Відчуження сина, або Про реальні права батьків в Україні

Випадки, коли діти зростають у неповній родині (частіше без постійної присутності батька), не рідкість. Кажуть, винні соціальні причини — емансипація, зміна сімейних стереотипів, гроші, нарешті. Чи не перше, чого домігся фемінізм як явище, — це переважно право на дитину: 95—97% дітей після розлучення батьків живуть із матір’ю. При цьому особисті риси батьків, котрі мають, відповідно до ст. 141, 150, 151 Сімейного кодексу України (СК), рівні права, до уваги беруться досить рідко. І на практиці дитина виявляється безумовною власністю матері.

Якщо колишня дружина — алкоголічка, наркоманка, особа з психічними відхиленнями, то в цьому разі в чоловіка з’являється шанс (лише шанс!) отримати під опіку свою дитину. Для обстоювання своїх прав на батьківство йому будуть потрібні місяці чи навіть роки. Проте найчастіше діти залишаються з батьком тільки тоді, коли матері самі від них відмовляються. Тобто не сам закон, а позиція матері стає законом.

Консервативно настроєні судді, найчастіше жінки, не вникаючи в обставини справи, як правило, віддають дитину на виховання матері. У результаті «дільби дітей» при розлученні чоловік залишається ні з чим. «Кидав би аліменти в кватирку й не плутався б під ногами», — вважає багато жінок. Батько при цьому ніби виключається з системи виховання, і часто мати намагається викреслити його зі свідомості дитини. Саме так сталося з Тетяною — однією з героїнь нашої розповіді: її мати розлучилася з чоловіком, коли дівчинці виповнився лише рік, і постаралася зробити все для того, щоб батько безвісти зник із життя доньки. У результаті, коли дитина виросте, вона мало що знатиме про батька. Виховані лише матір’ю хлопчики й дівчатка, стаючи свого часу татами й мамами, досить невиразно уявляють собі роль батька й чоловіка та підсвідомо створюють подібну до відомої модель власної сім’ї. Виходить таке собі зачароване коло. Зовсім не випадково психологи сьогодні радять жінкам, котрі самі ростять дітей, певним чином намагатися компенсувати дитині (особливо хлопчику) чоловіче виховання.

Заради справедливості слід сказати, що не вельми часто тата мають бажання боротися за свої права та претендують на те, аби після розлучення діти жили з ними. Але так буває. І в цих випадках чоловікам доводиться пройти всі сім кіл пекла, обстоюючи своє право на повноцінне батьківство.

* * *

Вони навчалися в одному класі. Можливо, навіть колись сиділи за однією партою, про щось мріяли, будували плани на майбутнє. Щось із задуманого збулося, а щось ні.

1993 року, завершивши свою освіту, одружилися. Ще через шість років, 1999-го, в Олександра й Тетяни народився син Тарас. Здавалося б, зразкова сім’я. Молода симпатична й цілком забезпечена пара: він — держслужбовець, вона — співробітниця представництва іноземної компанії в Україні. Плюс чудовий син.

Але, як кажуть, «не зійшлися характерами». Хоча зовсім не це формулювання лунало в суді. Ні, не при розлученні — вони досі перебувають у законному шлюбі (оформити розлучення поки що не вдається через те, що наші герої проживають у різних містах). А при «дільбі» сина...

Коли Тарасові виповнилося чотири місяці, Тетяна вийшла на роботу — для неї дуже велике значення мала кар’єра. Із дитиною сиділа нянька, нерідко вечорами її змінювала бабуся — Тетяна затримувалася на роботі. У домі прибирала спеціально найнята жінка. Сама Тетяна харчувалася в ресторанах, а чоловікові готували й возили продукти його мама та бабуся. Загалом, так нині робить багато жінок. Хоча далеко не всі погоджуються вирушати у відрядження того дня, коли сину виповнюється перший рік, а потім і другий («Адже він однаково не пам’ятатиме, хто був на дні народження!»). Обидва рази за кордон, і, як з’ясувалося пізніше, навіть зовсім не в відрядження.

