Везувій української сейсмічності

Від Карпат і до самісінької Італії уздовж доріг квітнули плантації маку. Його розвіяли вітри на тисячі кілометрів, нічого не відаючи про кордони й не питаючись дозволу в суворих митників. І це те єдине, здається, що робило нашу землю схожою із сусідськими. До митниці в Чопі стояли довгі виснажливі ряди автобусів, авто, маршруток — «улюблений» транспорт наших заробітчан — і тиснув якийсь тяжкий енергетичний лабіринт на рідному кордоні з густим частоколом контролюючих стражів, які пасуть і часто прискіпливо «стрижуть овець» з ревністю біблійних митарів.

Ті, хто знає цей маршрут, полегшено зітхають вже за угорською митницею і з якоюсь святобливістю чекають на австрійську трасу. І справді на ній відчуваєш інше повітря, інший повів вітерця і звільняєшся від психологічного тиску й чогось депресивного, що виніс із рідного Чопу. І не тому, що пригадуєш усе незатишшя стоянки перед кордоном із голодними псами і єдиною кабінкою у вбиральні, двері до якої не зачиняються, навіть не тому, що уздовж всієї подальшої траси стоять ті ж таки чисті сучасні відходки і бюветики з питною джерельною водою, душові та дубові столики на зеленому килимі трави із зручними лавицями, за якими подорожуючі можуть попоїсти і відпочити у затінку кленів. Навіть не гарно обладнані, густо розставлені урни, якими, на подив, виявляється, вміють користуватися і наші подорожуючі, не наважуючись викидати, як звично, целофанові пакети, недопалки й пластиковий посуд з вікон. А може якийсь магічний чар створюють сучасні вітряки, що зустрічають тебе мало не коло австрійського кордону — виробляють екологічно чисту енергію, а в тобі продукують якусь первісну радість, відчуття незбагненного звільнення від настрою стагнацій, хамства й хронічної зневіри... Хочеться, щоб цей відрізок дороги так швидко не закінчувався, бо такого спокою, умиротворення і неймовірної краси не буде. І жодного руйнівного штришка.

Перетин кордону між Австрією й Італією не помічаєш, бо його не існує. Хіба що схожа із нашою щодо вміння смітити ментальність італійців нагадує, що тепла італійська земля вже почалася.

Новітній Вавилон

Швидше, Помпея, куди руйнівна могутня хвиля української державної неспроможності, незатихаючий вулкан злочинної сейсмічності викинув, як попіл із свого жерла, тисячі наших співвітчизників.

Вони пливуть у клекотливій неапольській людській ріці, пливуть у Римі, Мілані, по всіх містечках морського узбережжя. Місце їхніх зібрань — площа Гарібальді, поруч вокзалу. Тут вони стоять поодинці, по двоє-троє, невеличкими групками. Тут їх висаджують з бусів, автобусів, що прибули з різних регіонів України. Їх пізнаєш відразу і не лише за «антропологічними ознаками». Їх пізнаєш за повною розгубою, втомленою ходою, характерною для приниженої людини осанкою, по якійсь нелюдській вселенській печалі в очах. І є ще один суттєвий момент, на якому ми всі концентруємо свою увагу і на якому наголошував ще апостол Андрій Первозванний, вперше ступивши на нашу землю. Навіть він вже тоді розгледів наших пращурів, котрі дуже добре ставляться до приходьків і не знаходять тепла й порозуміння між собою. (Таїна землі, води й повітря?)

Ось тут, на чужій землі, відбувається зворотне: українська людина шукає українську людину!!! Спілкується, дарує зайву роботу, виливає душу, нарікає на долю, шукає співчуття, просто насолоджується мовою, жартами, репліками, зітханням й диханням рідної людини, скроєної, як і вона, за якоюсь надто складною таємничою генетичною й духовною схемою. Єднаються навіть Донбас і Західна Україна! Просто-таки відбуваються містичні речі: збувається велика українська мрія! На чужині, лише на чужині руйнується триклятий код нашого розбрату… Хоча є й інші пошуки «рідної душі» — наш рекет не милує нікого: вишукує наших заробітчан і вимагає від них мито.

В Римі на вокзалі на розстеленому картоні мирно спали чоловік і пес, поруч влаштувався бомж в коробці з-під телевізора. Поява карабінерів миттєво здула їх. Обидва наші. Коли ночі стають теплішими, шукачі кращої долі сплять під парканами, у скверах. По дорозі до Ватикану наздогнала фраза: «Йой, та я маму свою навчила, то вона ниньки таку файну піцу робить».

