ВІРА І МРІЯ БОРИСА ТРАЙКОВСКІ

Не стало президента Македонії Бориса Трайковскі.

Яким він був? Македонець за національністю, протестант за вірою, американець за освітою, старанний учень Кіссінджера і шанувальник Рейгана. Президент маленької відродженої країни, яка щосили намагається не загубитися на політичній карті світу.

Так сталося, що журналістська доля неодноразово закидала мене на Балкани. І багато разів — у Македонію, з президентом якої довелося зустрічатися часто. У наших інтерв’ю порушувалися не лише політичні теми. У процесі розмови президент розкривався і як людина. Зі своїми поглядами на життя, тривогами, оцінками і навіть мріями.

— Проамериканець! — казали одні його опоненти, закидаючи йому, що Трайковскі дуже багато часу проводив за кордоном. «Так і має бути, — парирував він, — згідно з конституцією, на президента покладається завдання представляти країну, і робити це гідно — мій прямий обов’язок».

Він справді об’їздив увесь світ. Чудово володів англійською. Вміло згладжував конфлікти, намагаючись з усіма знаходити спільну мову, що йому найчастіше вдавалося. Він вирізнявся своїм чималим зростом і чарівністю, завжди потрапляючи на перші плани у телевізійних репортажах.

— Християнин! — плювалися албанці-радикали, — чужинець.

— Він протестант, — з осудом казали деякі македонці. «Іновірець» у країні, яка дедалі більше не знаходить собі місця між хрестом та півмісяцем: домінуючим православ’ям і рік у рік міцнішим мусульманством, що утверджує свої позиції з допомогою демографічної війни, перемогти в якій у македонців шансів просто немає.

«У світі тільки два президенти-протестанти — я і Буш, — зауважив якось Трайковскі в одному з наших інтерв’ю, — і, знаєте, це дуже допомагає в спілкуванні. Адже багато питань із Бушем вирішуються на суто дружній ноті. І з Путіним наші зустрічі продуктивні. Адже ми слов’яни, і ще, плюс до цього — християни...»

До самого поняття «віра» Трайковскі ставився досить бережно. Виступаючи торік у жовтні на відкритті храму Святої Трійці, названого символом православ’я ХХІ століття на Балканах і побудованого українськими та македонськими майстрами за проектом українського художника Анатолія Гайдамаки на кошти македонського бізнесмена Рісто Гуштерова, він підкреслив, що вважає віру одним із найголовніших чинників зміцнення стабільності у своїй країні.

Коли я запитала, навіщо сьогодні в Македонії будують храми і чому на їх будівництво дають кошти ті, хто досяг успіху в бізнесі, Трайковскі відповів: «Наше життя дуже бурхливе й неоднозначне. У гонитві за грішми, славою ми інколи втрачаємо сили, нерви, найчастіше — самих себе. І дуже важливо, щоб було місце, куди можна прийти, подумати, озирнутися назад. Туди, де наповнюєшся енергією та силою, заспокоюєшся і підбадьорюєшся. Коли я заплющую очі й намагаюся уявити, з чим у мене асоціюється Македонія, то бачу тисячі храмів і тисячі вірних. І розумію, що символ Македонії для мене — її Віра. Якщо є віра, додавши розум, працьовитість і любов, з часом можна зсунути гори.

— Не жалкуєте з приводу свого протестантського походження?

— Я вдячний долі за те, що життя склалося саме так, а не інакше. Протестанти справді жили досить відособлено. І мої батьки не становили винятку. Але сам я завжди був цілеспрямованим і компанійським. Не перебуваючи в комсомолі, примудрявся займатися комсомольською роботою, не ідеологічною, а громадською. Грав у волейбол. Бився нечасто. Все намагався вирішувати дипломатичним шляхом. По закінченні юрфаку університету в 22 роки став президентом молодіжної спілки протестантів усієї Югославії. Це відкрило мені шлях до західної освіти. Навчався у США й Англії теології та соціології. Це була моя перша серйозна школа. Вона дала мені основне — розуміння того, що для керівництва країною необхідний досить високий рівень знань, а саме — глобальний світогляд. Тільки володіючи такими рисами, можна зрозуміти, оцінити і спрогнозувати ситуацію в країні в цілому».

