ВІНЦЕНОСНИЙ СОЮЗНИК ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ

Що ми знаємо про Карла XII? Шкільні підручники радянських часів давали цій людині досить лапідарну й однозначну характеристику: шведський король-агресор, воював із Петром І, уклав підступну угоду зі зрадником Мазепою, вторгся на українські землі, у битві під Полтавою був розбитий російськими військами й ганебно втік у Туреччину... Оце, власне, й усе. Тим часом про монарха, з чиїм ім’ям гетьман Мазепа пов’язував свої надії на незалежність України, можна розповісти чимало цікавого. Адже союзник українського гетьмана був однією з найяскравіших і неординарних особистостей своєї доби.

П’ятнадцятирічний король

Син шведського короля Карла XI й королеви Ульріки Елеонори, Карл XII побачив світ 17 червня 1682 р. Троє його братів померли ще в дитинстві, тож із ранніх років Карла виховували як єдиного наступника та спадкоємця свого батька. Таке виховання не могло не позначитися на вдачі юного принца — вже в дитинстві він володів украй незалежним і впертим характером, мав болісне самолюбство, звик абсолютно не зважати на думку навколишніх і водночас вирізнявся рідкісною наполегливістю в досягненні поставленої мети.

Наведемо промовистий приклад. Маленькому наступникові престолу довго не давалася латинь. Вирішивши, що особі королівської крові не личить забивати голову безглуздими супінами й герундіями, Карл рішуче відмовився вивчати мертву мову. Ніякі вмовляння й погрози наставників не змогли б змусити свавільного принца переглянути своє рішення. Але одного дня хтось сказав майбутньому королю, що датський і польський монархи знають латинь. Самолюбство Карла було вражене; він негайно розпочав старанно вчитися й не заспокоївся доти, аж поки досконало опанував мовою стародавніх римлян.

Щире захоплення у малолітнього Карла викликали великі царі й полководці минулого. Прочитавши життєпис Олександра Македонського, спадкоємець вигукнув: «Я стану таким самим, як він!» — «Але Олександр прожив лише 33 роки», — сказали йому наставники. «А хіба цього мало для підкорювача стількох царств?» — заперечив Карл.

У квітні 1697 року, коли принцу не виповнилося й 15 років, його батько несподівано помер. Влада в країні перейшла до регентші — бабусі Карла Ядвіги Елеонори Гольштейнської. Проте наступник вважав, що, попри юний вік, він і сам успішно впорався б з обов’язками глави держави. Одного разу під час огляду військ Карл роздратовано зазначив: «Здається, я вже можу командувати цими людьми. То доки ж ми слухатимемося жіночих наказів?!»

За підтримки придворних, амбіційному юнакові невдовзі вдалося домогтися свого — у листопаді
1697 р. його проголосили королем Швеції. Урочисту церемонію коронації ознаменувала одна з тих екстравагантних витівок, які надалі стали незмінними супутницями двадцятирічного правління нового монарха. Карл демонстративно вихопив із рук архієпископа королівську корону і, роззираючись із викликом, сам поклав її собі на голову.

Карл XI залишив наступникові могутню державу з квітучою економікою та сильною армією, тож перші роки свого правління молодий король не вникав у всі тонкощі державних справ. Карл XII переймався переважно полюванням, веселими гульбищами та скандальними витівками, які викликали в благочестивих шведських обивателів тихий жах. Скажімо, 1698 р. до Стокгольма приїхав герцог гольштейн-готторпський Фрідріх, наречений старшої сестри Карла. Вельможний юнак дуже швидко здружився зі своїм майбутнім шурином, і хвацька парочка буквально перевернула догори дном усю столицю. Король і герцог їздили містом у самих сорочках, били шибки, зривали з перехожих капелюхи й перуки, немилосердно трощили палацеві меблі й викидали їх із вікон, вибивали тарелі зі стравами з рук королівської челяді, зламали всі лавки в стокгольмській церкві, примусивши парафіян молитися стоячи; гострими шаблями стинали голови баранам і телятам, спеціально для цього пригнаним у палац; улаштували полювання на зайця в приміщенні шведського сенату — загалом, розважалися, як могли...