Робота в Олександра — особливий випадок. Дружинам багатьох його колег, як і дружинам військових, через часті переїзди довелося пожертвувати заради сім’ї власною кар’єрою. Тетяна до цього готова не була. Коли Олександра відправили на роботу в далеке від Києва місто, усій родині були оформлені необхідні документи. Проте Тетяна жити на новому місці не захотіла й невдовзі повернулася додому. Трохи пізніше дитину до батька привезла її мати.

На третій день народження сина Тетяна все-таки приїхала. І невдовзі, у день народження чоловіка, зробила йому «подарунок», сказавши те, що й так уже було очевидно: вона зустріла людину, набагато старшу від неї, із котрою щаслива. Можна лише уявити собі, що відчував Олександр. Він не спав усю ніч, а вранці сказав дружині, що заради дитини готовий змиритися з тим, що в неї буде своє життя, у нього — своє. Аби Тарас мав повноцінну родину й не відчував розладу між батьками. Але Тетяна відповіла, що все вирішено й обговорювати нічого.

День від’їзду Тетяни для Олександра й Тараса був звичайним днем із життя їхньої маленької сім’ї. Зупинити дружину Олександр не міг, але й віддавати сина йому навіть на думку не спадало. Що ж, думав він, коли Тетяна нарешті знайшла свого «батька», нехай буде щаслива. Проте це зовсім не означає, що він має втратити свою родину, тобто Тараса.

Чотири року тому кожен зробив свій вибір: Тетяна сіла в літак і полетіла, Олександр залишився із сином, що було для нього на той момент уже звичними буднями сімейного життя.

Через кілька місяців після повернення до Києва вона подала в суд позов із проханням «відібрати» в батька дитину. Олександр, у свою чергу, подав зустрічний позов (благо, за освітою він юрист, а що в цьому разі робив би простий український чоловік?), вважаючи, що Тарасові краще залишатися з ним. Адже він оточений любов’ю, обстановка стабільна та є все необхідне для нормального виховання й розвитку.

Суд тривав не один місяць і багато разів заходив у глухий кут. Як юрист Олександр давав чітку аргументовану, а коли треба, то й задокументовану відповідь на всі хитрощі Тетяни й її адвокатів. Врахувавши всі обставини, зокрема й «відрядження» матері в дні народження сина, а також те, що Тарас уже тривалий час живе з батьком, котрий створив усі необхідні умови для належного виховання сина, у серпні 2002 року суд виніс рішення: дитина залишається жити з Олександром! (Досить рідкісний випадок у практиці наших судів, особливо з огляду на той факт, що серед юристів, котрі спеціалізуються на сімейному праві, більшість — жінок, які, часом значною мірою, піддаються впливу стереотипів про те, що дитина в будь-якому разі має залишатися з матір’ю.)

На судовому засіданні Тетяна та її адвокати не заперечували проти того, щоб Тарас жив із батьком. Паралельно з рішенням суду батьки (за ініціативою Олександра) підписали договір про графік, що передбачав порядок, коли син відвідуватиме матір. Хоча графік суд і не затверджував, частково він був відображений у його рішенні. І треба сказати, що й батько, й мати цього графіка дотримувалися понад рік. Потім виникла необхідність узгодити новий, але при цьому рішення суду про місце проживання дитини залишалося в силі.

Спроб узгодити новий графік Тетяна не робила, і тому за місяць до закінчення дії старого Олександр надіслав матері дитини свої пропозиції. Не за горами була школа, і, ясна річ, Тарас уже не міг приїжджати до Києва на півроку, як раніше, перериваючи навчальний процес. Запропонований Олександром графік передбачав, що до початку навчального року Тарас проведе з матір’ю півроку (для поїздки вже було заброньовано квитки), при цьому Тетяна могла відвідувати дитину в будь-який час.