Ми мандрували Італією з отцем Димитрієм, що вирушив до цієї теплої та гостинної чужої землі з пастирською місією — нести духовну допомогу цим скривдженим душам у вигнанні. Або, як гласить церква, — «пасти овець православних (ПОП). І справді, з того, як чи не на кожному кроці в Неаполі і в невеличких містечках Тіренського узбережжя до нього буквально кидалися наші молоді й старші земляки з проханням допомогти вирішити їхні духовні і не лише проблеми, було зрозуміло, що місію виконано. Когось треба повінчати, когось охрестити, комусь допомогти вийти зі стану тяжкої депресії, суїцидних думок… Чи посприяти через почесного консула з оформленням «пермесо» — права на проживання, без якого людина може дозволити собі переночувати лише під стінами вокзалу і то, якщо не виловлять карабінери.

Калейдоскоп проблем тих, кого викинуло наше хворе суспільство, яке долає свій льодовиковий період державотворення, і хто шукає власного місця під сонцем на цій теплій землі, неймовірно великий. Кажуть, їх в Італії вже майже мільйон. Гнаних, відторгнутих, непотрібних, котрі всіма правдами й неправдами ринули сюди, яких було розсіяно по світу, як біблійних іудеїв. Держава викинула їх, як непотріб, щоб не плуталися під ногами. Народ, розпізнавши владу, яка його ім’я вимовляє як заклинання, швидко став залишати цей корабель, який вона веде на рифи і скелі. Колись це робити було простіше: напозичайся у рідні й знайомих грошей, дістань липову довідку про високу зарплату, бери туристичну путівку за 400—500 доларів та й їдь собі «відпочивати». В Неаполі вони «випадково» відставали від свого автобуса і йшли на новітню Кафу, де їх купляли, як дешевих рабів на принизливу роботу за досить мізерну плату.

Нині туристична епопея відійшла в минуле — захід також вжахнувся цієї некерованої навали і став контролювати процес суворим візовим режимом. Але наша людина і тут зуміла вижити, зігравши на «цінностях» суспільства, в якому все купується й продається. За певну суму, яка виросла у кілька разів порівняно з колишньою «туристичною», можна відкрити і візу, і бути вивезеним тими ж популярними маршрутками за кордон. Ділки-посередники чітко відпрацювали цей механізм.

Є й такі, що поскидали роби вчорашніх теслів, мулярів, й зодягнувши ряси священиків, їхали туди як «месіонери», їхали як «науковці» на всілякі міжнародні конференції. Головне, щоб «науковець» зумів запам’ятати і чітко назвати в розмові з амбасадорами її хитромудру назву та відмив руки, щоб вони не видали його справжній фах. Доведені до крайнього відчаю, ті, котрі не мали грошей на візу, по кілька днів нічого не їли, і їх, як товар, перевозили в коробках через митницю… Творча потуга народу не любить працювати вхолосту. Словом, вигнання із усіма його цинічними жорстокими ликами, швидше, оскалом, в країну, що сама потерпає від безробіття. І вчорашні хірурги, терапевти, вчительки, інженери вишкрібають помешкання не дуже охайних патриціїв, прибирають італійські авгієві стайні.

Буває й інше. Просто-таки із серії «фентезі». На однім із полустанків до отця радісно кинулося молоде дівча. У цих бідах трапляється й провидіння Боже. В дівчини вроджена тяжка хвороба печінки. Мала померти ще в три роки, однак смерть наздоганяла її вже тут, в Італії. Їй зробили операцію з трансплантації печінки за кошт… господарів, у яких вона працювала. «Нехай у тій українській печінці залишаться всі ваші біди й проблеми», — кажу їй на прощання. — «Дай Боже!» — радісно відповіло дівча.

