Минулого року робота Верховної Ради то гальмувалася і блокувалася на місяць, то там поспіхом «штампували» по десятку законів на день, як, приміром, у передноворічні дні...
Часом душа болить через тупе бездумне голосування. І голова теж. Вона думати повинна, а не сліпо виконувати команди: «Увага — за», «Увага — проти». Пам’ятаєте, у Булгакова генерал Хлудов звертається до денщика: «Поручик, у вас душа болить?» А той здивувався: «Душа... Зуби — болять, а душа — не знаю». Так і в парламенті. Коли просто по-людськи розмовляєш із депутатами — всі обурюються, що їх «використовують на повну котушку». Та коли доходить до голосування — про зуби думають, щоб не повибивали...
— Однак ви при голосуванні проти відставки Стельмаха утрималися, попри те, що входите у фракцію, яку очолює Тігіпко. Такий крок нагадує політичне «харакірі».
— Мені про це говорили й навіть погрожували. Та я маю свою позицію. Я не проти Тігіпка, він кваліфікований фахівець. Я проти бездумного голосування, на яке нас, мажоритарників, штовхають. Що ж до питання передачі парламентській більшості комітетів Верховної Ради, які очолює опозиція, то я від початку був проти. Першого разу — єдиний зі всієї фракції. І послідовно свою позицію відстоював, пояснюючи, що це лише призведе до жорсткого протистояння і паралізує роботу парламенту. Та, образно кажучи, будь-який заєць перетвориться на вовка, якщо його, голодного, загонять у кут і намагатимуться відібрати останню морквину... Пізніше мене підтримало ще п’ять чоловік із фракції. Час довів мою правоту.
— Що, по-вашому, об’єднує і більшість, і меншість?
— Те, що з обох боків цих політичних барикад є люди, що прийшли в парламент ПРАЦЮВАТИ, а не «кремсати косою по каменях». Адже економіці, за великим рахунком, усе одно, якої ти політичної орієнтації, вона розвивається за своїми правилами. Приміром, у кулуарах усі виступають за реформу податкової системи і за зменшення податків. І спільна робота з цих напрямів дає свої позитивні результати. Сергій Терьохін із «НУ», я, представник більшості, Кабмін і фракція «Регіони України» розробили ряд законопроектів з оподаткування доходів фізичних осіб, які виявилися багато в чому схожими. На основі моїх і Сергія Терьохіна розробок вироблено спільний документ, який уже прийнято в першому читанні. Ми представляємо різні фракції, проте домовитися змогли. За проект закону, відповідно до якого податківці не мають права знімати гроші з рахунків підприємств без рішення суду, голосували представники найрізноманітніших політичних сил.
Необхідний також новий закон про вибори, про землю та її розпаювання. При їхній підготовці, переконаний, ми знайдемо спільну мову з представниками різних фракцій і партій.
А поки що в парламенті дві антагоністичні політичні сили «стукаються лобами», висікаючи іскри, а не потрібні людям закони. Останнє зіткнення взагалі супроводжувалося розмахуванням кулаками, псуванням мікрофонів і «членоушкодженням»... І лише коли проти України ввели санкції FATF, народні обранці задумалися: як би прийняти поправки до закону по боротьбі з відмиванням грошей. А потім і про бюджет згадали...
— Виходить, щоб із «искр не возгорелось пламя», необхідний буфер між двома «політичними таранами»?
— Безумовно, саме в цьому я бачу вихід із парламентської безвиході... Якщо лідери фракцій не отямляться, то, думаю, відцентрові тенденції всередині різних політоб’єднань у ВР виявляться вже нині. У результаті всі парламентські фракції можуть істотно порідшати. І створиться об’єднання, в яке підуть люди, які прийшли в парламент приймати закони, а не ділити портфелі. Сформується фракція, яка могла б всі емоції відфільтрувати й привести ворогуючі табори хоч до якогось компромісу. Вважаю, що така центристська сила зможе також зіграти роль локомотива, що буде «тягти» прийняття необхідних для країни законів.
