статті «Кольєрса» говорилося буквально ось що: «Радянський уряд мусить змінити свої погляди і політику. Якщо цього не станеться, то, безсумнівно, настане день, коли цей уряд зникне з лиця Землі. Кремль мусить прийняти рішення. І якщо радянські керівники не зміняться, їм слід зрозуміти, що вільний світ буде боротися. Буде боротися і переможе». Мовляв, знай наших, Дядьку Джо!

Пророкування «Кольєрса» зробили на Заході формену сенсацію. У зарубіжній пресі розгорілася запекла полеміка. Одні оцінювали спецвипуск досить високо; інші — називали його провокацією. А журнал «Нейшен» охарактеризував кольєрсівський прогноз як «майже офіційний американський план третьої світової війни».

Преса Країни Рад теж відреагувала досить бурхливо. Славетні радянські публіцисти, від Заславського до Еренбурга, нагороджували «Кольєрс» дуже невтішними епітетами. Найм’якіша оцінка скандального спецномера звучала приблизно так: «маревні фантазії американських мальбруків-невдах».

Відтоді минуло більш як п’ятдесят років. Благополучно завершилася «холодна війна». Загроза ядерного конфлікту між СРСР і США залишилася в минулому. Але, мабуть, і тепер нам буде цікаво дізнатися — а як же «вони» собі це уявляли?

1952—1955: альтернативна історія

10 травня 1952 р. радянські агенти вчинили замах на життя югославського лідера — маршала Тіто. Того ж дня до Югославії вторглися війська СРСР, Угорщини, Болгарії та Румунії.

Одностайний протест Заходу проти окупації суверенної країни був використаний Москвою для розпалювання глобального військового конфлікту. Сталін двинув танки на Західну Європу і нафтовидобувні райони Близького Сходу. За допомогою американських комуністів радянські спецслужби розгорнули активну диверсійну діяльність у США.

У відповідь Сполучені Штати, підтримані більшістю членів ООН, вирішили вдатися до ядерної зброї. 14 травня 1952 р. з аеродромів Англії, Франції, Італії, Аляски та Японії піднялися стратегічні бомбардувальники Б-36. Вони скинули на Радянський Союз перші атомні бомби. Як стверджувало американське командування, удари завдавалися «виключно по військових цілях».

Бомбардування радянської території тривали протягом трьох місяців і 16 днів. Американський ядерний арсенал значно скоротився. Однак збитку, завданого військово-промисловій інфраструктурі СРСР, виявилося недостатньо, щоб зупинити Москву.

Радянські війська висадилися на Алясці, розвинули наступ у Західній Європі та на Близькому Сході. Паралельно СРСР завдав атомних ударів по глибоких тилах супротивника. Радянські бомбардувальники Ту-4 атакували Лондон, Нью-Йорк, Детройт, ядерний центр у Ханфорді (шт. Вашингтон). Причому пального «сталінським соколам» вистачало лише на те, щоб долетіти до цілі...

Хоча атомний потенціал СРСР значно поступався західному, результати радянських бомбардувань були жахаючими. Цивільна оборона в США виявилася геть неефективною, що призвело до незліченних людських жертв. Трохи краще виглядали справи в британській столиці. Лондонцям допоміг досвід, набутий під час нальотів люфтваффе в попередню війну.

Францію, Італію й інші країни континентальної Європи радянська авіація не бомбила. Кремль розраховував незабаром зайняти їх і привести до влади місцевих комуністів. Восени
1952 р. саме європейський театр військових дій прикував до себе загальну увагу. Намагаючись стримати ворожий тиск, США та їхні союзники зробили ставку на тактичну ядерну зброю. Атомна артилерія Заходу завдала противнику серйозної шкоди. До початку 1953 р. наступ Радянської Армії в Європі був зупинений.

Зазнавши невдачі на європейському фронті, «совіти» влаштували ще одну ядерну атаку проти Сполучених Штатів. Чорним днем Америки стало 10 травня 1953 р., коли атомна бомба вразила Вашингтон. Одночасно радянські субмарини завдали ракетних ударів по містах східного узбережжя США.

У порядку відплати американське командування вирішило піддати атомному бомбардуванню столицю СРСР. Ворожа авіація завчасно розкидала над Москвою попереджувальні листівки. Однак влада за допомогою Внутрішніх військ припинила масову втечу мирних жителів із міста.

Опівночі 22 червня 1953 р. американську атомну бомбу було скинуто на Москву. Як зазначалося в рапорті, складеному командиром бомбардувальника, смертоносний спалах освітив нічне небо подібно до «гігантської паяльної лампи». Весь центр міста, включаючи Кремль, Красну площу і собор Василя Блаженного, був знищений.

Бомбардування Москви мало головним чином морально-психологічний ефект. У військовому відношенні значно результативнішою виявилася висадка американського спецназу на Уралі. Зазнавши величезних втрат, «командос», все ж змогли виконати свою місію — вивести з ладу найважливіші ядерні об’єкти «совітів».

На 1954 р. радянська військова міць була підірвана. Захід остаточно захопив стратегічну ініціативу у свої руки. Війська США та їхніх союзників перейшли в наступ по всіх фронтах.