Площа милосердя

Всі ці рівчачки людських доль стікаються на гамірну верескливу п’яцо Каріта (Площа милосердя). Ще здаля на балконі одного з будинків помічаєш український державний прапор. Там приймає почесний консул України в Італії неаполітанець Джузеппе Гамбарделло. Пригадуючи наші всілякі чиновницькі неприступні фортеці, брами, хвіртки, де вимордуваний прохач неодмінно має подолати власну Голгофу до олімпу чиновника другого чи третього рангу, тут переживаєш справжній шок. Сюди не треба заздалегідь записуватися, писати заяви, а досить прийти, зайняти чергу у невеличкій приймальній і чекати. Тут і вирішуються долі українців на італійській землі. Вирішуються! Не обіцянками-цяцянками, не байдужим «зайдіть через місяць», не кладуться в папки, не робляться канцелярські відписки на кшталт кревнонаших «вашу справу розглянули і поки що…» та «на жаль, нічим вам не можемо…», не спускаються чиновницькою драбиною, щоб потім покласти в мертві архіви, а вирішуються досить швидко і дієво. У кожні прийомні дні через цей кабінет проходить по 50—60 відвідувачів.

Почесний консул, 38-річний вродливий неаполітанець Джузеппе Гамбарделло непогано розмовляє російською. Під кінець робочого дня лише тяжко переводить подих, прощаючись, кожному тисне руку і каже, коли зможе допомогти. Проблем, які він вирішує на цій неоплачуваній посаді, не море, а людський океан — від допомоги когось поховати, до — комусь народитися, допомогти оформити документи з дозволом на легальне проживання, відвідати рідню з правом повернення, натиснути на роботодавця, що не платить вчасно зароблене, влаштувати на лікування чи допомогти перевезти хвору дитину й прооперувати в Італії… Вони телефонують йому на службовий телефон, на мобільний, дехто приходить до нього на розкішну віллу в Бакуль, що амфітеатром розкинулася високо над морем.

Українець на цій посаді ніколи б не впорався, довелося почути не раз. Лише він, італієць, що має освіту адвоката й досить відоме ім’я. У ньому поєднується вибуховий неаполітанський темперамент, вулканічна енергія, хлопчакуватість з невимовною терплячістю й уважністю до цих невідомих, досі незнаних українців, які не лише пишуть печальну сторінку власної новітньої історії, а стали такою собі суспільною сейсмічністю для його країни. Адже тисячний люд, що пливе вулицями твоїх міст, до того ж не туристичний, а змордований життям, це вже проблема, яку треба вирішувати. Це те «інородне тіло», яке завжди вносить дискомфорт в плин іншого народу і може щось зруйнувати в ньому.

Джузеппе Гамбарделло — відомого знатного роду, здобув освіту юриста-міжнародника. Закінчив дипломатичну школу при Італійському міністерстві закордонних справ, як дипломат працював в Заїрі. Посада почесного консула України в Італії — це також певний етап у його дипломатичній кар’єрі. Джузеппе шість років працював у Києві як міжнародний адвокат. Щоб здобути посаду почесного консула, треба мати бездоганну біографію. Йому поталанило з його родиною, віруючими батьками, з освітою, характером, цілеспрямованим і сильним.

Його діяльність неначе розділилася на два крила. Одне спрямоване до «італійського» українця, упослідженого, викинутого власною державою і часто скривдженого на його батьківщині. І він робить усе, щоб допомогти цій незахищеній людині. Це та Україна, присутність якої на планеті нині викликає здивування, острах. Зарубіжна пересічна людина сприймає її як нерестилище мафії, нічого не відаючи про славну сторінку княжої й козацької доби. Їй важко осягнути, що голодні ватаги цих людей належать до роботящої, тямущої й талановитої нації, володарки багатих врожайних земель і героїчної історії. І що все це внаслідок якоїсь епохальної ще однієї «суверенної» помилки взяли в оренду з правом викупу купка цілком випадкових орендарів, корумпованих «героїв України» в момент, коли новітня українська історія була п’яна від перемоги...

Це здивування долав й долає донині й почесний консул. Він також ставить це сакраментальне запитання, пізнавши нашу культуру: чому ви багаті й бідні водночас? Чому у вас на багатих землях люди без роботи і їдуть наймитувати? Людині, яка успадкувала від предків упорядкований і сформований лад логічного мислення і буття цю алогічність збагнути важко.

Але він зі всім своїм неаполітанським темпераментом руйнує в своїх єдинокровних уявлення про Україну як про євро-азійську «промежину», землю неполоханих злочинців і дешевих рабів. Він ретельно й цілеспрямовано показує інший лик України — святешній, гідний. Що колись між нашими землями було багато точок перетину і не лише на острові Капрі. Тут колись співала неповторна Соломія Крушельницька й співає нині Вікторія Лук’янець. Сюди із заслання повернувся кардинал Йосип Сліпий, збудував тут храм святої Софії з українським іконостасом, фресками й поставив перед храмом пам’ятник Шевченку, і тут, в Римі, нині живе й утверджує нашу літературу й культуру Оксана Пахльовська, донька Ліни Костенко.