— Хто з депутатів зміг би скласти основу центристської фракції?
— Ті парламентарії, які не тільки мають власну точку зору, а й хочуть, щоб із нею рахувалися. Люди, для яких важливі не політичні дивіденди, а реальна віддача від прийнятих законів. І насамперед — мажоритарники. Адже кожний із них — яскрава індивідуальність. За ним стоять тисячі виборців, які проголосували не за партію, а за цю конкретну людину та її ПОЗИЦІЮ, яку нині фракційні лідери просто ігнорують.
— А що і хто стоїть особисто за вами?
— Написані мною книжки, сотні журналістських публікацій, кінофільми, акціонерна компанія «Злагода», яку я створив; колектив, із яким пропрацював загалом понад чверть століття. І, звісно ж, виборці. З багатьма з них я особисто знайомий, оскільки вибрали мене в моєму рідному Дніпропетровську, у районі, де я живу і де знаходиться комбінат «Злагода». Обіцяв я їм лише те, що в змозі виконати. І від сказаного не відступлю.
— Вам завжди все вдавалося робити в «злагоді», гармонії?
— Звичайно, ні. Та постійно до цього прагнув. І, знаєте, завжди, коли її досягти вдавалося, відбувався потужний ривок уперед. У житті, у бізнесі, у політиці, у творчості.
Прикладів тому — безліч. Взяти хоча б наш комбінат. Під час рідкісних перепочинків від усіляких «наїздів» він буквально розцвітав на очах! Або робота українського парламенту першого скликання. Продуктивний діалог, між непримиренними, на перший погляд, «групою 239» і «Народною радою», став можливим багато в чому завдяки центристській фракції «Злагода», лідером якої я був. До мене могли підійти з проханням про підтримку як В’ячеслав Чорновіл і Ігор Юхновський, так і комуністи. Ми збиралися й аналізували пропозиції. У результаті підтримували те, що раціонально, потрібно Україні й не має політичного підтексту. До речі, одним із принципів діяльності «Злагоди» було те, що її позицію виробляли за участі всіх членів фракції, а не лише верхівки...
— Чому ви обрали в житті позицію компромісів? Адже для нашого часу тим, хто займається бізнесом, більше підходить девіз «або всіх гризи, або ляж у багнюку»?
— Не згодний. Немудра агресивна людина зрештою програє якщо не фінансово, то морально й душевно. Адже її життєві принципи суперечать законам природи, які досконалі й розумні. Агресія хижака виправдана тим, що допомагає йому вижити. Ситий хижак не нападе ніколи. І у випадку вдалого полювання завжди звільнить місце в трапезі своєму голодному побратиму. Жадібна ж людина ненаситна, і тому її агресія — марна витрата сил. Усе одно, що біг замкнутим колом. Стільки прикладів навколо: накрав повний лантух, чотири підборіддя відростив, усіх колишніх друзів пообдурював, а душевні сили та здоров’я розтрачені, і саме життя вже не в радість, втратився її смак. Начебто жива людина: розмовляє, ходить, — але, за великим рахунком, порожня оболонка. Душі в неї не залишилося. Розміняла вона її, розпродала на великі й дрібні пакості проміняла...
Гармонія ж — найприродніший стан світу. Отже, і людини, як її частки. Той стан, у якому виявляється все краще та ефективне. Закохані одружуються й у них народжуються діти, поет знаходить хвилю натхнення і створює вірші, люди, розумно домовившись, вершать великі справи. Ось чому досягти цієї гармонії — «злагоди» у людському світі дуже важливо.
— Коли саме сформувалася у вас така позиція?