…Лист із графіком пролежав на пошті близько місяця: Тетяна його не забирала. Поки мама Олександра, Марина Миколаївна, не відправила їй документи з кур’єром. Тетяна розписалася в їхньому отриманні, але знову — жодної реакції з її боку. Надіславши кілька листів із графіками й не отримавши відповіді, Олександр почав тривожитися та з допомогою своєї матері, котра представляє його інтереси в Києві, звернувся у відділ опіки й піклування із заявою. Проте там його не прийняли, зазначивши, що взяли б заяву від матері дитини. А чоловіки, мовляв, усі егоїсти. Дуже цінне спостереження від співробітників органу опіки й піклування, покликаних, між іншим, захищати права не лише матері, а й батька! А передусім, безумовно, — дитини.

Мати Олександра попрямувала із заявою до суду з проханням допомогти затвердити запропонований батьком графік відвідування сином матері. Суддя позов не прийняв, а виніс ухвалу — досудові методи вирішення суперечки не вичерпано, розглядом цього питання мають для початку зайнятися органи опіки й піклування. І Марина Миколаївна вирушила туди знову. Не прийняти заяву вже не могли. Проте, як з’ясувалося пізніше, до справи підкололи лише її першу сторінку, а рішення суду взагалі «розчинилося в повітрі». Мати Олександра принесла ще одну заяву, вимагаючи, аби співробітниця, котра приймала її, розписалася на обох примірниках, що й було зроблено. Проте всі спроби одержати з органів опіки й піклування офіційну відповідь, прохання викликати матір і з’ясувати, нарешті, хоче вона бачити дитину чи ні, наштовхувалися на стіну: «Мати не зверталася».

Тоді Марина Миколаївна звертається із заявою в прокуратуру. Тетяну викликають туди й пояснюють, що коли вона хоче бачити дитину, то повинна узгодити з батьком новий графік. Проте мати, як і раніше, не поспішає це робити. У принципі не кожна мати може витримати понад рік (а саме стільки тривала ця історія з неузгодженим графіком), не роблячи при цьому жодних спроб не лише зустрітися з дитиною, а й навіть написати їй. Адже рік для маленької людини великий термін, і в нього вмістилася дуже важлива подія: Тарас пішов до школи. Батько багато займається з ним, хлопчик розмовляє кількома мовами й, на думку психологів, дуже розвинений. І весь цей час матері не було поруч із ним...

Зате при цьому в прокуратурі з’ясовується: Тетяні якимось чином вдалося записати дитину в свій закордонний паспорт, попри те, що без згоди батька вона не мала права цього робити. Цікаво, з якою метою?

Водночас, не одержуючи ніякої фінансової підтримки у вихованні сина від Тетяни, офіційна зарплата котрої при цьому увосьмеро більша від зарплати районного судді, Олександр у липні 2004 року подає позов про стягнення з матері дитини (ну це вже для «радянського правосуддя» цілковите табу) коштів на утримання Тараса. Хоча, по суті, Олександр і сам людина не бідна, але, як кажуть, «дістало». Подальші події показали: приблизно такий самий ефект це, очевидно, справило й на Тетяну. Оскільки вже в серпні 2004 року, попередньо написавши листи в різноманітні інстанції (мовляв, Олександр — дуже жорстока, деспотична людина й не дозволяє їй спілкуватися з дитиною), Тетяна подає позов у суд із проханням визначити місце проживання сина (питання вже вирішено судом у 2002 р.) із матір’ю й зобов’язати Олександра (через стільки років!) повернути дитину. Свою вимогу вона мотивує тим, що Олександр порушив рішення суду й не повернув Тараса до Києва, чим обмежив її материнські права. Проте ані в договорі, ані в рішенні суду не було сказано, що Тарас має в цей час приїхати саме до неї (на відміну від попередніх пунктів договору, де це уточнювалося). Йшлося про закінчення відрядження Олександра й повернення разом із сином до Києва, де, за умови подальшого окремого проживання батьків, вони мали узгодити новий графік (що, на жаль, безуспішно, і намагався зробити Олександр, правда, залишаючись в іншому місті). При цьому в рішенні суду чітко сказано, що дитина мешкає з батьком, а з матір’ю — відповідно до розпорядку, затвердженого батьками. Із боку батька перешкод в упорядкуванні графіка відвідування дитиною матері не було. Як ми бачимо, закон тато не порушував, і тому ні про яке обмеження батьківських прав Тетяни йтися не може: спроб зустрітися з дитиною вона не здійснювала, на пропозиції чоловіка стосовно нового графіка відвідування її дитиною, аж до виклику в прокуратуру, ніяк не реагувала. Якщо Тетяна вважала, що не може вирішити це питання з Олександром, то чому ж жодного разу не звернулася в органи опіки й піклування з проханням допомогти їй вирішити це питання?

