ВІРТУАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА ПО ЧИСТОМУ ІНТЕРНЕТУ

«Скільки потрібно дискет, щоб усе це переписати?» — запитав якось один наївний мільйонер про Інтернет. Конкретної відповіді, звісно ж, не отримав. Так само залишаються без відповіді і багато більш життєвих питань, які стосуються цього глобального і практично нерегульованого інформаційного простору, який одні сприймають як зону свободи, а інші — як дике поле.

Члени Комісії з журналістської етики — корпоративного інституту, створеного у вересні минулого року для розгляду конфліктних ситуацій етичного плану у фаховому середовищі або між ЗМІ та громадськістю — запросили власників і журналістів інтернет-видань на однойменний «круглий стіл», аби обговорити тему: «Як зробити український Інтернет чистим?» Насуваються вибори, і не секрет, що саме мережні ЗМІ, які не підпадають під дію законодавства, більше від усіх ризикують стати — чи вже стають — ареною боїв без правил. То, може, варто усе ж установити правила чесної гри — самим для себе?

Журналісти, котрі працюють у інтернет-виданнях, поділяють мас-медійний простір на дві частини. Off-line — це газети, радіо, телебачення, тобто усе, що існує поза Мережею. On-line — простір, де працюють вони самі, — територія окрема і специфічна. На думку одного з учасників «круглого столу», тут цілком прийнятним є багато такого, що в немережних ЗМІ здавалося б моветоном: експресія, різкі оцінні судження і так далі. Все це розраховано на певну аудиторію, котра регулярно відвідує той чи інший сайт — добровільно і на власні гроші — у той час як інші мас-медіа мають можливість нав’язувати інформацію. Не треба підходити до інтернет-видання зі звичайними оф-лайновими мірками!

Втім, кожна робота — в газеті, на радіо чи телебаченні теж має свою специфіку. Пропозиція Комісії з журналістської етики (до складу якої входять представники різних видів ЗМІ, у тому числі і оn-line), полягала саме в тому, щоб домовитися про речі, зрозумілі кожному з присутніх. Як журналіст із журналістом — адже працівники інтернет-видань вважають себе такими. Правила прості і не вчора вигадані: не публікувати явно хибну чи неперевірену інформацію, не ображати чиюсь честь-гідність, не грати «в одні ворота», люб’язно підставлені тією чи іншою політичною силою... Не дозволяти собі цього. Не чекати, доки заборони посиплються згори.

Спроби контролювати Інтернет з’явилися у світі відразу ж, щойно стало ясно, яка це потужна сила. Нині про таку необхідність говорять усі: від Папи Римського до Євгена Марчука. Власті розробляють механізми впливу на інтернетників, а останні — засоби уникнення відповідальності. Хлопці з Мережі зазвичай молодші, мобільніші, вони йдуть у ногу з прогресом й увесь час опиняються попереду на кілька ходів. Дике поле залишається диким. А може вільним? Адже будь-яке регулювання суспільства — це крок назад у його розвитку, прозвучало за «круглим столом».

Мережні журналісти свою свободу цінують дуже високо. («Від свободи ще ніхто і ніколи не відмовлявся!» — заявив «закордонний гість», глава Гільдії інтернет-журналістів Росії Марат Гельман.) І не хочуть нічим її обмежувати — у тому числі, хоч як дивно, навіть такою суто добровільною і демократичною річчю, як етичний кодекс. Мовляв, у кожного своя етика. А Інтернет — взагалі абстрактне поняття, що означає усього лише засіб зв’язку. («Чистий Інтернет? — здивувався пан Гельман. — А чому б тоді не поговорити про «чистий» телефон?»)

Тут варто обмовитися: на «круглому столі» йшлося не про Мережу взагалі, а про конкретний її сегмент, який має безпосередній стосунок до журналістики. Тобто, про інтернет-видання й інші сайти, із яких беруть інформацію журналісти немережних ЗМІ. При цьому останні дуже ризикують. Адже у випадку, якщо опублікована ними інформація виявиться помилковою, жодні посилання на інтернет-сайт не допоможуть газеті чи телерадіокомпанії зняти із себе відповідальність. Інтернет-видання не фігурують у законодавстві, а тому юридично ні за що не відповідають. «Коли раптом виникне судова ситуація і доведеться платити якомусь чиновнику за його зганьблені честь і гідність великі гроші, у редактора не буде можливості сховатися за те, що це не його матеріал, і узято його з такого-то сайту. Чому? Бо вас не існує. Ви є, але вас немає», — сказав Михайло Батіг, директор інформагентства УНІАН і член Комісії з журналістської етики.

Власне, ніщо не заважає власнику інтернет-видання офіційно зареєструвати свою електронну газету — так само, як паперову. Але прецедентів в Україні поки не було. Добровільно йти на таке, звалюючи на себе загрозу нескінченних судових позовів нарівні з оф-лайновими колегами, мережевики не квапляться. Етика етикою, а суди — річ неприємна. Краще не ризикувати, залишаючись у підпіллі.