— Підсвідомо я відчував її з дитинства і тому завжди тягнувся до природи. Та особливо гостро усвідомив її правильність у Сибіру, куди в 18 років відправився на комсомольсько-молодіжне будівництво монтажником-висотником. У місця, де світ зберігся недоторканним. Я був просто зачарований цією красою і досконалістю. Іноді годинами ходив тайгою, і просто спостерігав життя. Тоді й дійшов думки: відносини з навколишнім світом і людьми треба будувати, керуючись принципом гармонії.
— Що необхідно для того, щоб цієї «злагоди» досягти?
— Працювати більше й краще за інших, плюс самодисципліна та відповідальне, людське ставлення до людей. Перший результат такого ставлення дав про себе знати в тому самому Сибіру. Ми жили у вагончиках і наметах, проводили лінію електропередачі. Був принцип: «закон — тайга, прокурор — ведмідь».
Нами тоді командувала людина з важким характером, яка не вміла ні роботу правильно організувати, ні гідну зарплату забезпечити. І ось на загальних зборах монтажного поїзду, а це понад сотні молодих хлопців, вирішили, що керівником маю стати я. Несподівано і для мене, і для нього. Такого за радянських часів не повинно було бути в принципі. Адже управління наше, що призначило цю людину, перебувало в Москві, і зняти керівника з посади могли лише там. Та поки все це вирішувалося, я розподілив роботу так, що мої хлопці заробляли набагато більше, ніж в інших підрозділах. Люди це оцінили.
У результаті я ще довго формально залишався майстром, але фактично виконував обов’язки виконроба. Це було моє перше порушення радянських законів...
— І як часто ви їх потім порушували?
— Лише в крайніх випадках, але за законом совісті жив завжди. У школі ніколи не ліз у бійку першим, та якщо зачіпали — давав здачу. Я невисокий, і мені доводилося битися з хлопцями сильнішими і вищими за мене. Чим вища людина, тим довші в неї руки (до речі, і в прямому й у переносному значенні). І в мене був тільки один шанс перемогти: пірнати під ці руки й бити. Виходило, я бив супротивника спереду, а він мене зверху й ззаду. Спина моя була синя від побоїв, але її ніхто не бачив, а супротивник носив на своїй фізіономії красномовні сліди кулачних боїв за справедливість.
І в дорослому житті я ніколи не нападаю першим, але відбиваюся до перемоги. І з’ясовувати стосунки доводиться з тими, хто «вищий» за мене й у кого «довші руки». З різних причин. Під час перебудови потрапив в опалу через те, що, передбачивши розвиток багатьох подій, не вважав за потрібне про це мовчати. Ще за часів існування СРСР опублікував у «Правді» статті, в яких фактично передбачив розвал Союзу. Публічно заявив, що Москва замкнулася сама на собі, а якщо таке відбувається зі столицею держави — це перша ознака її розпаду. За це мене на колегії викликали, у міністерство, із партії хотіли виключити. Та одумалися, вчасно зрозумівши, що статті ці опубліковані в газеті, яка була органом ЦК КПРС. Однак мені це запам’ятали, і за часів ГКЧП моє прізвище було внесено в чорний список... Я становив небезпеку і як бізнесмен. Адже ще 1990 року на основі комбінату створив першу в Україні акціонерну компанію, устав якої, до речі, став основою закону про акціонерні товариства, який працює і донині.
— Коли ви уперше відчули серйозний тиск влади?
— Давили завжди. Я навіть до цього звик. Адже жодне нововведення в нашій країні не впроваджувалося без «чиновницького скрипу». Та особливо нестерпно — при Лазаренку. Як керівник Дніпропетровської області, Павло Іванович вирішив прибрати до рук комбінат. Викликав і сказав, мовляв, на заводі хазяїн має бути один! Всі акції повинні перейти до нього. З його переїздом до Києва тиск лише посилився. Боролися з ним чотири роки. Він систематично нацьковував на комбінат міліцію, прокуратуру й податкову інспекцію. Мене підтримували та підтримують журналісти. Тому кожний випад Павла Івановича йому «відгукувався». У ЗМІ з’являлися гострі статті й телепередачі... Я знав, як він про мене казав, знайомі передавали: «Пережував би його й виплюнув». Та на людях — обіймав і говорив: «Давай сфотографуємося, нехай усі знають, що Веретенников мій кращий друг», міг мене підняти в тисячному залі й у такий спосіб «пограти на публіку». А справжні приятелі жартували: «Раз він так себе веде, через тиждень чекай нальоту». На жаль, так воно й було.