На тлі важких поразок радянської зброї в СРСР стався державний переворот. Сталіна було усунуто від влади; його місце зайняв глава МВС Лаврентій Берія. Але вже ніщо не могло врятувати приречену комуністичну диктатуру. Західні армії успішно просувалися вперед. Тисячі російських емігрантів, яких закидали до СРСР на парашутах, проводили акти саботажу та диверсій. Масові заворушення спалахнули в ГУЛАГу. Найбільшого розмаху набуло повстання на Колимі, що призвело до проголошення єдиної у своєму роді Автономної Республіки Зеків.

1955 р. бойові дії завершилися. Радянський Союз був розбитий. Режим Берії було повалено. Західні війська окупували територію СРСР і його сателітів. Штаб окупаційних сил розмістився в Москві.

Нарешті — свобода

Такий заголовок носить стаття про життя повоєнної Росії, написана для «Кольєрса» знаменитим англійським письменником Артуром Кестлером. Подібних матеріалів у спецвипуску понад десяток; їхні назви говорять самі за себе: «З руїн — нова Росія», «Вільні люди за роботою», «Ми знову молимося Богу», «Вільні думки, вільні слова» тощо. І якщо про події «третьої світової війни» журнал розповідає постфактум, то оптимістичні репортажі з окупованої Москви дано в режимі реального часу.

Відповідно до «Кольєрса», мирним облаштуванням території колишнього СРСР займаються ООН і американське окупаційне командування. Під їхньою егідою в Москві сформовано тимчасовий російський уряд з емігрантів і дисидентів. В Україні та країнах Балтії, що отримали незалежність від «старшого брата», створено власні національні уряди.

Комуністична ідеологія, що трималася виключно на терорі, пішла в небуття. Створюється широкий спектр політичних партій — від соціал-демократів до монархістів. Але до вільних виборів росіяни, залякані Сталіним і Берією, виявляються геть не готові. Більшість виборців чекає вказівки згори — за кого і за що проголосувати. «Має змінитися як мінімум одне покоління, щоб ці роботи знову стали людьми», — смутно констатує «Кольєрс».

Для прискорення процесу практикується відправлення російських дітей до США. Щасливчиків визначає спеціальна лотерея, що набула шаленої популярності в народі. За океаном молода поросль може протягом цілого року засвоювати демократичні цінності. Ну а дорослому населенню допомагають долучатися демократії портативні радіоприймачі. Ці апарати мають фіксовану настройку на «Голос Америки» і роздаються окупаційною владою безплатно.

Повним ходом йде реконструкція промисловості та сільського господарства. Частина фабрик і заводів куплена або орендована іноземними компаніями. Інші поки що перебувають під управлінням уряду. Їхня приватизація відкладена до того часу, коли сформується «клас російських підприємців». Ненависні колгоспи розпущено; створюються фермерські господарства за американським зразком.

Відновлено наукові й культурні контакти із Заходом. Тамтешня інтелектуальна еліта виявляє великий інтерес до звільненої Росії. Так, нобелівський лауреат 1948 р. Томас Еліот читає в Москві курс лекцій «Дух сучасної американської та британської літератур». Російські письменники, викинувши соцреалізм на сміттєве звалище історії, уважно слухають поради англійського культуртрегера.

Поки Шолохов із Фадєєвим учаться писати романи a-ля Генрі Міллер, найбільш просунуті росіяни зачитуються книгами іноземних авторів — добре, що тепер вони загальнодоступні. Не менший попит існує і на західну пресу. Російськомовну версію «Кольєрса» можна купити в будь-якому газетному кіоску.

Місцева преса також намагається дотримуватися духу часу. На зміну бадьорим передовицям про успіхи криворізьких металургів й узбецьких бавовнярів приходять актуальніші матеріали. Скажімо, крупна московська газета друкує на першій шпальті мемуари американської акторки Дженні Джеймс «Як я любила і розлюбила в Сараваку».

Зарубіжний вплив не обминув стороною і сферу мистецтв. У московських кінотеатрах із великим успіхом йдуть голлівудські фільми. А колишній театр Радянської Армії, нині театр Нового Світу, ставить знаменитий бродвейський мюзикл 50-х років «Хлопці та кралечки».

До речі, про кралечок. Російські жінки, приречені на каторжну працю за часів комуністів, тепер пізнають спокуси західного життя. Апогеєм жіночої розкутості стає грандіозний показ мод на одному з уцілілих столичних стадіонів. Захоплююче шоу дивляться одночасно 50 тисяч москвичок. Звісно, їхні власні вбрання мало нагадують сукні від Діора, але бравих американців ця обставина не бентежить. Солдати й офіцери окупаційних військ у масовому порядку одружуються на російських красунях...

Загалом, у наявності традиційний американський хепі-енд. Нехай і з невеликим радіоактивним запашком.

* * *

Напевно, лише нині, через півстоліття, ми можемо гідно оцінити футурологічний дослід «Кольєрса». Багато що з того, що на початку 50-х виглядало незбутніми пропагандистськими фантазіями, нині стало повсякденними реаліями нашого життя. Тут і незалежність колишніх радянських республік, і вільні вибори, і ринкові реформи в економіці, і навіть біографії голлівудських кінозірок на шпальтах московських газет... На щастя, розписуючи запеклі ядерні баталії, «Кольєрс» виявився значно менш прозірливим.