Хоча, з іншого боку, невизначеність у статусі — палиця на два кінці, і один з них б’є по самих он-лайнових виданнях. Головний редактор електронної газети «Українська правда» Олена Притула підняла болюче питання про авторське право в Інтернеті. Відповідний закон України на Мережу не поширюється, тому будь-хто вважає себе вправі опублікувати узяту з якогось сайту інформацію, і гадки не маючи посилатися на останній. З Інтернету краде матеріали друкована преса, радіо і телебачення, а ще більше деруть інформацію інтернетники один у одного. Будучи членом комісії, Олена Притула апелювала саме до етичних принципів колег, які зібралися за «круглим столом». Адже можна домовитися! Приміром, завжди при передруку матеріалу давати посилання із гіперпосиланням, яке дозволяє зайти на початковий сайт.

Марат Гельман поблажливо назвав незареєстровану «Українську правду» «домашньою сторінкою симпатичної дівчини» із дивними домаганнями на якісь авторські права. У Росії, за його словами, обговорення цієї проблеми вже в минулому. Інтернетники полюбовно домовилися, що інформацію з чужого сайту цілком дозволено розміщати в себе, якщо це не дає матеріальної вигоди. Тим більше що в Інтернеті перекачування інформації із сайту на сайт може бути настільки блискавичним, що довести своє право першості, як правило, неможливо в принципі. «Ну що в цьому поганого, коли друг взяв у мене почитати книгу?» А коли десять друзів одночасно? Коли інформація відділена від її носія, це багато що ускладнює і перевертає з ніг на голову традиційні уявлення про плагіат.

Справжні мережні мас-медіа — справа інша, хоча й тут росіяни, запевняє пан Гельман, давно вже в усьому розібралися. Свого часу зливу обурення викликало хибне повідомлення в інтернет-форумі про смерть губернатора Санкт-Петербурга. Готувався закон, покликаний регулювати Інтернет. Мережевики сполошилися. «У нас у той час був рух «ЕЖЕ», що об’єднував щоденні і тижневі видання. Всі вони подали заявки і зареєструвалися як ЗМІ. Ми казали: хочемо бути регульованими законом про ЗМІ. Не треба нам спеціального закону про Інтернет. І двадцять чоловік фактично закрили тему».

«У абсолютно безхмарне небо над російськими інтернет-просторами віриться важко, але так чи інакше, запозичити чужий досвід ніколи не завадить. Тим більше що, — поділився кулуарною інформацією Михайло Батіг, — розмови про прийняття подібного закону у владних структурах уже ведуться на повну силу. Не виключено, що це буде один із перших законопроектів, який розглянув новий склад Верховної Ради, і що якість цього законопроекту і його відповідність інтересам власників і журналістів інтернет-видань залишатиме бажати кращого».

Втім, як уже говорилося, ті, хто присвятив своє молоде життя Інтернету, орієнтуються в ньому набагато краще, аніж законодавці. І прийдешніх спроб жорсткого контролю з боку влади не дуже й бояться. Можливості Світової мережі дозволяють обминути будь-який закон будь-якої держави. Приміром, не виходячи з дому, інтернетник може відкрити сайт десь у Великобританії... та хіба мало де. Зі своєю свободою інтернет-журналісти так просто не розпрощаються.

Та за всієї впевненості у власних силах мережевики дуже болісно ставляться до будь-якої спроби регламентування їхньої діяльності. Багато хто з них саме так сприйняв запропонований кодекс «чистого Інтернету». На запитання голови Комісії з журналістської етики, головного редактора «ДТ» Володимира Мостового, що конкретно не влаштовує їх у цьому документі, більш-менш чіткої відповіді так і не прозвучало. Критикували хіба що назву, а то й окреме слово тексту. Або ж обурювалися самою постановкою питання: чому саме «чистий Інтернет»? Чому взялися не за газети, не за радіо й телебачення, а, як завжди, за нас?! Чи не частина це масштабної кампанії, спрямованої на дискредитацію Інтернету як такого й українського Інтернету зокрема? Існують сили, стверджують вони, котрим вигідно формувати негативний образ Мережі — такої собі клоаки, загрузлої в пороках. Але ж Інтернет — лише відбиток суспільства. Сумно, що суспільство охоче споживає компромат й інші різновиди чорного піару, котрі міцно гніздяться в Інтернеті (хоча й не лише в ньому), — але з цього не випливає, що треба обмежувати інтернетникам свободу!

І в котрий раз членам комісії довелося нагадати присутнім: ми з вами говоримо про етику. Про фахову, корпоративну мораль, спільну для нас усіх — адже всі ми журналісти. Ніхто не бере на себе роль вчителя і тим більше наглядача. Запропоновано дискусію, в основі якої — повна рівноправність і самокритика. Розмова про такі вічні категорії, як мораль, ніколи не буває короткою і простою, не укладається в рамки одного «круглого столу». До речі, дискусію буде продовжено в on-line-режимі.

Важливо почати. Тоді з’явиться надія зрештою дійти спільного знаменника і самим виробити власні правила гри. Бо гра без усяких правил у принципі не може бути чесною.