Проте позовну заяву від матері суддя приймає (як зустрічну до позову батька про аліменти), навіть попри те, що досудові процедури не пройдено й немає рішення органу опіки й піклування, де зазначалося б, що Олександр відмовляється погоджувати графік і справді перешкоджає матері брати участь у вихованні сина. Пригадаємо тут, що таку заяву батька той самий суд переадресував в орган опіки й піклування, який, відповідно до ст.158 СК, зобов’язаний вирішувати суперечки стосовно засобів відвідування дитини тим із батьків, котрий мешкає окремо. Але у випадку з Олександром свої обов’язки чомусь проігнорував.

Уся ця неймовірна судова казуїстика в районному суді не залишилася в нові антикорупційні часи без уваги структур, що наглядають за районними судами. Суддю усунули від справи, призначивши нового. У районних органах опіки ніби «догану» одержала й та співробітниця, котра понад рік «футболила» заяви батька з проханнями допомогти узгодити графік спілкування сина з матір’ю.

Ця історія поки ще не закінчилася. Настали нові часи. І з’явилася надія, що в районних органах опіки й піклування, а також у суді все-таки знайдуться люди небайдужі, котрі ухвалять справедливе рішення, керуючись при цьому не стереотипами, що дитина має за умовчанням залишатися з матір’ю, а законом. Адже приймати позов від Тетяни, на думку кваліфікованих юристів, суд не мав підстав, по-перше, тому, що ніякий позов, відповідно до ст.602 Цивільного кодексу, не може бути зустрічним до позову по аліментах. А по-друге, у позові не було довідок, які підтверджували б вагомі підстави для перегляду рішення суду від 2002 року про визначення місця проживання дитини. Адже, відповідно до ст. 170 СК («Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав»), «суд може ухвалити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2—5 частини першої статті 164 цього кодексу, тобто у випадку, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов’язків із виховання дитини, жорстоко поводяться з дитиною, є хронічними алкоголіками чи наркоманами, вдаються до певних видів експлуатації дитини, примушують її до жебрацтва та бродяжництва, а також в інших випадках, якщо залишення дитини в них є небезпечним для її життя, здоров’я й морального виховання». Крім того, не було пройдено досудові процедури, тобто мати не намагалася вирішити питання з графіками в органах опіки й піклування.

Якщо чоловік, від котрого пішла дружина, хоче залишитися з дитиною, судді не повинні за умовчанням однозначно ставати на бік матері. Адже, крім захисту материнства, має існувати й захист батьківства. Чому вважається прийнятним, що після розлучення батько може бачити свою дитину лише по неділях, але при цьому зобов’язаний її утримувати? Чому замість того, аби допомагати батькові, котрий, по суті, самостійно виховує дитину, інстанції, покликані, за ідеєю, захищати його права, навпаки, чинять усілякі перешкоди? Навіть попри те, що мер Києва недавно заснував щорічну премію — 700 гривень — для молодих тат, котрі самостійно виховують дітей (на яку Олександр, як людина цілком забезпечена, не претендує), поклавши обов’язки з проведення конкурсу на районні адміністрації.

Усі проблеми стосунків між статями сповнені подвійних стандартів. Не існує окремо прав жінок, дітей, національних і сексуальних меншин. Існують лише права людини. І її обов’язки. Крім того, є іще щось — душа, напевно. Адже любов — це її територія...