«Універсо» — Італія

Почесний консул Д.Гамбарделло і президент міжнародного благодійного фонду «Центр співробітництва «Універсо» Аглая Козловська, здається, рухалися однією трасою і переслідували єдину мету: познайомити Італію сучасну з сучасною Україною не через мільйонну армію прибиральниць, няньок і будівельників та вантажників. А показати Україну творчу, артистичну, інтелектуальну, країну великого наукового потенціалу.

Аглая — той тип нашої сучасниці, яка не розгубилася перед «епохою перемін». Вроджений поліглот, італійською розмовляє вільно. М’яка, жіночна, дипломатично-мудра, тому у тих жорстоких правилах нинішнього буття, нав’язаних чоловічим світом, виважено тримає свою трасу, оре свою ниву, збираючи на ній перемоги, й спокійно тримає удар поразок. Руйнує стереотип пересічного італійця, що Україна — таки ж не Росія і що її сутінки колись минуть. Вона представниця ось такої собі народної дипломатичної діяльності. Почала з оздоровлення дітей, що постраждали від чорнобильської катастрофи. Сьогодні в час нереалізованих людей і отієї «пропащої сили», незадіяної державою, Аглая доводить, що праця це те єдине весло, яке допомагає вигребти у цьому зворохобленому морі всенародної депресії. Вона створила отакий собі місточок із України в Італію між культурами, які живуть попри всі руїни й руйнації. Цим місточком центр спрямував до Італії переможців міжнародного фестивалю «Чарівна Україна», трупу Національного оперного театру та Симфонічний оркестр України, фольклорний ансамбль «Рідні наспіви» та «Кобзу». На міжнародному фестивалі «Світ музики» наших митців представляв саме «Універсо», і вони отримали за шість років 54 нагороди Гран-прі — «Срібних дельфінів». Італія слухала неповторний спів талановитих наших артистів Олександра Василенка та Валентини Іванченко, народного артиста С.Грінченка, Г.Дем’янчука і просто-таки шаленіла від виступів фольклорного ансамблю «Пролісок» з Кіровоградщини. І якщо сьогодні на всіх концертах, де співає заслужений артист Олександр Василенко неодмінно звучить — «володар голосу унікальної краси», то цей титул він привіз саме із тих італійських гастролей. Здається, у цієї цілеспрямованої жінки є й інша мета: довести своїм розгубленим сучасницям, що можна себе реалізувати й досягти багато працею над собою.

— Все це робиться малою чи великою кров’ю, — м’яко й умиротворено звучить голос Аглаї Сергіївни. — Але не це важливо. Основне, що центр замахнувся й на інші проекти. Наприклад, програма «Інтелектуального всиновлення» — спільний італійсько-український проект, за яким було відправлено на навчання до Італії найталановитіших студентів в університети регіону Мачерата. Недавно стараннями почесного консула Джузеппе Гамбарделло та «Універсо» в Італії побувала група хірургів з Київського інституту ортопедії.

Цього разу на запрошення місцевих комун (міських рад) нашим землякам «у вигнанні» співав фольклорний колектив «Терниця» із Білої Церкви. Він знову зачарував і зросив очі нашим землякам. Переніс їх у яблунівки, лебедини, підгайчики, діброви. Ці голоси й пісні повертали їх в Україну, у якої врода, талант і талан століттями прошкують паралельними трасами й не можуть перетнутися. Високий професіоналізм аматорів художній керівник Петро Дроздов плекає, як елітне дерево. Їздить Україною й збирає пісні. До України тимчасової повертає Україну вічну...