Проте невдовзі буйним забавам юного короля настав край. Карл XII не став розсудливим, ні. Він просто знайшов новий вихід своїй невгамовній енергії — славнозвісні воєнні баталії.

Північний Олександр Македонський

Неймовірне перетворення безтурботного гуляки на знаменитого полководця сталося 1700 року. Випробувати свої сили на воєнній ниві Карла змусила потреба. Проти Швеції виступила коаліція трьох монархів — датського короля Фредеріка IV, саксонського курфюрста (за сумісництвом — короля Польщі) Августа II й російського царя Петра I. Почалася багаторічна Північна війна.

Якось увечері, гостюючи у своєї бабусі й сестер, Карл XII ніби ненароком обмовився, що поїде «розважитися». Родички короля, певне, подумали про ще одну п’яну гулянку. Але тієї ж ночі юний монарх на чолі шведської армії виступив у похід проти своїх ворогів. Несподівано висадившись із 15-тисячним військом у Данії, Карл під загрозою обстрілу Копенгагена змусив Фредеріка IV капітулювати. Датське королівство було виведене з війни.

Восени 1700 р. Петро I узяв в облогу Нарву. Шведський король подався на виручку гарнізону фортеці. Бій, що відбувся 19 листопада під Нарвою, завершився нищівним розгромом російської армії. Карл XII змусив утікати втричі чисельніше, ніж шведське, але погано навчене та слабо озброєне військо царя Петра. «Немає ніякого задоволення битися з росіянами, — сказав король після битви одному зі своїх генералів. — Вони не б’ються, як інші, а втікають». У Швеції за наказом Карла викарбували медалі з карикатурним зображенням, що висміювало російського государя, — Петро у сльозах, загубивши капелюх і шпагу, тікає з-під Нарви.

Відтоді шведський монарх ставився до Петра I надзвичайно зневажливо й серйозним суперником його більше не вважав. Через дев’ять років Карлу доведеться дорого заплатити за таку недооцінку росіян...

Поки Петро всіляко зміцнював свою армію, Карл XII зосередив усі зусилля на боротьбі з Польщею, яку вважав єдиною гідною суперницею. Треба сказати, що цю боротьбу він вів дуже успішно. За кілька років юний король став одним із найвідоміших європейських полководців. Сучасники дали йому промовисте прізвисько — Карл Непереможний. А ще шведського монарха називали «північним Олександром Македонським» — так збулася його хлоп’яча мрія стати схожим на знаменитого царя. Бойова слава окрилила Карла XII. Потяг до воєнних баталій став у нього майже маніакальним. «Король ні про що більше не думає, крім війни...», — писав про Карла шведський генерал Стенбок.

Цілком відданий ратній справі, король вибрав спосіб життя простого воїна. Постійно ходив у солдатському мундирі з блакитного сукна, місяцями (!) не знімав своїх брудних чобіт, в них і спав, у кращому разі — на похідному ліжку, у гіршому — на голій землі; однаково мужньо терпів спеку й холод, віддавав перевагу не різноманітним делікатесам, а смаженому салу, зовсім не пив вина, був небагатослівним, не читав книжок, не захоплювався мистецтвами, уникав жіночого товариства.

Крім воістину спартанського аскетизму, Карл XII був широко відомий своєю надзвичайною, інколи просто безумною хоробрістю. На чолі шведського війська він ходив в атаку на противника, цілком вільно почувався під ворожим обстрілом, ворожі кулі та снаряди глумливо порівнював із гострою приправою на кшталт гірчиці.