Які лишень заходи до нас не застосовувалися!.. Відключали електроенергію, газ, і ми, всі працівники комбінату, охороняли його з мисливськими рушницями, блокували під’їзди до заводу. Підприємство багаторазово опинялося в кільці міліції та вантажівок, що стояли поперек дороги, не пропускали до нас сільгоспмашини й не випускали наші машини з готовим товаром і з сировиною. Адже в нас продукти — які швидко псуються, особливо дитяче харчування.
Наприкінці 1994 року, саме після закінчення моєї роботи в парламенті, я опублікував статтю «Оштрафований на п’ятсот років напеперед»: податківці оподаткували нас величезними штрафами. Щоб їх виплатити, підприємству потрібно було працювати ні багато ні мало — півтисячі років.
У середині 90-х на замовлення Лазаренка генеральний прокурор України чотири рази порушував проти мене кримінальні справи, і стільки ж разів я від нього відбивався... Бувало, заходиш у прокуратуру і не знаєш, випустять тебе чи ні.
— Нині у цьому плані полегшало?
— Звісно. І «загартування» відповідне допомагає. Напередодні цих виборів на підприємство був божевільний «наїзд». Готувалася бригада, 40 чоловік у масках, які мали захопити комбінат. І все через те, що я на законних підставах відмовив міліції і податківцям у незапланованій перевірці. Оскільки Президент України ввів мораторій на такі акції до кінця виборів, силовики склали акт, пішли до прокурора й попросили санкцію на захоплення комбінату та вилучення бухгалтерської документації. Моя розвідка спрацювала, і я випередив «державних грабіжників» на півдня. Приїхав до прокуратури і пояснив, що такий «наїзд» на мене — не перший. За часів Лазаренка ще й не таке було... Прокурор їм санкції не дав.
— Як труднощі впливають на вашу творчість?
— Вони її стимулюють. Свої найвідоміші романи — «Втрачений рай», «Дикий табун», «Стрибки» — я написав саме у важкі для мене часи. Коли твір написаний, настає неймовірний підйом, і моральний, і фізичний. Начебто крила виростають. І це потужний стимул для роботи в політиці та бізнесі.
— Виходить, чорних смуг у житті у вас практично не буває, оскільки якщо смуга чорна в політичному плані, то вона ж — біла в плані творчому?
— Щось на кшталт цього. Та я щасливий, якщо творчість і бізнес йдуть у білій смузі паралельно. Коли ж особливо важко — намагаюся піти від усіх, побути наодинці з природою. Це дає сили.
— Чому в усіх своїх фільмах ви використовуєте для зйомок не приручених тварин, а диких?
— Тому що тварини — не актори. І грати вміють лише самих себе. А за моєю книжкою табун — дикий, вільний, не вихолощений бичем і батогом бездушних погоничів. Без слідів вуздечки, сідел і приреченої покірності в розумних, але втомлених очах. Не випадково журі ялтинського кінофестивалю побачило в «Дикому табуні» «образ вільної України». Для мене це вища оцінка творчості.
