Відчистити до блиску душі людей

Мій сьогоднішній співрозмовник - Митрофорний протоієрей Василій Савчук, настоятель трьох хотинських храмів: Свято-Миколаївської, або, як називають люди споконвіку, Красної церкви, храму св. князя Олек­сандра Невського та храму святих Костянтина і Єлени у Хотинсь­кій фортеці. Треба сказати, я довго шукала його будинок, припускаючи, що це будуть хороми, щонайменше, двоповерхові. Шука­ла-шукала. Показали добрі люди. Досить скромний невеликий будиночок. Дуже стомлена й, очевидно, серйозно хвора, але радісна, привітна й проста людина зустріла мене на порозі.

- Отче Василію, чому старовинна церква св. Миколая називається Красною?

- Люди так називають її споконвіку. Тому що «красна» - означає «гарна».

- Як ви стали священиком? Адже у вас у родині не було священнослужителів, ви й не мріяли й не думали, що коли-небудь станете настоятелем аж трьох хра­мів - церкви святого Мико­лая, храму св. князя Олександра Невського та храму святих Костянтина і Єлени.

- Я служив в армії в аф­гансь­кій «учебці» в Ашга­батсь­кому Кешинському полку. На території частини №81102 стояв зруйнований храм. Там був, як і в багатьох інших місцях Союзу, звичайний військовий склад. І 1988 року, коли почалася перебудова, бабусі (поняття не маю, як вони потрапляли на територію частини) почали пробиратися туди. Хтось їм порадив написати в Москву начальникові політвідділу збройних сил. Написали. І сталося так, як сталося. Господь дорогу проклав. Командир наш, підполковник Мишенков, призначив мені покарання за якесь незначне порушення - вичистити цей склад. Точніше, все-таки - храм. Цей храм із 1917 року засмічували й захаращували, а за добу треба було його вичистити. Я попросив у земляка Івана Бойка з Волині взвод солдатів. І ми почали виносити всякий мотлох, прибирати, чистити, мити. Відкрилася така гарна плитка, східна, з жайворонками. Почали туди ходити люди.

Це був мій перший храм. І примусив мене його «зробити» гроза полку Мишенков.

Під час служби й потім я дуже хворів. Спочатку тиф, потім малярія. Коли лежиш у госпіталі, є час подумати. Напевно, саме тоді я замислився про майбутнє. Моя бабуся Ганна, фронтова вдова, була істинно віруюча, дуже воцерковлена, вона мене багато чого навчила. І після армії я вступив у духовну семінарію. А 1991 року отримав приход у Хотині, зокрема й військовий храм Олександра Невського Хотинської фортеці. Саме тоді я несподівано почав часто згадувати свій перший храм. Думав, а чому не запитав, як він називався. Адже кожен храм, як і людина, має ім’я. Християни Хотина зробили мені несподіваний подарунок і вручили документально підтверджений запит, що на території Кешинського полку відновлено Полкову церкву, храм святого Благовірного Великого Князя Олександра Невського. Ось вони, шляхи Господні.

- Кажуть, що коли у відновлений Хотинський Олек­сандро-Невський храм приїжджав тодішній президент Ющенко, і...

- Приїжджав. У нас в Україні часто так було: щойно змінюється влада, так і церкву відбирають. Правда, от був у нас хан Батий - усе забирав, а у віру не ліз. Храми православним залишив. А тут Ющенко приїхав. У церкву ввійшов, подивився, як ми її відновили…

- І коли повернувся до Києва, розпорядився її відібрати?

- Чому ж коли повернувся?.. Відразу. Тільки-но вийшов із церкви, так прямо на східцях своїм підлеглим і сказав: а чому, мовляв, це не наша, а російська православна церква стоїть на території державного заповідника?

І його підлеглі, Балога, ще хтось по будівництву, як підхопляться!.. Поприсилали сюди своїх місіонерів, діяли тихо. Як Іуда. Захотіли взяти на міцність Хотин! Але ж у нас не було іншої віри, крім православної. Козаки, воїни помирали - всі були православні. Наші люди споконвіку православні.

Я їм сказав: тут така справа не пройде, нам уже тисяча років. Люди тоді так стали за храм Божий, що потім нас просили втихомиритися.

Були, звісно, місцеві політики, які докоряли: чому це церква ворожа православна в нашій українській державі стоїть? А я їм відповів: люди, ну що ж ви свою історію не поважаєте! 1806 року Михайло Іла­ріонович сам особисто заклав камінь на освячення цього храму. Хто-хто? Фельд­маршал Кутузов. Ось хто! «Ну й що, - знову доморослі політики говорили. - Отче Василю, навіщо ти її відновлюєш? Адже Олек­сандр Невський був москаль». А я їм, сердешним, кажу, що цей москаль - правнук князя Воло­димира! І племінник Данила Галицького!