Слід, утім, зазначити, що надзвичайна відвага молодого короля рідко була продиктована життєвою необхідністю і найчастіше являла собою зухвалі, абсолютно безглузді витівки. Так, приміром, у вересні 1707 р., перебуваючи в околицях Дрездена, шведський монарх залишив свою армію і верхи на баскому скакуні примчав просто на вечерю до... свого заклятого ворога саксонського курфюрста Августа II, якого незадовго перед тим позбавив польського престолу. Весело всміхаючись, нежданий гість пояснив отетерілому господарю, що приїхав попрощатися. Від неминучого полону Карла врятувала розгубленість екс-короля Польщі: Август був настільки приголомшений, що не віддав вчасно наказ схопити знахабнілого противника, а коли прийшов до тями і схаменувся, того вже й слід прохолонув. У шведському таборі Карла XII зустрів стурбований почет: «Ваша Величносте, як ви зважилися на таке — прибути у ворожий стан? Адже вас могли...» — «Не насмілилися б!» — різко обірвав своїх придворних безстрашний король.

Фатальна Полтава

Із таким ось багажем ратних подвигів Карл XII як союзник гетьмана Мазепи прибув восени
1708-го на територію України.

На жаль, історикам майже нічого не відомо про те, як складався союз між шведським королем та українським гетьманом. Переговори Карла з Мазепою велися в глибокій таємниці, і ніяких оригінальних документів із цього приводу немає. Відомо, що на контакт із гетьманом Карл XII пішов 1705 р., а посередником у їхніх переговорах виступав новий польський король, ставленик шведів Станіслав Лещинський. Вперше ж особисто зустрілися Мазепа й Карл наприкінці жовтня 1708 року неподалік Макошина на Чернігівщині. Тоді король і гетьман поставили свої підписи під союзним договором, який передбачав створення соборної української держави під протекторатом Швеції.

Шведський монарх не сумнівався в переможному фіналі воєнної кампанії проти царя Петра. Навіть коли з’ясувалося, що Мазепа не в змозі забезпечити союзну армію продовольством, фуражем або підкріпленнями, оптимізму в Карла не поменшало.

А попереду на короля чекав фатальний день 27 червня 1709 року, страшна поразка, втеча й безповоротна втрата іміджу непереможного полководця. Втім, у битві під Полтавою Карл XII, як відомо, не командував своїми військами особисто. Причиною цього були надто войовнича вдача шведського монарха і, хоч як дивно, відважні українські козаки, які, правда, воювали на боці Петра I, а не гетьмана Мазепи.

…Темної ночі 16 червня Карл вирішив особисто розвідати ворожі позиції. Разом із кількома наближеними він під’їхав до російського табору. Тут король і його супутники наштовхнулися на групу українських козаків. Людей, які сиділи навколо вогнища, було дуже добре видно з темряви. Не вагаючись ні секунди, молодецький монарх вихопив пістолет і вистрілив у безпечних противників. Один із козаків звалився замертво. Решта відкрили вогонь з рушниць у бік нападників. Шведи розвернули коней і помчали назад, проте козацька куля таки наздогнала Карла XII, поранивши його в ліву ногу.

Йому зробили болісну хірургічну операцію на нозі. Карл витримав її мужньо, над силу всміхаючись і підбадьорюючи медиків, які боялися заподіяти королю страждань. Відтак войовничий монарх на кілька тижнів був прикутий до ліжка і напередодні вирішального бою мусив передати безпосереднє командування військами фельдмаршалу Реншельду. Хто зна, якби 27 червня Карл XII особисто повів свою армію в атаку, летячи попереду на баскому коні й надихаючи шведських солдатів особистою відвагою, можливо, результат Полтавського бою був би інакшим...

Утім, навіть втративши можливість самостійно рухатися, бравий король постарався взяти посильну участь у майбутній баталії. Ввечері 26 червня Карл виступив перед солдатами й офіцерами з полум’яною промовою. Своє звернення до армії безжурний монарх закінчив оптимістичним запрошенням пообідати з ним завтра в шатрах російського царя: «Він приготував нам багато страв. Тож ідіть туди, куди веде вас слава!»