«Дикий табун» ми знайшли в кіровоградських степах під Олександрією. Тварин утримували на місцевому конезаводі, але потім фінансування заводу скоротили й коней стали випускати на літо в степ. Там за «вільне» десятиріччя вони набули первісного характеру й норову. Ватажок табуна швидко зрозумів, що від нього вимагають, і навіть «допомагав» режисеру. Молодняк же «піддобрювали» частуваннями. Та траплялося і непередбачене. Відповідно до сценарію, у табуні мав бути білий кінь. Такого не виявилося, і його привезли з елітного конезаводу. Ну просто красень, а не кінь! Однак табун проти нього повстав і ледь не забив на смерть. Коня ми відбили, але більше експериментувати не стали. Я вирішив, що краще внести зміни в сценарій, оскільки переконаний: людина не має права вторгатися в природу, а тим паче насильно переробляти її під себе.
— У вашому романі «Втрачений рай» головний герой виживає, опинившись у зграї вовків. Наскільки він думає і чинить відповідно до ваших принципів?
— Мені його позиція дуже близька. Знаєте, як активний політик і бізнесмен я постійно балансую на самому вістрі нашого часу. І бувають моменти, коли здається, що з вовчою зграєю домовитися було б психологічно простіше, ніж із деякими «людськими зграями». А в моменти, коли тебе «оточують», як звіра, розставляють прапорці, і якщо ти за них виходиш, оголошують порушником закону, — мені набагато ближчі нехай жорстокі, та справедливі принципи життя вовчої зграї.
— Як захищатися при нападі «людської зграї»?
— Не впасти, інакше — загризуть. Я це називаю — тримати удар.
— Тобто намагатися жити, «ніколи не випадаючи із сідла»?
— Безумовно. Ця назва моєї автобіографічної книжки — й один з основних життєвих принципів.
— Ви знову вирішили повернутися у велику політику, для того, щоб не «випасти з бізнес-сідла»?
— В економічній ситуації України настав момент, коли з цього «бізнес-сідла» можуть випасти багато підприємств країни. Причина цього — відсутність розумного законодавства й насамперед ефективної податкової системи. Без цього подальша робота національного виробника в Україні дуже й дуже проблематична. Ситуація парадоксальна. Директор заводу готовий істотно підвищити людям зарплату, але не може, оскільки розориться. Адже з цієї зарплати понад половину піде в держскарбницю як податки.
Така ситуація, з одного боку, заганяє роботу підприємств у тінь, держава залишається «старою біля розбитого корита». З іншого боку — гальмується зростання добробуту людей, отже, і їхня купівельна спроможність. Що у свою чергу позначається на реалізації товарів і прибутку підприємств, які ці товари виробляють.
Депутати минулого скликання клятвено обіцяли якщо не прийняти Податковий кодекс, то хоча б модернізувати податкову систему. Та нічого конкретного зроблено не було. А наслідки бездіяльності я як директор комбінату сповна відчув на собі. І знаю не з чуток, що необхідно зробити. Крім того, уже маю досвід законотворчої роботи. Тому й повернувся в політику.
За час моєї роботи в комісії з питань фінансів і банківської діяльності я розробив і представив у парламент на розгляд три законопроекти, один із яких — про податок на доходи фізичних осіб, про який уже згадував, — разом із проектом депутата Терьохіна вже прийнятий у першому читанні. Крім того, я став членом колегії Податкової адміністрації України.
— Своє підприємство ви порівнювали з дослідницькою лабораторією, де проходить обкатування ідей, багато з яких потім упроваджуються на державному рівні. Що саме апробуєте нині?
— По-перше, як я вже казав, робота на підприємстві — неоціненна практика для законотворця. Що ж до чисто виробничої сфери, то нині більшість наших напрацювань — комерційна таємниця. Наш комбінат — велике та сильне підприємство, до складу компанії входять дев’ять різних заводів, але це не означає, що нам не слід побоюватися конкурентів. Якщо ж говорити коротенько, то ми зараз «обкатуємо» дуже серйозну програму захисту життя. Ця розробка дасть нам можливість випускати, скажімо так, цілющу продукцію, яку можна вживати замість ліків.