Тандем почесний консул—центр—«Універсо» — справді зразок високої гуманістичної міжнародної дипломатії. Для наших заробітчан зустрічі із земляками — не просто ковток свіжого повітря, а та опора, яка допомагає їм вистояти. Про них держава не думала й не думає ні в якому контексті. Ні в період провладного накопичення первісного капіталу, ні в період ненаситного некерованого накопичення. У духовних рецепторах багатьох тих, хто з піною на губах вимовляє слово «народ», рвучись до влади, не закладено такої субстанції, як совість, милосердя. Так само як вони не відчували голодної стагнації свого електорату, так нині вони нічого не відають про неймовірну ностальгію цих людей, їхні душевні муки і страждання: розірвані родини, печаль матерів, що залишили хворих дітей на батьків-пенсіонерів, заробляючи дитині на операцію, вони не відають про ті шторми і бурі в душах людей, які тихо божеволіють, дізнавшись на чужині про смерть матері чи батька. Про фізичні страждання хворої людини, позбавленої найелементарнішої медичної допомоги. У державній ДНК відбувся хромосомний збій, що провокує хворобу дауна. (Нещодавно наука відкрила, що коли новонародженого обстежити й пролікувати у перші години його життя, то хвороба відступить і він буде розвиватися нормально). На жаль, не було такого мудрого ескулапа на зорі народження нашої держави і потрібного обстеження не проведено, лікування також. Тому до свого 13-ліття вона сформувалася зі всіма симптомами цього тяжкого недугу. Мільйони наших співвітчизників, розсіяних по світу в ролі рабів, — ознаки державної олігофренії...

А як це несподіване нашестя сприймають самі італійці, оцю людську ріку, що плине їхніми вулицями і влилася у їхній побут? Здається, цілком доброзичливо й весело. Одні як несподіваний дарунок долі, коли за дрібну плату можна жити комфортніше — українки хороші, охайні господині, і в ролі наймичок неперевершені. Секс-магнати також задоволені таким вродливим прибутковим матеріалом. І лише деякі помічають розум й освіченість наших жінок, що через кілька місяців у неволі вже мило щебечуть по-італійськи. Сильніші й цільніші й там залишають незнищенний дух роксолан, переможних улюблених хурем у володінням чужих ханів.

Навіть з’явилося в італійському побуті вкраплення, як сказали б наші деякі співвітчизники, «насільственной украінізації» В кількох магазинах продавці, пропонуючи свій товар, чітко вимовляли: «Дуже гарний!» З відчинених вікон вони кричать навздогін нашим жінкам українською: «Ти прекрасна!», «Ти казкова», «Цьом-цьом!» Веселий власник магазину в центрі Неаполя, зачувши нашу мову, збавив ціну на куртку, щось радісно сказав по-італійськи (виявляється: «В мене була жінка українка») і додав досить пристойною українською: «Але дуже нервова!». Так що, коли б не було так сумно, то й для сміху місце там є. І ще «усним народним радіо» серед наших заробітчан швидко розлетілася інформація, яка потішила багатьох. Кажуть, до Риму прибуло кілька народних обранців і про це дізналися заробітчани. Діалогу не вийшло, зате монолог був у стилі української класики: «То ви приїхали сюди відпочивати на острови? Ходіть ми вас туди відвеземо…» Не згодилися катером, вибрали власні ноги…

Від Колізею в Римі тягнеться вуличка, викладена бруківкою. Вона завжди запруджена туристами. Цей путівець єднає Древній Рим із сучасністю. Тут, як ніде в світі, уміли катувати християн — ріка Тібр була червона од крові. Існує передання, що апостол Петро проповідував тут із своїм учнем Нестором. Місцеві християни наполегливо радили залишити місто, і вони вирушили вдосвіта. Петро побачив сліпуче світило, що наближалося до нього. Приклав руку до чола й запитав: «Куди, Господи, йдеш?» — «Іду до Риму, щоб знову постраждати». Петро зрозумів зміст цих слів, повернувся і прийняв мученицьку смерть.

Цей доісторичний шлях топчуть тисячі наших гнаних християн, що знову, вкотре за нашу здичавілу історію, постраждали. На превеликий жаль, не в ім’я Бога, а через багатоликого демона, викинутого із нутровища українського Везувію, що поволі обертає Україну, сподівання її народу в духовну Помпею…

Нашим землякам відвели в Неаполі велетенську площу біля рибного ринку, що більше нагадує смітник, ніколи ніким неметений. Тут довгими рядами стоять маршрутки, що прибули з України — свідчення народної спроможності до виживання. Вони курсують між Україною та Італією й перевозять живий товар (заробітчан), передачі, гроші родинам. Аж мерехтить від назв: Львів, Чортків, Збараш, Яворів, Зимна Вода, Суховоля, Великий Любінь. Є й такі: «Андрій. Червоноград», «Лик Донбасса», «Перевезення людей в Україну». На деяких навіть майоріли італійські та українські прапори. Маршрути й місця зупинок чітко відпрацьовані, оплата за сумки й валізи визначена в євро, відповідно до ваги.