Поранений король і наступного дня аж ніяк не відсиджувався в обозі. Карл з’являвся на найважчих ділянках бою, куди його приносили на ношах. За гіркою іронією долі, ця обставина прискорила трагічну для шведської армії розв’язку Полтавської битви. У розпал бою ноші Карла XII розбило російське гарматне ядро. Карл упав на землю. Серед шведів миттєво поширилася чутка про загибель короля. Спалахнула паніка. Почався стихійний відступ королівського війська з поля бою.

Карл XII наказав підняти себе на схрещених піках. З їх висоти він кричав до втікачів: «Шведи! Шведи!» Але все було марно — втечу своєї армії король зупинити вже не міг.

Військо Карла XII зазнало нищівної поразки і практично перестало існувати, а сам шведський монарх, дивом уникнувши полону, був змушений разом із гетьманом Мазепою та невеликою групою наближених шукати притулку в Османській імперії.

В гостях у турків

Турецький султан надав Карлу XII й Мазепі резиденцію в Бендерах (на території сучасної Молдови). Український гетьман невдовзі помер, а Карл провів у турків майже п’ять років.

Час перебування в турецьких землях король не марнував — він намагався підбурити султана на війну з противниками Швеції. Невдовзі його зусилля нібито увінчалися успіхом: 1711 р. Карлу вдалося спровокувати воєнну сутичку між Туреччиною і Росією. Безславний Прутський похід російської армії закінчився оточенням військ Петра І. Та яким же було розчарування шведського короля, коли замість того, щоб розгромити росіян, султан вирішив укласти з ними мир на вигідних умовах!

Природно, Карл не заспокоївся і з подвоєною енергією продовжував схиляти повелителя правовірних до бойових дій проти своїх ворогів. Король мріяв про переможний похід на Польщу й Росію на чолі турецької армії, про нові подвиги й перемоги. Але все було марно. Султан не хотів вплутуватися в небезпечні воєнні авантюри.

Поступово присутність войовничого короля почала обтяжувати турецького володаря, і він став спочатку ненав’язливо, потім дедалі наполегливіше нагадувати Карлу XII та його наближеним, що, мовляв, погостювали — пора й честь знати. Але повертатись у Швецію, не домігшись свого, король не хотів. І коли посланці султана вкотре прийшли до нього з категоричною пропозицією виїхати на батьківщину, гонористий монарх кинувся на настирливих візитерів з оголеною шпагою.

Зрозумівши, що по-доброму з гостем домовитися не вдасться, султан мусив піти на крайні заходи. До резиденції шведського короля підійшла 12-тисячна турецька армія. Розраховуючи узяти впертого монарха змором, турки спалили шведські склади з продовольством і фуражем.

Проте Карл XII із нечисельною (лише 100 чоловік!) жменькою соратників вирішив триматися до останнього. У душі він навіть зрадів такому повороту подій — адже це була хоч і невеличка, а все ж таки війна! За всіма правилами фортифікаційного мистецтва король оточив свою резиденцію кільцем оборонних укріплень. А щодо продовольчої проблеми, то її розв’язали досить просто — Карл наказав застрелити скакових коней, подарованих йому султаном, і приготувати з них солонину.

Туркам довелося штурмувати шведські позиції. А позаяк султан наказав по змозі не зашкодити коронованому забіяці, втрати з турецького боку були великі. Під влучним рушничним вогнем полягло чимало яничар. Кількох турків невгамовний король застрелив особисто.

Лише з допомогою артилерії піддані султана змогли вибити Карла та його людей з окопів. Шведи відступили в будинок, та зброї не склали. Тоді турки обстріляли королівську резиденцію запалювальними снарядами. У приміщенні почалася пожежа. У вогні, у диму Карл продовжував відстрілюватися, але потім змушений був залишити охоплений полум’ям будинок, і яничари змогли його полонити.

Конфлікт із гостинними господарями коштував відважному королю чотирьох пальців, частини вуха й кінчика носа, втрачених у вирі бою. Втім, Карл анітрохи не шкодував з приводу того, що сталося. «Хай краще мене вважають божевільним, ніж боягузом!», — такими словами відважний монарх оцінив свою авантюрну поведінку під Бендерами.