…Про це та багато іншого ми розмовляли під час нашої першої зустрічі, що відбулася 2000 року в літній резиденції президента на Охридському озері. Борис Трайковскі щойно переміг на виборах і відзначив свій сорок четвертий день народження. У спадок він отримав економічно нерозвинену країну, сусідство з кровоточивим Косовом, парламент (із чотирма албанськими партіями), що загрузнув у партійних розбірках, і наймолодший в історії Македонії уряд: прем’єр-міністрові — 35, міністру фінансів — 29.

«...Вік для політики не має особливого значення, головне — мати голову на плечах, здоров’я, щоб тягти цей віз, і плюс до цього — трішечки удачі.

— Хто ваші головні духовні помічники?

— Мої настільні книги: «Дипломатія» Кіссінджера і спогади Рональда Рейгана. Кіссінджер для мене дуже важливий у пізнавальному плані — він аналізує, як державні діячі вирішували проблеми світового порядку, і я оцінюю, що в їхній системі спрацювало, що ні, і чому. А психологічно близький Рональд Рейган.

— «Зовнішня добродушність Рейгана ховала під собою неймовірно складну особистість. Він був одночасно близький усім по духу і від усіх далекий. Любитель розділити загальні веселощі, але в результаті нашорошений одинак», — так Кіссінджер відгукнувся про Рейгана.

— Коли важко — я теж намагаюся піти в себе. Але потім однак тягне до людей. Особливо до дітей. Вони зі своєю безпосередністю й оптимізмом завжди дають потужний позитивний заряд.

А тіло й душу лікує Охридське озеро, подивіться, яка навколо краса».

Мир

…Охридське озеро справді чудове (як у цілому й сама Македонія). Величезне, із надзвичайно чистою, солодкуватою на смак водою, у його глибинах водиться найсмачніша форель-пастромка. В імлі губиться протилежний албанський берег. Досвіток. Ми розмовляємо на терасі. Від води піднімається легкий туманець. З резиденції виходить зменшена копія президента — син Стефан. На його футболці красується напис «Борис Трайковскі». Він гордо дивиться на батька. На хлоп’ячій маківці стовбурчаться неслухняні вихори. Трайковскі ласкаво обіймає сина, намагаючись ці вихори пригладити. Старша дочка Сара ще спить.

У листі чагарників і дерев бавляться сонячні зайчики. А на задньому плані височать усуціль вкриті зеленими баранчиками гори. Навколо тиша, безтурботність, спокій.

Прямо не віриться, що за п’ятнадцять кілометрів від столиці Скоп’є території Македонії щодня загрожує Косово. Мимоволі поставало найбільш злободенне запитання: чи вдасться зберегти мир?

Тоді президент був упевнений, що так. І пояснював: «Македонія не є типовою країною в своєму регіоні, оскільки завжди поважала права і свободи всіх своїх жителів, незалежно від національності та віросповідання. І ніколи не будувала свою політику на моноетнічній основі. Більше того, у нас дозволені партії на національній основі, і тільки албанських із них — чотири. Але всіх об’єднує принцип збереження суверенітету держави. Це — святе».

Війна

…Через два роки, під час нашого наступного інтерв’ю, переді мною була вже інша людина. Котра пройшла війну і знала їй ціну: «Міжнародна спільнота намагалася запобігти конфліктові, — дипломатично запевняв Трайковскі. — Ми дуже вдячні всім за моральну підтримку. Але, на жаль, політичний діалог, на який був зроблений упор, занадто затягнувся».

За його словами, у самій Македонії справді не було передумов для війни. «Внутрішня політика країни завжди базувалася не на етнічних принципах, а на загальнолюдських цінностях, македонці з албанцями жили у мирі, наша держава завжди поважала права нацменшин, і громадянські права в них були рівні. А те, як саме ми цього досягаємо, навіть ставилося за приклад іншим країнам. В історії Македонії на міжетнічному грунті досі ніколи не проливалася кров. І коли на кордоні з Косовом почався конфлікт, з іншого боку країни албанці з македонцями мирно пили свою спільну ранкову каву.

І тепер уже ні для кого не секрет, що війну розв’язали не прості албанці, а бойовики колишньої Армії визволення Косова, для яких війна — не більш ніж добре оплачувана робота. Їхня «правозахисна» діяльність назавжди увічнена на фото, що обійшли всі світові інформагенції і стали частиною світової «Білої книги» про тероризм. Під час війни загинуло понад сто чоловік, сотні були покалічені, тисячі залишилися без даху над головою. Так убивати, як убивали ці «визволителі», можуть лише садисти й натреновані на крові професіонали. Людина зі здоровою психікою на це не здатна».