Перша зупинка по дорозі до України була в напрочуд тихому італійському містечку біля зеленавої ріки, затиснутої бетоном. Наші земляки невдовзі приїздили з передачами для рідних, радісно гомоніли з водіями, просили нашого пива, і ті відпускали по одному євро за пластикову півлітру. Українські «італійці» випивали «Оболонське», звично викидали пластик у чисту ріку, і це викликало надто близькі й зрозумілі настрої.

Наступний «привал» — ще за якихось 100 кілометрів на великій площі, де вже зупинилися українські буси і стояв клекіт наших земляків. Площа знову нагадувала сміттєзвалище пластику, паперу, целофану. Три люки для сміття стояли неподалік, але до них ніхто не наважувався іти, кидали все під ноги. Ця ж картина повторилася ще за якусь сотню кілометрів. І це викликало певні символи, настрій, який таки сформувався в цілком непатріотичну думку: допоки будемо отак смітити, перетворювати землю в тирловище, доти будемо ходити смітниками власної долі, будемо гнані і голодні, наймитувати за копійки. Земля буде нам мстить… Та й Тарас означив цей «феномен» — «моголи, моголи».

…А за Італією знову була казкова Австрія. Так схожа на Карпатську Україну. Краєвиди хвилювали якоюсь аж стерильною чистотою і райськими пахощами гірських квітів. Вони розкинулися килимами уздовж трас. Австрія випромінювала якийсь чар своїми Альпами, полонинами, на яких світили червоною черепицею котеджі, усе дихало ладом між землею й народом, якоюсь особливою взаємною любов’ю. І за цими надсучасними вітряками вгадувалася нечорнобильська доля країни з царем в голові, яка не розігнала своїх синів і дочок по світу. Цей лад простежувався у всьому. В Австрії немає рекету, ні свого, ні зайшлого, а коли б такий навіжений посмів прителіпатися туди, його миттєво пристрелили б без попередження карабінери, як прибирають дбайливі господарі сміття, щоб не оскверняло їхнього життя. Уздовж траси тягнулися поля, на яких порядкували, здавалося, не люди, а небесні сили. Все настільки впорядковане, що коли б не намиста черед на пасовищах, то можна було б подумати, що тут взагалі немає людей, а лад усьому дають добрі духи. Ніхто не працював, всі відпочивали, хоча був понеділок — другий день Трійці. День Святого Духа. Австрійці вшановували Його, а Він ширяв над їхньою просто-таки фантастичною землею і щедро сіяв свою Благодать. І це знову-таки породжувало неоднозначні роздуми. Все так близько, все в одній кліматичній зоні, все так нагадує рідну землю — і ці половіючі жита із маками, і полини, і навіть Дід-будяк, як у нас, але є якась велика й неосяжна таїна, яка роз’єднує нас на цілі епохи.

Чомусь і досі бринять слова вчительки Світлани з Луганська, які вона сказала на прощання з сльозами на очах: «Не знаю кому, але скажіть, може, просто вимовте їх вголос на нашій землі, що всі ми мріємо повернутися додому і працювати на свою державу, але нехай там платять нам хоча б так, як у наймах». Як все гранично просто і прозоро. Україна ще колись «зачитається» цією печальною сторінкою про вигнаних і гнаних наших співвітчизників, талант, розум і руки котрих тут, на рідній землі, могли б сотворити не один подвиг Геракла. Але вони знову, вкотре за нашу історію, крутять вісь планети не в український бік. Ще, може, з’явиться мистецтво наймитських стагнацій нинішнього століття й тисячоліття, як були колись у нас кріпацькі, рекрутські, строкарські, козацькі, сирітські пісні. Ще колись історія потягне на всенародну плаху усіх тих, хто породив цей Везувій української сейсмічності, цю дику моровицю українського духу. Вулканічна курява, запевняють італійці, з часом дає розкішні врожаї. Що ж, наша земля нині нашаровує цю таємничу куряву майбутньої благодаті. Ми всі готові брести, плуганитися цим рідним тирловищем-болотом, коли б історичні вітри принесли хоча б бризки тієї існуючої в якомусь часі ріки, у якій бодай колись зможемо омитися.