Турки перевезли вінценосного бешкетника в містечко Дематика під Адріанополем. Певний час Карл пробув тут у формальному ув’язненні, а потім нарешті погодився виїхати на свою батьківщину.

Таємнича загибель

10 листопада 1714 р., після виснажливої двотижневої подорожі верхи через усю Європу, Карл XII, обірваний, зарослий бородою, прибув у центр шведської Померанії — Штральзунд. На той час змучена нескінченною війною країна вже неабияк заждалася свого монарха — ще б пак, адже Карл залишив Швецію майже 15 років тому!

Проте засиджуватися вдома темпераментний король не збирався. Він уже не мислив свого життя без далеких воєнних походів. А те, що шведське королівство роками живе без монарха, Карла анітрохи не хвилювало. Одного разу шведський сенат наважився поскаржитися на тривалу відсутність глави держави. Коли про цю скаргу доповіли Карлу XII, зухвалий король звелів послати сенаторам як повноважного заступника... свій брудний солдатський чобіт.

Щойно монарх-мандрівник повернувся на батьківщину, як у його голові вже визрів план нової воєнної кампанії. Цього разу він вирішив відвоювати в Данії територію Норвегії. Успішні бойові дії в норвезьких землях мали, за задумом короля, компенсувати всі невдачі у війні з Росією та повернути йому славу великого полководця. І ось Карл XII на чолі шведській армії вирушив у черговий похід. Як виявилося, в останній...

Пізньої осені 1718 р. шведи взяли в облогу норвезьку фортецю Фредериксгаль. Під фортецею розгорнулося будівництво облогових траншей і укріплень. Хід робіт Карл XII намагався контролювати особисто. Ось і в ніч на 1 грудня 1718 р. король разом із трьома супроводжуючими вирішив оглянути траншею, що будувалася під керівництвом французького інженера Мегре, — вона здалася шведському монархові не досить глибокою. У процесі огляду Карл необачно висунувся з-за бруствера. Тієї ж миті у праву скроню короля вцілила сліпа куля. Убитий наповал, він упав на землю. Смерть, якій безстрашний монарх стільки разів дивився прямо у вічі, нарешті наздогнала його. Свого кумира Олександра Македонського Карл XII пережив лише на два роки.

За свідченнями сучасників, інженер Мегре, автор тієї самої горезвісної траншеї, так сказав про завершення неспокійного життєвого шляху шведського короля: «П’єсу закінчено, добродії, ходімо вечеряти...» Проте уїдливий француз помилився. Трагічна смерть аж ніяк не поставила крапку в надзвичайній історії Карла XII. Навпаки, огорнула неординарного монарха додатковим ореолом таємничості.

Практично відразу ж після сумного інциденту під Фредериксгалем постало запитання: а чи була куля, яка вбила короля, справді сліпою? Очевидці стверджували, що траншея, в якій перебував Карл, була недосяжна для рушничного вогню з ворожої фортеці. Були й інші дивні обставини. Серед шведських солдатів відразу поповзли чутки про те, що трагічна загибель Карла XII — не випадковість. І фатальну кулю випустили зовсім не вороги, а найманий убивця. Тим паче що свавільний шведський король на той час допік до живого дуже багатьох — як на батьківщині, так і за кордоном.

Суперечки про те, став Карл XII жертвою фатального випадку чи добре спланованого замаху, не вщухають досі. Цій проблемі присвячено десятки історичних досліджень. Шведські криміналісти, мабуть, уже давно втратили лік хитромудрим слідчим експериментам, покликаним установити справжню причину загибелі знаменитого короля. 1917 р. навіть зробили ексгумацію останків Карла XII. Але остаточного висновку фахівці так і не дійшли.

Вінценосний союзник гетьмана Мазепи, який за життя приголомшував навколишніх своєю екстравагантною поведінкою, досі підносить сюрпризи вченим-історикам.