— В одному зі своїх виступів ви зазначали, що для того, щоб правильно «режисерувати» становлення незалежної Української держави, необхідно гармонійно розвивати три основні напрями: політику, економіку та духовність. Чи вдасться вам це на прикладі «Злагоди»?
— Думаю, що так. І зі свого боку я роблю для цього все можливе й неможливе. Адже якщо не поскупитися і вкласти у свою справу час, гроші й душу — обов’язково буде віддача.
Кожний працівник компанії «Злагода» це відчуває. У нас є санаторій «Осокори», де діти працівників проводять канікули, для них організовуємо табори відпочинку, екскурсії... Санаторій знаходиться поруч із національною святинею України — Самарським святопустельним козацьким монастирем.
Не дивно, що переважна більшість дітей наших працівників, підростаючи, теж приходить до нас на роботу. Конкурс на наше підприємство — величезний, але пільги при відборі ми надаємо саме їм. До речі, мої діти теж працюють на комбінаті «Злагода» — кращого й побажати не можу!
…І мені здається, саме завдяки такій позиції вдалося домогтися таких вражаючих результатів. Товари марки «Злагода» на сьогодні справді є одними з кращих в Україні і отримали європейський сертифікат якості. Комбінат випускає найширший асортимент усіх видів молочної продукції, дитяче харчування, солодкі та слабкоалкогольні напої, лікеро-горілчані вироби. Фірмові глазуровані сирки «Злагода» популярні не лише в Україні, а й за її межами, приміром у тому самому Ізраїлі, який постійно їх у нас закуповує. А на дегустаційних виставках у Києві наші міцні напої за останній час двічі займали перші місця.
— І останнє... Вікторе Олександровичу, чи завжди вам удається жити в «злагоді» із самим собою?
— Я над цим небезуспішно працюю. Так само послідовно й скрупульозно, як над книжками, законами, економічними проектами. Намагаюся в усьому знати міру — у харчуванні, напоях, стосунках із людьми. Граю на кортах у теніс, щодня роблю ранкову пробіжку від готелю, в якому живу, по парку на Володимирську гірку й назад. А ще — підтримую високу працездатність, зберігаю почуття здорового оптимізму й ніколи ні на кого не тримаю зла.
На творчому вечорі народного депутата Віктора Веретенникова письменник і парламентарій Володимир Яворівський зазначив: «Про Віктора Олександровича можна сказати «повністю відбувся»: як бізнесмен, політик, творчий діяч і як чоловік. Усе, хоч за що брався, — робив якісно й на совість. Закони, внесені депутатом першого скликання Веретенниковим на розгляд парламенту в 1990 — 1994 роках, працюють дотепер. Торговельна марка компанії «Злагода», яку він створив, є синонімом якості по всій Україні. Він — чесний літописець нашої епохи. Його книжки читають. Зняті ним фільми отримують призи на міжнародних фестивалях... Сьогодні екранізовано три його твори: «Ключові позиції», «Дикий табун» і «Втрачений рай». Останній отримав на першому міжнародному форумі в Ялті почесний приз «За кращий фільм 2000 року». На другому ялтинському кінофестивалі Веретенникову вручено медаль Олександра Довженка, а на третьому — чотири головних призи завоював фільм «Дикий табун». А сам Веретенников нагороджений медаллю Лесі Українки «за видатний внесок у розвиток літератури, телебачення та кіно».
Віктор Олександрович не лише відродив у сучасному лексиконі слово «злагода», а завжди намагається в «злагоді» працювати й жити. За цим принципом він будує стосунки в сім’ї, на виробництві, у Верховній Раді.
Основна тема його творчості — природа, яка не терпить насильства й рано чи пізно мститься тим, хто її знищує. Це справедливо й для природи людських стосунків.
У нього багато нагород, та, як він зізнався, найдорожчі йому медаль за особисту участь і допомогу постраждалим під час землетрусу у Вірменії та вищий орден Православної церкви «Святого архістратига Михаїла» за відродження духовності в Україні.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google