- Отче Василію, ну ви тут ніби живете в центрі часу. Роз­повідаєте так, наче Михайло Іларіонович Кутузов зо два дні тому звідси виїхав… у справах своїх.

- А послухай, як письменник Михайло Крилатий написав про Кандибу. Знаєш Кан­дибу? Як, не знаєш?! Он же в нас вулиця є Марка Кандиби. Козаком був у Хотинській фортеці 1621 року. І Крилатий пи­ше, що залишився Кандиба заліковувати рани у вдови на краю Хотина. І два сини народилися, поки він ті рани заліковував. І синів послали 1648 ро­ку на війну. Туди, де Хмель­ницький загинув у Ясах…

А Марка Кандибу обрали головою християнської громади при Красній церкві. Він же грамотний був, умів читати й писати. Турки ж не дозволяли українцям і росіянам навчатися грамоти. А Марко на Січі вчився читати й писати. Там закон був - грамоту знати, всіх учили.

Купив Марко Кандиба в циган на базарі коня. Грамотний-то він грамотний, але хитрі цигани обдурили його - підсунули коня сліпого. І ось (так написано в книжці Крилатого) вів він цього коня через Турецький міст. Ти сюди до нас їхала, проїжджала місток?

- Так, проїжджала.

- Отож! Це саме той самий Турецький міст! І Кандиба вів цього коня на вуздечці, йому ж соромно було. І там у Крилатого як написано: «…перейшов турецький міст, хутко оминаючи хатки, щоб ніхто не бачив, попрямував у центр міста, де гордо височіла древня Свято-Миколаївська Красна церква в оточенні височенних лип, де було багато безногих, безруких, нещасних, і чекали, що буде служба і їм щось дадуть».

Отож історична ця в нас церква - є літопис XII-XIII століть, стародавні ікони. Є багато книжок, яким понад 500 років. Тричі відбирали її й перетворювали на мечеть. Але з попелу поставала вона, століттями стояла. Тут віра й молитва ніколи не вгасали. Хотинці, нащадки православних козаків, завжди тут отримають благословення.

- Отче Василію, з ваших розповідей можна припустити, що ви багато читаєте книжок з історії.

- Та ж тут усе поруч! Ось дивися. На краю Хотина, неподалік (можеш піти подивитися), саме в хаті Семенових, жив мусульманський паша Колчак. Він комендантом Хотинської фортеці служив. Це був прадід уже православного, того самого адмірала Колчака.

Отож я про пашу Колчака. 1709-го Катерина II наказала його арештувати. Забрали його в полон, дали п’ять будинків і подарували соболину шубу. Та­кий був полон. Із повагою імпе­ратриця поставилася, по-царсь­кому. Знову шляхи Господні... Сім’ю його правнука, адмірала Колчака, знаєш, де переховували, поки він воював? У фортеці нашій. Тут переховували дружину й дитину адмірала Колчака, у Хотині.

- Отче Василію, а як ви відновлювали всі три храми?

- Заслуги моєї в цьому немає. Це заслуга святих заступників кожного храму. Ми реставрували громадою. Жодної копійки від держави тоді не отримали, та й не хотіли. Крас­ну церкву - з Богом і людьми. А храм Олександра Невського за тридцять сім діб відновили. Усе до міліметра за старими фотографіями 1936 року.

- За 37 діб? А іконопис?

- Хороший іконописець приїхав. Відновлював ікони за тими ж фотографіями, і кожна небайдужа родина роботу оплатила. І тепер їхні діти і внуки знатимуть, що ця ікона в церкві - від їхньої родини.

Я тоді був такий хворий, зовсім хворий - із реанімації повернувся. І став молитися, просити Бога. Казав: я завжди це робив, Боже, я старався, але тепер не можу, - зроби Ти…

І за 37 діб у храмі провели повну внутрішню реставрацію, згідно з первісним виглядом.

- Президенти приїжджали?

- Так. Усі були. Януковича ще не було. А так - усі. Ось на 1000-ліття Хотина приїхав Леонід Кучма. Вийшов із машини - і прямо мені руку тиснути. А мені незручно. Зі мною поруч два владики стояли біля храму. А він мені руку тисне.

- Напевно, підказали йому, що це ви храм відновлювали…

- Ні, я просто серед нас трьох найбільший був. За розміром. І найвищий.

- Отче Василію, ось слухаю вас і не зрозумію: а навіщо вам потрібна участь у світському й політичному житті міста? Ось ви депутат міської ради…

- Через них же, через святі храми.