Панацеєю від міжетнічних конфліктів Трайковскі вважав якомога швидшу інтеграцію в ЄС, але водночас неодноразово підкреслював, що «країна не хоче повністю залежати від іноземної допомоги. Замість того, щоб отримувати кредити, ми хочемо торгувати. У нас є що запропонувати. Це дуже важливо. Уряд Македонії розробив цілісну програму регіонального співробітництва, якою було значно розширено свободи і права регіонів. Крім того, поглибиться їхня кооперація, і це ще один істотний крок до політичної стабілізації в країні. Оскільки тоді у македонців, албанців та інших етнічних груп, які живуть у Македонії, з’явиться спільний економічний інтерес.

— Ви вірите, що албанці й македонці можуть жити у мирі?

— Ми жили разом десятиліттями й житимемо — сьогодні, і завтра, і в майбутньому.

— Ви справді в це вірите, чи вам доводиться так казати, оскільки «ранг велить»?

— Я не тільки вірю, а й працюю над тим, щоб цей час максимально наблизити. Адже іншого шляху у нас немає»…

Україна

Обираючи для своєї країни досить нестандартний політичний вектор, підтримуючи відносини з Америкою і Росією, Борис Трайковскі водночас робив ставку на країни зі схожими для молодих держав, що розвиваються, проблемами. Саме при ньому Македонія стала налагоджувати відносини з Україною. Наша країна виявилася першою на пострадянському просторі, котру новообраний президент вирішив відвідати з офіційним візитом. В Україні він жодного разу доти не був, але, як з’ясувалося, доля часто зводила його з українцями в різних країнах, про них у президента склалося дуже приємне враження. «У нас спільна історія, віра, навіть мови схожі», — казав Трайковскі-людина. І його відразу доповнював Трайковскі-політик: «Головне — і Македонія, і Україна, з огляду на своє геостратегічне розташування, є вузловими точками: перша на Балканах, друга — у Східній Європі. А отже, у наших країн — відмінні умови для політичного й економічного партнерства. Крім того, і ви, і ми намагаємося інтегруватися в європейські структури».

Наприкінці дев’яностих більшість українців, у кращому разі, знали про Македонію лише з чуток. Сьогодні ситуація кардинально змінилася. В Македонії відкрилося спочатку українське диппредставництво, а потім — посольство. Наші країни підписали договір про вільну торгівлю. Товарообіг перевищив сто мільйонів доларів, хоча, на думку обох сторін, могло бути ще краще: зашкодила цьому війна, відкинувши Македонію назад, але саме вона перевірила україно-македонські відносини на міцність. Ми досі залишаємося міцними союзниками. Політичні й економічні відносини розвиваються ефективно.

У цьому плані Трайковскі неодноразово підкреслював, що Україна — одна з небагатьох країн, які допомогли Македонії не лише словом, а й ділом. За цю допомогу Україна неодноразово піддавалася дуже сильному тискові з боку НАТО, передусім США.

Кілька років поспіль Трайковскі прилітав у Форос, щоб особисто привітати Президента України з днем народження, і в один із цих його приїздів відбулася ще одна наша зустріч.

«Белеет парус одинокий»

...Шоста дача. Тераса. Хлюпоче Чорне море. Вдалині вітрильник, як маленька Македонія в безкрайому морі великих і маленьких країн. Борис Трайковскі щойно повернувся з екскурсії, після якої захотів прогулятися по Ялті, шокуючи свою охорону і привертаючи жіночі погляди. Пройшовся по набережній, зазирнув у кав’ярню. Привітався з розгубленими відпочивальниками, які, впізнавши його, запросто підходили потиснути президентові руку.

— Дуже хотілося відчути себе простим громадянином, поза посадою президента, що так обмежує свободу, — усміхаючись, потім пояснював він.

На столі, за яким усього кілька людей, — массандрівське вино і плов із мідій. Останній келих — за Крим.

«Коли «здам» президентські повноваження, неодмінно приїду в Україну простим туристом, — каже Трайковскі. — Спочатку — до Києва: обов’язково прогуляюся Хрещатиком, київськими парками. А потім махну в Крим: гірськими дорогами, скелями, морським берегом. Уявляєте: навколо кипить життя, люди, плескіт хвиль і — ніякої охорони!!!»

Президент усміхається і мрійливо дивиться на вітрильник...