Перший раз мене фронтовики-ветерани вирішили висунути - прийшли, попросили. Це були роки важкі, перебудова. Завжди на День Перемоги в Красній церкві ми накривали урочистий обід тут, у храмі, й намагалися допомагати фронтовикам.

Ну й так уже третє депу­татсь­ке скликання.

А тепер мені в міськраді стало соромно сидіти. Чим далі, тим совісніше. Ну ось, дивіться: тут стоянка таксі - не платили місту ні копійки. Запит - мені. Хіба я, священик, маю розбиратися?

Тепер далі! У нас недільна школа - діточок навчаємо. Сорок людей, як деревця, ростимо. А опалення в цій школі немає. Треба робити.

І потім - храми наші. Ось те­пер старовинний храм XIII сто­­ліття в самій фортеці, храм святих Костянтина і Єлени. На­мо­рочив голову - власті заворушилися, реставрують. Слава Богу.

Я сам зі Старих Бросківців Сторожинецького району. І там у дитинстві, і тут у Хотині я ще застав шляхетних міцних людей, які пройшли війни, незгоди, пам’ятали і царя, і румун, і Ради, - а віри своєї ніколи не полишали, завжди вірили. Тому було б соромно перед ними - хотів зробити так, щоб бані старовинного храму золотом сяяли. Для них, саме для них я намагався відчистити. Ще б відчистити до такого блиску душу свою та людей!

- Ви постійно займаєтеся доброчинністю, отче Василію. Як духівник. І як депутат?

- Це не можна. Тихо треба робити. Не треба це обговорювати, говорити про це, не треба писати. Знаєш що? Я тепер на день св. Миколая в наші інтернати не ходжу. Ходимо ми так, щоб ніхто не знав. А то навіщо я туди прийду? Щоб, як депутати, начальство різне, сфотографуватися там із коробками? І так один раз на рік?

- А як ви ставитеся до того, що всі можновладці вервечкою у храм потягнулися?

- Усі мають право. Усі діти Божі.

Слава Богу, молодь ходить. І півчі є молоді, діти співають. І якщо когось немає, якщо людей мало віруючих, виходить - я щось роблю не так.

- Розкажіть про вашу родину.

- Троє дітей. Два сини, одна донька. Синок старший закінчив військовий ліцей, відслужив в армії і вчиться на юриста. Донечка вчиться в педколеджі, а малий - у школі. І багато ще дітей у мене. Духовних.

- А є вчинки, якими ви пишаєтеся?

- Записуй: немає.

- А будуть?

- Коли зроблю - скажу.

- Як ви відпочиваєте?

- Е-е-е… (Сміється) Та не знаю. Ніяк.

- Які мови знаєте?

- Українську, російську, церковнослов’янську, потрохи грецьку, арабську й румунську.

- Ви вірите в дива? Дивне запитання священикові, чи неправда?

- Ми всі шукаємо див. Ось бідна жінка каже: «Мені не допомогло в селі нашому, піду в Велику лавру. У нас поганий священик. А там - хороший. Бо там храм більший». Але ж не місце освячує людину, а людина - місце. Все ж від самої людини залежить. Диво - по вірі.

- Як ви ставитеся до інших конфесій?

- Ну що… Написано, настане час - і буде одна отара й один пастир.

Гордість моя в тому, що Благодатний Вогонь на Велик­день сходить тільки по православному чину й тільки православному патріархові.

Та ось я їду до Львова - поважаю віру людей, які там живуть. Їду в Суми, у Хоружівку. І тій громаді я маю поклонитися. Ти знаєш, що коли ми храм Олександра Невського відновлювали, нам люди і з єврейської громади теж допомагали. То як же мені не ставитися до іншої віри з повагою?

- Кінець світу буде, отче Василію?

- Ні, не буде. Кому ми такі потрібні? Ненамолені, недбайливі, суєтні… Не готові ми ще. Богові ми такі не потрібні. Це як зробити меблі з необтесаного дерева. Навіщо вони такі потрібні?

- Коли ви почуваєтеся щасливим?

- Коли їду в Єрусалим. Їде­мо на Святу Землю з групою християн. У Єгипет, де маленький Христос жив. Їду туди хворий, важко там ходити. Іду пішки довго, молюся. Надовго тієї благодаті вистачає, щоб нести на плечах своїх овець і самому йти. Ось це моя радість.

І те ще, що довірили мені старовинну духовну частину Хотина. Це найбільша для мене радість. Приїжджай сюди. Дітей привозь. Навесні. Коли сади довкола храму цвітуть. Благодать…